ружба як принцип євангелії Старійшина Марлін К. Дженсен З Президентства сімдесятників Якщо ми справді хочемо бути знаряддям у руках Небесного Батька, щоб здійснювати його вічні цілі, ми повинні бути другом кому-небудь. Добрий ранок, брати та сестри! Хоча, відверто кажучи, неможливо відчувати себе абсолютно спокійним, маючи таке доручення, я щиро вдячний за нагоду звертатися до всіх вас цим прекрасним ранком Великодня. Одного разу мій мудрий батько сказав мені, щоб я уважно слухав, про що кажуть з кафедри люди в Церкві, і тоді я знатиму, які саме принципи євангелії є для них важливими і яких вони хотіли б дотримуватися краще на даний час. Пам’ятаючи про це спостереження батька, протягом багатьох років я дуже обережно вибирав теми для виступів! Однак, сьогодні я хотів би зізнатися перед вами. Оскільки Президент Гордон Б. Хінклі розповів нам про те, що кожний новий член Церкви має три основні потреби: необхідність у друзях, відповідальність і насичення добрим словом Бога - мене особисто турбувало, чи вдається мені бути другом. Пророк Джозеф Сміт вчив, що «дружба є одним з найвищих і основних принципів «мормонізму».1 Цей вислів повинен надихати і заохочувати всіх нас, бо, на мою думку, дружба є основною потребою цього світу. Я гадаю, що кожний з нас має сильне прагнення до дружби, глибокий сум за тим почуттям задоволеності й безпеки, яке може надати лише близька і тривала дружба. Можливо, в Писаннях дружба згадується так рідко через те, що вона має виявлятися цілком природно, якщо ми живемо за євангелією. Дійсно, якщо така досконала християнська властивість, як милосердя, має сестру, то це - дружба. Перефразовуючи слова Апостола Павла, можна сказати: «[Дружба] довготерпить, і милосердствує; [дружба] не заздрить, . . . не шукає тільки свого, не рветься до гніву, не думає лихого. . . . [Дружба] ніколи не перестає!»2 Подібно до багатьох речей, які мають в житті велику цінність, наша потреба в дружбі здебільшого задовольняється вдома. Якщо діти мають в сім’ї дружні стосунки один з одним і з батьками, вони не будуть настирливо домагатися визнання «вулиці». Я вважаю, що одним із найприємніших досягнень нас з дружиною є те, що ми прожили достатньо довго, щоб побачити, як наші діти стали хорошими друзями. Безсумнівно, це диво, бо ті з наших дітей, хто в дитинстві іноді намагалися з’ясовувати стосунки між собою кулаками, тепер домагаються дружби і з непідробною насолодою товаришують. Саме так, я гадаю, що найкращий комплімент батькам - це коли діти кажуть, що батьки є одними з їхніх найкращих друзів. Дружба є також невід’ємною і прекрасною частиною побачень і шлюбу. Стосунки між чоловіком і жінкою - що починаються з дружби, розвиваються в романтичні почуття і ведуть до шлюбу - врешті-решт перетворюються на стійку, вічну дружбу. Ніщо не дає такого натхнення в сьогоденному світі, де шлюби розриваються з легкістю, ніж спостерігати, як чоловік і дружина цінують один одного і насолоджуються взаємною дружбою рік за роком, разом отримуючи благословення і долаючи випробовування земного життя. У виданому нещодавно звіті про дослідження шлюбів, яке тривало понад 25 років, відзначено, що «віссю тривалого шлюбу . . . є проста ідея, яка дає глибокі наслідки, - дружба».3 У зворушливому листі, який було написано Джозефом Смітом до його дружини, Еми, під час їхньої розлуки і лихих подій в Міссурі, він заспокоїв її словами: «О моя улюблена Емо, я хочу, щоб ти пам’ятала, що я справжній і вірний друг тобі й дітям навіки».4 Натхненний Богом устрій Церкви також сприяє розвиткові дружніх стосунків. З молодих років до літнього віку ми знаходимося в групах людей, де можуть процвітати дружба і можливість спілкуватися. Під час співбесід, занять, зборів кворумів, президентств та інших різноманітних організацій ми можемо знайти друзів і порозуміння. Привітання, що було призначене для старійшин, які відвідували школу Пророків у Кертленді, відображає дух дружби. Це привітання може стати прекрасним девізом для кожного з нас. У ньому говориться, що кожний чоловік приймає іншого в братство з твердою, непохитною і незмінною рішучістю бути його другом через Божу благодать і узи любові.5 Усі наші стосунки в Церкві будуть більш приємними і продуктивними, якщо вони супроводжуються непідробним почуттям дружби. Вчитель євангелії, наприклад, який не ставиться дружньо до своїх учнів, навряд чи викладатиме так, щоб його слова надовго вплинули і могли відгукнутися. Я завжди цінуватиму один короткий вислів, що його залишив у річному шкільному альбомі мій вчитель семінарії, якого я дуже любив і багато чого навчився. Він написав, наскільки був радий товаришувати зі мною. Єпископ, незважаючи на те, наскільки він обізнаний у справах управління, мусить бути другом для дітей, молоді, дорослих, якщо прагне допомогти їм досягти духовного потенціалу. Я був зворушений однією подією, коли