«Учитель, що прийшов від Бога» Старійшина Джеффрі Р. Холланд З Кворуму Дванадцятьох Апостолів Ми повинні вкласти нову енергію і підтвердити престольність найкращого навчання в Церкві--в домі, з кафедри, на наших адміністративних зборах і, безперечно, в наших класах. Коли на початку служіння Спасителя Никодим прийшов до Ісуса, він сказав від імені кожного з нас: «Учителю, знаємо ми, що прийшов Ти від Бога, як Учитель».1 Христос, безсумнівно, був значно більше, ніж просто учитель. Він був Сином Божим, Святим Ізраїлевим вічного євангельського плану, Спасителем і Викупителем світу. Але Никодим почав з того, з чого почали ви і я, з чого починає кожна дитина, або молодий учень, або новонавернений--з визнання того хвилюючого вчителя, що торкається найглибших почуттів нашого серця, й бажання наслідувати Його. Декілька місяців тому Президент Гордон Б. Хінклі звернувся до нас з проханням тримати наших людей ближче до Церкви, особливо новонавернених членів. У цьому заклику Президент Хінклі нагадав нам, що нам усім потрібно принаймні три речі, щоб залишатися твердими у вірі: друг, обов’язок і «насичення добрим словом Бога».[2] Натхненне навчання вдома і в Церкві допомагає забезпечувати наявність цього життєво важливого елементу--«насичення добрим словом Бога». Ми такі вдячні усім, хто навчає. Ми любимо вас і цінуємо вас більше, ніж можемо висловити. Ми маємо до вас велику довіру. Ефективно навчати і відчувати, що у вас це виходить--ця робота справді багато чого вимагає. Але вона того варта. Ми не можемо отримати «більш величного покликання».[3] Безумовно, нагода звеличити це покликання є скрізь. Потреба у ньому є нескінченною. Батьки, матері, брати і сестри, друзі, місіонери, домашні і візитні вчителі, провідники священства і допоміжних організацій, класні наставники--кожний, по-своєму, «прийшов від Бога» заради нашої освіти і нашого спасіння. У цій Церкві практично неможливо знайти будь-кого, хто якимось чином не був би провідником для свого ближнього в пастві. Не дивно, що Павло каже у своїх писаннях: «А інших поставив Бог у Церкві по-перше--апостолами, по-друге--пророками, по-третє--учителями . . .».[4] Для кожного з нас «прийти до Христа» [5], дотримуватися Його заповідей і повертатися до Батька, наслідуючи Його приклад, є безперечно найвищою і найсвятішою метою людського існування. Допомагати іншим робити те саме--через навчання, переконання і молитовно вести їх по цьому шляху викуплення--істинно, це має стати другою найважливішою задачею в нашому житті. Саме тому, мабуть, Президент Дейвід О. Маккей якось сказав: «На людину не може зійти більша відповідальність, ніж обов’язок учителя Божих дітей».[6] Ми, по суті, дещо схожі на ту людину з Етіопії, до якої було послано Пилипа. Як і він, ми можемо знати достатньо, щоб потягнутися душею до релігії. Ми спроможні зануритися в Писання. Ми можемо навіть відмовитися від земних багатств, але, не будучи достатньо навченими, ми можемо і не побачити значення всього цього, і вимог, які залишатимуться невиконаними. Тож ми підносимо свій голос разом з цією можновладною людиною: «Як же [можемо зрозуміти], якщо [учитель] не напутить [нас]?[7] Апостол Павло учив: «Бо кожен, хто покличе Господнє Ім’я, буде спасенний. Але як покличуть Того, в Кого не ввірували? А як увірують у Того, що про Нього не чули? . . . віра від слухання, а слухання через Слово Христове».[8] У той час, коли наш Пророк закликає до більшої віри через слухання Слова Христового, ми повинні вкласти нову енергію і підтвердити престольність найкращого навчання в Церкві--в домі, з кафедри, на наших адміністративних зборах і, безперечно, в наших класах. Натхненне навчання не повинно стати втраченим мистецтвом в цій Церкві, і ми повинні стежити, щоб наша спрага за ним не стала втраченою традицією.[9] Президент Спенсер В. Кімбол одного разу звернувся з таким закликом: «Президенти колів, єпископи і президенти філій, будь ласка, приділіть особливу увагу поліпшенню якості навчання в Церкві. . . У мене є побоювання, що занадто часто багато наших членів приходять до Церкви, просиджуть заняття в класі або збори і повертаються додому, майже не отримавши натхнення. Особливо прикро,--сказав він,--коли це відбувається в часи. . . стресів, спокус або кризи. Ми всі потребуємо, щоб дух торкався і насичував нас, і ефективне навчання є одним з найважливіших способів досягнення цього. Ми часто енергійно працюємо, щоб брати і сестри ходили в Церкву, але потім не приділяємо належної уваги тому, які знання, прийшовши, вони отримують.