Наша єдина нагода Шері Л. Дью Другий радник у Генеральному президентстві Товариства допомоги Він знає, як допомогти нам усім. Але ми самі активізуємо силу Спокути в нашому житті, . . . шукаючи Його. В останньому перед Гефсиманією і Голгофою повчанні, зверненому до своїх учнів, Спаситель проголосив, що Він «дорога, і правда, і життя» (Іван 14:6). Цього великоднього ранку я свідчу разом з пророком Алмою, що немає «іншого шляху, . . яким людина могла б спастися, як тільки в Христі і через Нього» (Алма 38:9). Спокута Спасителя вражає нас своєю всеосяжністю! «Бо так, як в Адамі вмирають усі, так само в Христі всі оживуть» (1 Коринтянам 15:22; курсив додано). «Прийдіть кожний і всі», - запрошує Господь. Євангелія Ісуса Христа - для кожного чоловіка й хлопчика, кожної жінки й дівчинки. Він не змінює правил для багатія або бідного, одруженого або неодруженого, португальця або китайця. Євангелія - для кожного з нас, і її духовні вимоги й винагороди є універсальними. У всьому, що стосується спасіння, «всі є однаковими для Бога» (2 Нефій 26:33; курсив додано). Мотиви, що їми керується Господь, складають повну протилежність мотивам Люцифера, який наполегливо й настирливо намагається примусити синів і дочок Бога занижувати саооцінку. Він зневажає освячений народ і знаходить радість у тому, щоб запаморочити наше бачення життя і спокусити нас зійти зі шляху повернення до нашого небесного дому. Молодою студенткою Університету Бригама Янга я отримала невеличкий урок стосовно того, як не збитися з дороги, що веде додому. Якось напередодні Різдва ми з братом вирушили додому в Канзас. Але, невдовзі після від’їзду, ми почули по радіо, що на нас насувається велика снігова буря. Ми взяли карту, визначили об’їзний шлях, що дозволяв нам обминути фронт бурі, і поїхали незнайомими дорогами. Наша творча подорож виявилася небезпечною. Новий маршрут був незнайомим, і з’ясувалося, що ми продовжували їхати назустріч бурі. Ситуація ускладнилася пізно ввечері. Ми ледве рухалися темним шляхом і майже нічого не бачили за хуртовиною, коли наш старий «форд» зламався. Ми застрягли, не маючи й найменшої гадки, де знаходимося. Зрештою, нас підвезли до найближчого містечка, де ми з’ясували, що від дому нас все ще відділяють години поїздки. Ми опинилися в містечку Лест Ченс, штат Колорадо. Нам не залишалося нічого, як тільки зателефонувати додому і пояснити, що трапилося, що ми й зробили. У глибоку ніч наш батько виїхав з дому, щоб приїхати і врятувати нас. Біля дванадцятої наступного дня ми вдало дісталися до нашого дому. Я назавжди запам’ятаю той переддень Різдва в Лест Ченсі, де нас взяла у полон проблема, яку ми в цілому самі й створили, а потім не змогли вирішити. Того дня наш батько зробив для нас те, що ми не могли зробити самостійно. Так ось, кожний з нас тепер на шляху, що веде до нашого вічного дому, і багато що змушує нас відчувати потребу в порятункові - порятункові від самотності й душевного болю, відчаю й гіркоти розбитих ілюзій, порятункові від наслідків невинних помилок і жахливих гріхів. Куди ми звертаємося за допомогою? «. . . В дарі свого Сина підготував Бог більш чудовий шлях» (Етер 12:11). Спаситель не є нашою останньою нагодою. Він є нашою єдиною нагодою - нашою єдиною нагодою подолати невпевненість у собі і побачити, ким ми можемо стати. Він наша єдина нагода покаятися і омитися від гріхів. Він наша єдина нагода очистити наші серця, підкорити свої слабкості і уникнути зустрічі з Ворогом. Він наша єдина нагода бути викупленими й піднесеними. Він наша єдина нагода знайти мир і щастя в цьому житті і вічне життя у світі прийдешньому. Спираючись на свій власний розум, природна людина неминуче поступиться Сатані (див. Мосія 3:19), а той, звівши на манівці з тісної й вузької путі тих, хто стає його здобиччю, кидає їх напризволяще. Але Спаситель припровадить тих, хто слідуватиме за Ним, супроводжуючи їх, аж доки не приведе додому. Сім’я Легія набула в пустині важкого досвіду, і це було сплановано, аби навчити, випробувати і освятити їх. Так само, шлях від нашого колишнього дому до вічного життя пролягає саме через цю суєтну пустиню, де ми можемо очікувати подібні виклики життя й труднощі. Але в нашій подорожі ми не одинокі, бо Господня обіцянка Нефію стосується й нас: «. . . Я підготую путь для вас . . . [і] якщо будете дотримуватися Моїх заповідей, вас буде ведено до обіцяної землі . . . . Після того, як ви прийдете, . . . ви дізнаєтеся, . . . Я, Господь, врятував вас» (1 Нефій 17:13-14). Господь знає дорогу, через те, що Він і є дорогою й нашою єдиною нагодою успішно здолати дорогу смертного життя. Його Спокута надає нам усю силу, мир, світло й міць, яких ми потребуємо, щоб впоратися з викликами життя - починаючи з власних помилок та гріхів і закінчуючи випробуваннями, що ми їх не контролюємо, але які не стають від того менш болісними. Господь обіцяв зцілити наші розбиті серця і відпустити на волю помучених (Лука 4:18), дати силу слабким, уздоровити поранену душу і перетворити нашу слабкість на силу (див. Ісая 40:29; Кн. Якова 2:8; Етер 12:27), взяти на Себе наші