моя знайома молода жінка пішла до єпископа, щоб зізнатися йому в серйозній провині. Вона була стурбована можливою реакцією єпископа з приводу того, що зійшла з євангельського шляху і повернулася до нього лише після тривалих роздумів. Коли після цього я запитав її про реакцію єпископа, вона розповіла мені з хвилюванням, як він плакав разом з нею. Відтоді, заробляючи Господнє прощення, вона вважала свого єпископа одним із своїх найкращих друзів. Ми, святі останніх днів, зустрічаємося зі специфічним ускладненням, яке з’являється при виникненні й підтримці дружніх відносин. Через те, що ми маємо такі серйозні зобов’язання щодо шлюбу, сім’ї і Церкви, ми часто недостатньо приділяємо часу й активності тим, хто не належить до цього ядра [членів Церкви], і не хочемо розширювати наше коло друзів. Я особисто зіткнувся з цією ситуацією нещодавно, коли вдома намагався знайти час, щоб підготувати цей виступ. Двічі, не попередивши заздалегідь, заходили до мене давні друзі, яких я дуже люблю, але бачу лише інколи. Під час цих відвідувань, яким слід було стати особливими хвилинами єднання і спогадів, я з іронією відзначив, що з нетерпінням чекаю закінчення цих візитів, щоб знову повернутися до написання свого виступу про дружбу! З того часу я весь час відчував сором. Якими ж егоїстами ми можемо бути. Як не хочемо зазнавати незручностей, віддавати, благословляти і отримувати благословення. Які ж ми батьки, сусіди або слуги Господа Ісуса Христа, якщо самі не бажаємо бути друзями? У цей інформаційний вік чи не є дружба найкращою технологією свідчення про істини і стиль життя, які ми високо цінуємо? Чи не є перешкодою у здійсненні вічних Божих цілей наше небажання проявити свою дружбу й самостійно подати руку іншим? Багато років тому, коли я служив єпископом, одна нещодавно навернена сім’я переїхала до нашого сільського району в штаті Юта. Ці прекрасні люди приєдналися до Церкви десь у східних штатах, де їх тепло прийняли й дали доручення в маленькій місцевій філії. Коли вони переїхали до нашого більшого, добре організованого приходу, то так сталося, що вони залишилися без уваги. Деякі члени сім’ї, а особливо батько, втратили позитивні почуття до Церкви та її членів. Одного недільного ранку, коли я звернув увагу на те, що цього батька не було на зборах священства, я залишив дім зборів і поїхав до нього. Він запросив мене увійти, і ми дуже відверто поговорили про те, як йому було важко жити за новою вірою і з новими сусідами. Я спробував привести різні аргументи, щоб зарадити йому, проте жоден з них не зміг змінити його думку. Тоді з безпорадністю в голосі я запитав, що с•ме ми можемо зробити для нього. Я ніколи не забуду його відповідь: «Президенте, - сказав він (тут мені потрібно трохи перефразувати), - заради усього святого, робіть, що хочете, але, будь ласка, ніколи не призначайте мені друга». В той день я отримав дуже корисний урок. Ніхто не хоче стати об’єктом «призначення»; ми всі хочемо, щоб нас любили завжди. Якщо ми хочемо мати друзів, то вони мають бути справжніми і щирими, а не «призначеними». Брати та сестри, моє сьогоднішнє повідомлення є дуже простим: якщо ми справді хочемо бути знаряддям у руках Небесного Батька, щоб здійснювати його вічні цілі, ми повинні бути другом кому-небудь. Подумайте про силу кожного з нас, 10-ти мільйонів членів Церкви, коли ми за своєю власною волею і добрими намірами допомагаємо і виявляємо безумовну дружбу до тих, хто ще не прийняв нашу віру. Нас більше не будуть звинувачувати, що ми спочатку тепло вітаємо людей, а потім ігноруємо їх. Уявіть собі добрі наслідки, якщо б кожна активна сім’я членів Церкви постійно піклувалася і пропонувала щиру дружбу менш активній або наверненій сім’ї. Кожний з нас має здатність бути другом. Похилого віку та молодого, бідний та заможний, освічений та неосвічений - кожний має здатність бути другом. Наш Спаситель незадовго перед розп’яттям сказав своїм учням: «Ніхто більшої любові не має над ту, як хто свою душу поклав би за друзів своїх. Ви друзі Мої».6 Отримавши рясні благословення Христової дружби, я молюсь, щоб ми відтепер стали стосовно інших тими, ким для нас є Христос - найсправжнім другом. Ми стаємо якомога більше схожими на Христа, тільки коли з кимось товаришуємо. Я свідчу про незмірну цінність друзів, яких я мав в своєму житті, і зараз я висловлюю вдячність всім їм. Я знаю, що пропонуючи свою дружбу, ми робимо найважливіший внесок до Божої роботи, щастя і зростання його дітей. В ім’я Ісуса Христа, амінь. ПОСИЛАННЯ 1. Teachings of the Prophet Joseph Smith, sel. Joseph Fielding Smith (1976), 316. 2. 1 Коринтянам 13:4-8. 3. John Gottman, as cited in Karen S. Peterson, «Friendship Makes Marriages a Success», USA Today, 1 Apr. 1999, p. 1D. 4. Quoted in Daniel H. Ludlow, ed. Encyclopedia of Mormonism, 5 vols (1992), 3:1345. 5. Див. УЗ 88:133. 6. Іоанн 15:13-14.