[10] З цього приводу Президент Хінклі сказав, що «Ефективне навчання є самою суттю провідництва в Церкві». (Дозвольте мені повторити це). Ефективне навчання є самою суттю провідництва в Церкві. «Вічне життя,--продовжує він,--прийде лише тоді, коли людей будуть навчати з такою ефективністю, що вони змінять і дисциплінують своє життя. Людей не можна силоміць втягти ні в праведність, ні в небеса. Їх мають вести, і це означає навчання».[11] Ось одні з останніх слів, що їх сказав Спаситель своїм учням, і одні з перших слів, які він говорить до нас сьогодні: «Тож ідіть, і навчіть всі народи, . . . навчаючи їх зберігати все те, що Я вам заповів. І ото, Я перебуватиму з вами повсякденно аж до кінця віку!»[12] Петрові, головному апостолові Церкви, воскреслий Христос перед вознесінням сказав: «Паси ягнята Мої, . . . паси вівці Мої, . . . Іди за Мною».[13] Сприймаючи все це, ми мусимо пам’ятати, що серед усіх порад Церкві Господь ніколи не наголошував жодну з них з такою силою, як те, що ми повинні навчати євангелії «Духом, самим Утішителем, якого було послано навчати істині».[14] Чи ми навчаємо євангелії «Духом істини», якого він вимагав? Чи може ми навчаємо «в якийсь інший спосіб?» «А якщо в інший спосіб,--попереджує Він,--то це не від Бога».14 І в багатьох заповідях відлунюються його слова: «Якщо ви не отримали Духа, ви не будете вчити».[15] Жодне вічне пізнання не може прийти без того оживлюючого Духа небес. Як батьки, вчителі і провідники, ми повинні дивитися на наші завдання, як Мойсей дивився на обіцяну землю. Знаючи, що він не досягне успіху жодним іншим способом, Мойсей сказав Єгові: «Коли Сам ти не підеш, то не виводь нас ізвідси».[16] Так чи інакше, це саме те, чого члени нашої Церкви насправді бажають, приходячи на збори, або на уроки. Більшість людей не приходить до Церкви, щоб лише дізнатися щось новеньке з євангелії або побачитися зі старими друзями, хоча й це є важливим. Вони приходять, сподіваючись дістати духовний досвід. Вони хочуть спокою. Вони хочуть зміцнити віру і відновити надію. Вони хочуть, коротко кажучи, бути «насиченими добрим словом Бога.2, щоб сили небесні зміцнили їх. Ті з нас, кого покликано виступати, або навчати, або вести збори, мають обов’язок допомогти здійснити це, доклавши всіх своїх зусиль. Ми зможемо це зробити лише тоді, коли самі прагнемо пізнати Бога, якщо самі постійно вишукуємо світла Його Єдинонародженого Сина. Тоді, якщо наші серця справедливі, якщо ми чисті настільки, наскільке це можливо для нас, якщо ми молимося й плачемо, й готуємося, й маємо неспокій, аж доки вже не знаємо, що робити далі, Бог може сказати нам, як Він сказав Алмі і синам Мосії: «Підійми свою голову і звеселися, . . . Я дам вам успіх».[17] Ми маємо законну тривогу за нових членів Церкви, бажаючи, щоби кожний з них залишався з нами і мав повноту благословень Церкви. Мені вистачає простоти серця думати, що новонавернені не тільки залишатимуться з нами, але не зможуть триматися осторонь від Церкви, якщо ми будемо продовжувати навчати їх з тим самим христоподібним духом, переконанням і особистою зацікавленістю, які виявляли до них місіонери. Потреба у продовженні такого серйозного навчання є очевидною. У такі часи, як наш, ми всі потребуємо того, що Мормон назвав «силою слова Божого», бо воно «мало сильніший вплив на свідомість людей, ніж меч або щось інше, що траплялося з ними». Коли в наше життя прийдуть кризи (а вони-таки прийдуть) людських філософій, змішаних кількома уривками з Писань і віршами буде недостатньо. Чи ми дійсно насичуємо нашу молодь і наших нових членів в такий спосіб, що це підтримає їх, коли прийдуть стреси? Чи ми натомість даємо їм щось на зразок теологічного «Твінкі»Х1Э--порожні духовні калорії? Президент Джон Тейлор якось назвав таке навчання «смаженою піною», яку ви можете їсти цілий день і, скінчивши, відчувати себе абсолютно не насиченим.[18] Президент Бойд К. Пекер згадував, як кілька років тому, суворою зимою від голоду померло багато оленів, в той час як їхні шлунки були наповнені сіном. Відповідні служби чесно намагалися допомогти їм, але надали те, що було напівпорожнім, в той час як вони потребували суттєвого. На жаль, вони нагодували оленів, але не наситили їх. Мені подобається, як Президент Дж. Рубен Кларк сказав про нашу молодь більше півстоліття тому. Те саме можна сказати про нових членів Церкви. «Вони відчувають голод на те, що від Духа,--сказав він,--вони жадають вивчати євангелію, і вони хочуть, щоб вона була чистою, невикривленою. . . Вам не треба підкрадатися до них позаду й нашептувати релігію їм у вуха; . . . ви можете висловлювати ці істини відверто».