муки й хвороби, за умови покаяння викреслити наші провини і скинути пута смерті (див. Алма 7:11-13). Він обіцяв, що диявол не матиме сили над нами, якщо ми будуватимемо своє життя на Його скелі (див. Геламан 5:12). Він поклявся, що ніколи не залишить і не покине нас (див. Євреям 13:5). Йому не має рівних серед смертних - ані в вірності, ані в силі, ані в любові. Він наша єдина нагода. Наш обов’язок - навчитися зводити з Небес силу Спокути. Інакше нам залишиться крокувати смертним життям, покладаючись виключно на свою власну силу, цим запрошуючи увійти в наше життя розпач невдачі і відмовляючись від найпрекраснішого дару, що існує в часі й у вічності. «Бо що користі людині, якщо дар піднесено, . . а він цей дар не отримує?» (УЗ 88:33). З нашого з братом боку було б нерозумним не шукати допомоги у нашого батька або не приймати її, коли ми «сіли на мілину». Так само Господь є нашим заступником, і Він «знає слабкості людини, а також як допомагати тим, кого спокушують» (УЗ 62:1). Іншими словами, Він знає, як допомогти нам усім. Але ми самі активізуємо силу Спокути в нашому житті. Ми це робимо, перш за все, віруючи в Нього, тоді каючись, підкоряючись Його заповідям, беручи участь у священних обрядах, дотримуючись завітів і шукаючи Його в пості, молитві, Писаннях і в храмі. Усе це вимагає нашої віри в Господа. Президент Гордон Б. Хінклі сказав, що, «якщо ми й потребуємо чогось, . . так це віри».1 Мати віру в Христа означає повірити в Нього, довіритися Йому, наслідувати Його і покладатися на Нього. Це також означає бути благословенним миром совісті й розуму, про що говорив апостол Павло, кажучи: «Я все можу в Тім, Хто мене підкріплює - в Ісусі Христі» (Филип’янам 4:13). Нещодавно Генеральне президентство Товариства допомоги попросило зустрітися з двома журналістками зі східної Європи, які були дуже зацікавлені тим служінням, яке наші сестри здійснюють в їхній країні. Ми пояснили, що з перших днів цієї великої організації праведних жінок ми прагнули не тільки «полегшувати життя бідним, але й спасати душі»2. Коли вони запитали, чи ми допомагаємо жінкам розв’язувати «емоційні проблеми», зауваживши, що багато жінок в їхній країні відчувають розпач, ми відповіли, що в Товаристві допомоги ми вивчаємо євангелію, а євангелія навчає нас бути щасливими, навіть коли життя нелегке. Одна з журналісток поставилася до цього скептично: «Хіба це можливо? Хіба реально?» - запитала вона. «Хіба це можливо - бути щасливою, коли жити нелегко?» Її запитання змусило мене замислитися. Я зрозуміла, що вона не знала, де шукати спокій. Чи можливо бути щасливим, коли жити нелегко? Чи можливо відчувати мир в оточенні невпевненості і надію - в оточенні цинізму? Чи можливо «струсити з себе» старі звички та оновитися? Чи можливо жити цілісно й чисто в світі, де більше не цінуються чесноти, притамані послідовникам Христа? Так. Відповідь звучить: «Так!» - завдяки Ісусу Христу, чия Спокута гарантує, що нам не доведеться самостійно нести тягар смертного життя. Немає нічого в цьому неспокійному світі, чого він потрібує більше, нічого, що надихає впевненістю відчуття благополуччя, нічого, що може міцніше скріпити шлюб й сім’ю, ніж євангелія Ісуса Христа. Президент Говард У. Хантер сказав: «Усе, на що Ісус покладає свої руки, живе. Якщо Ісус покладає свої руки на шлюб, він живе. Якщо ми дозволимо йому покласти свої руки на сім’ю, вона житиме»3. Спаситель зробить для кожного з нас усе, що Він обіцяв - якщо ми матимемо віру в Нього і сприймемо Його дар. У плині моїх років я, як і ви, зазнавала тиск і розчарування, які зламали б мене, якби я не мала нагоди звертатися до нашого Небесного Батька, прохаючи про силу, більшу за мою власну. Він ніколи не забував і не залишав мене, і я дійшла до особистого пізнання того, що Ісус є Христос і що це Його Церква. Я приєднуюсь до Аммона в його вислові: «. . . хто може занадто пишатися Господом? Так, хто може сказати надто багато про його велику силу, і про його милість. . . ? Слухайте, я кажу вам, я не можу висловити й найменшої частки того, що я відуваю» (Алма 26:16). Я свідчу, що в цих вечірніх сутінках розподілу повноти часів, коли Люцифер працює понадурочно, щоб наразити на небезпеку нашу подорож додому і відокремити нас від Спасителевої спокутної сили, єдина відповідь для кожного з нас - Ісус Христос. Тож згадаймо своє обіцяння шукати цього Ісуса, про якого свідчили пророки. Тож візьмемо на себе Його ярмо, прикличмо з небес рясний вилив сил Його Спокути, станемо у повний зріст, як сини й дочки Бога, і струсимо з себе цей світ. Тим, хто «приймає Його як свого Бога» (1 Нефій 17:40), Господь простягає величне обіцяння: «Я піду перед вашим лицем. Я буду від вас праворуч і ліворуч, і мій Дух буде у ваших серцях, і мої ангели - навколо вас, щоб підтримувати вас» (УЗ 84:88). Ісус Христос є нашою єдиною нагодою. Він покаже нам дорогу, тому що Він і є дорогою, про що я і свідчу в ім’я Ісуса Христа, амінь. ПОСИЛАННЯ 1. Teachings of Gordon B. Hinckley, Deseret Book, 1997, p. 186. 2. Nauvoo Minutes, 9 June 1842. 3. Conference Report, October 1979, p. 93.