[19] Ймовірно, що Сатана не робить своє учення занадто складним, то чи потрібно тоді нам ускладнювати своє? Навчаючи вдома своїх дітей, або адресуючи його до зібрання в церкві--давайте ніколи не будемо робити нашу віру складною для розуміння. Пам’ятайте--ми повинні бути вчителями, що «прийшли від Бога».1 Ніколи не сійте насіння сумнівів. Уникайте театральщини і марнославства. Добре готуйтеся до уроків. Виголошуйте проповіді, основою яких є Писання. Навчайте доктринам, що дані через одкровення. Свідчіть повним серцем. Моліться, практикуйтеся і намагайтеся робити краще. Давайте, як кажуть одкровення, «навчати і напучувати» на наших адміністративних зборах, щоб навіть на таких зборах кожне наше повчання приходило до нас «згори».[20] Завдяки цьому стане кращою Церква, і станете кращими ви, бо, як казав Павло римлянам, «Отож, ти, що іншого навчаєш, себе самого не вчиш!»[21] Пам’ятне описання сили такого навчання знаходимо в житті пророка Єремії. Цей великий чоловік відчував, як почуваються більшість учителів, промовців або посадових осіб у Церкві, коли їх покликають--недосвідчених, непідготовлених, наляканих. «О, Господи, Боже,--волав він,--таж я промовляти не вмію, бо я ще юнак! . .» Але Господь заспокоїв його. «Не лякайсь перед ними, бо Я буду з тобою. . . А ти підпережеш стегна свої та й устанеш, і будеш говорити їм.»[22] І Єремія виконав наказ «говорити їм», але спочатку не дуже успішно. Ситуація для нього змінювалася з поганої на ще гіршу, доки врешті решт його не кинули до в’язниці і не зробили посміховищем перед людьми. Розгніваний таким поводженням і обмовлений, Єремія поклявся, що він, говорячи нашою мовою, ніколи більше не учитиме ані зацікавленого Церквою, ані дитину з Початкового товариства, ані новонаверненого, ані цих (Боже збав!) п’ятнадцятиліток. «Не буду Його споминати, і не буду вже Йменням Його говорити!»--сказав розчарований пророк. Але тут настав поворотний момент в житті Єремії. Щось почало відбуватися з кожним свідченням, яке він давав, кожним писанням, яке він читав, кожною істиною, якій він навчав. Почало відбуватися щось, на що він не розраховував. І хоч він і заклявся замкнути свій рот і не виконувати Господню роботу, він зрозумів, що не може цього зробити. Чому? Тому що «стало це в серці моїм, як огонь той палаючий, замкнений в костях моїх,--і я змучивсь тримати його й більш не можу!»[23] Це те, що відбувається в євангелії і з учителем, і з учнями. Це те, що трапилося з Нефієм і Легієм, коли, як каже Книга Геламана, «Святий Дух Бога зійшов з небес і увійшов у їхні серця, і вони наче сповнилися вогнем, і вони могли говорити дивовижні слова.»[24] Істинно, це мала була та сама небесна радість, яку відчула Марія Магдалина, коли біля гробниці в саду вона несподівано побачила свого улюбленого воскреслого Господа і просто сказала йому: «Раббуні!», цебто: «Учителю мій!»[25] Від усіх нас, навчених, вам, вчителям--ми кажемо спасибі, від усього серця. Давайте ж піднесемо навчальний досвід в домі і в Церкві і з більшою старанністю будемо намагатися напучувати і повчати. На всіх наших зборах і в усіх наших посланнях--давайте насичувати добрим словом Бога. І нехай наші діти і новонавернені, наші сусіди і нові друзі скажуть про наші чесні зусилля: «Ти вчитель, що прийшов від Бога».1 У священне ім’я Головного Вчителя, Ісуса Христа, амінь. ПОСИЛАННЯ 1. Іоанн 3:2. 2. Мороній 6:4. 3. Teaching--No Greater Call: Resource Materials for Teacher Improvement, 1978. Див. Spencer W. Kimball, «No Greater Call,» Sunday School Conference, 1 жовтня, 1967. 4. 1 Коринтянам 12:28. 5. УЗ 20:59. 6. Девід О. Маккей, Conference Report, жовтень 1916. 7. Див. Дії 8:26--31. 8. Римлянам 10:13, 14, 17, курсив додано. 9. Див. Jacques Barzun. 10. Teachings of Spencer W. Kimball, стор. 524, курсив додано. 11. Гордон Б. Хінклі, 1979, курсив додано. 12. Матвій 28:19--20.13. 13. Іоанн 21:15--21. 14. УЗ 50:14, 17--18. 15. УЗ 42:14. 16. Вихід 33:15. 17. Алма 8:15, 26:27. 18. Джон Тейлор, The Gospel Kingdom, стор. 78. 19. «Charted Course of the Church in Education,» стор. 3, 9. 20. УЗ 43:8, 16. 21. Римлянам 2:21. 22. Єремія 1:6, 8, 17. 23. Див. Єремія 20:7--9. 24. Геламан 5:45. 25. Іоанн 20:16. Див. посилання на грецький оригінал.