Старійшина Девід Б. Хейт
З Кворуму Дванадцятьох Апостолів
«І з тим, як поступово погіршується мій зір, моє бачення, здається, покращується--бачення довгої дороги, бачення того, що ще попереду».
Я впевнений, що коли Президент Гордон Б. Хінклі оголосив, що я виступлю із заключною промовою, то йому було цікаво, чи дістануся я кафедри неушкодженим. Він знає, що я тільки-но відсвяткував свій 94-й день народження. Отже, пішов мій 95-й рік, і, звичайно, ж йому буде цікаво.
Він також знає, що я погано бачу, і з тим, як поступово погіршується мій зір, моє бачення, здається, покращується--бачення довгої дороги, бачення того, що ще попереду. Те ж саме стосується й кожного з нас, присутніх тут цього ранку; я впевнений, що усі ви погодитеся зі мною в тому, який все-таки дивовижний цей час життя, як прекрасно бути членом цієї Церкви, і як прекрасно мати ту свободу, яка в нас є--свободу збиратись як релігійна спільнота.
Коли 4 вересня 1930 року Рубі та я стали навколішки біля олтаря Солт-Лейкського храму, тримаючи один одного за руку і дивлячись у вічі, то навіть не могли собі уявити, який шлях лежатиме перед нами. Ми були зовсім молодими. Я виріс в сільській місцевості на півдні штату Айдахо, а Рубі--в окрузі Сенпіт, штат Юта. І мій, і її батько померли, але в нас були прекрасні матері-вдови, і тоді, в храмі, вони були разом з нами. Коли ми прихилили коліна, укладаючи завіти й даючи обіцяння, я знав, що ті слова істинні.
І тепер, після 70 років шлюбу, я можу сказати усім вам: шлюб стає кращим, рік за роком він покращується--із зростанням цінування, ніжності, усвідомленням деяких вічних благословень, що чекають попереду. Отже, я говорю усім вам, і Рубі приєдналася б до мене, якби стояла поруч, що життя може бути прекрасним і дійсно змістовним, але прожити його треба просто. Ми повинні жити за принципами євангелії. Бо саме євангелія змінює життя, коли в ньому ми знаходимо свій шлях.
Ми з сім’єю їздили по всій країні. Мої діти виросли, будучи в класі в школі єдиними членами Церкви. Ми переїжджали дуже часто, але це додало досвіду до їхнього розвитку та розуміння й допомогло зміцнити їхні свідчення, щоб бачити яким насправді є світ, а також розпізнавати благословення в житті, які приносить євангелія.
Минулої неділі Рубі та я відвідали причасні збори приходу в центрі міста. Збори були особливо цікавими через те, що цей приход поєднує і заможніх людей, і тих, які живуть у кварталах для колишніх в’язнів. Перед початком зборів свідчень молода жінка, тримаючи на руках немовля, підійшла до єпископа, який сидів біля трибуни, і попросила його благословити дитину. Єпископ підійшов, узяв немовля і благословив його.
Трохи пізніше, під час зборів свідчень, маленький семирічний хлопчик, тримаючи за руку свою п’ятирічну сестру, підійшов до трибуни. Він поставив для неї табурет і підказував, поки вона свідчила. І коли вона запиналася, цей маленький люблячий семирічний братик нахилявся до неї і пошепки підказував.
Коли вона закінчила, він став на табурет (а вона стояла і спостерігала за ним) і почав свідчити. У дівчинки, коли вона дивилася на брата, був такий милий вираз на обличчі. Він був її старшим братом, але в цих двох маленьких дітях можна було побачити родинну любов і ставлення один до одного. Він зійшов з табурета, взяв її за руку, і вони повернулися на свої місця.
Наприкінці зборів свідчень, коли для мене було залишено кілька хвилин, я попросив молоду жінку, яка приносила немовля для благословення, підійти і стати поруч зі мною; вона підійшла. А ще під час зборів я тихенько запитав єпископа: «Де її чоловік?»
«У в’язниці»,--сказав єпископ.
Тоді я запитав: «Як її звуть?» Він назвав її ім’я.
Вона вийшла і стала поруч зі мною, тримаючи на руках немовля. Коли ми стояли біля трибуни, я подивився на маленьку дорогоцінну дитину, якій було декілька днів, та її матір, яка принесла цю маленьку дівчинку, щоб та отримала благословення від рук священства. Коли я дивився на них, то мені стало цікаво, якою ця дівчинка виросте. Я говорив присутнім та цій молодій матері про проголошення, видане п’ять років тому Першим Президентством та Кворумом дванадцятьох,--проголошення щодо сім’ї, наших обов’язків щодо дітей, обов’язків дітей щодо батьків та обов’язків батьків один щодо одного. Цей дивовижний документ поєднує отримані з Писань настанови, які скеровували життя дітей Бога від днів Адама та Єви і будуть скеровувати нас до фінальної сцени життя.
Коли я говорив про це і дивився на прекрасну маленьку дитину, то згадував минуле літо. Ми з Рубі були з коротким візитом в Айдахо і зустріли там декого з Маунтейн-Хоум, штат Айдахо, а саме сім’ю Гудріч. Сестра Гудріч приїхала, щоб побачитися з нами, і привезла із собою свою доньку Челсі. Під час розмови сестра Гудріч сказала, що Челсі вивчила напам’ять проголошення щодо сім’ї.
Я запитав Челсі, якій зараз 15 років:
--Челсі, це правда?
--Так,--відповіла вона.
--Скільки часу тобі знадобилося, щоб досягти цього?--запитав я.
--Коли ми були ще малі,--відповіла вона,--вдома мама запровадила програму, щоб допомогти нам вивчати напам’ять. Ми запам’ятовували уривки з Писань, гімни, які співали в Церкві, та інше, що могло б стати нам у пригоді. Так я і навчилася запам’ятовувати, нам тепер легше робити це.
--То ж ти можеш переказати його повністю?--запитав я.
--Так, повністю.
--Ти вивчила проголошення, коли тобі було 12, а зараз тобі виповнилося 15. Незабаром ти будеш ходити на побачення. Як воно вплинуло на тебе?
--Коли я міркую над твердженнями цього проголошення,--сказала Челсі,--і коли більше розумію обов’язки сім’ї та наші обов’язки щодо того, як живемо, і як маємо жити, воно стає для мене ще одним джерелом керівництва. Коли я спілкуюся з людьми і коли піду на побачення, то зможу згадувати ті фрази й речення з проголошення про сім’ю. Воно дасть мені критерії, які будуть скеровувати мене. Воно дасть необхідну силу.
Нещодавно Президент Хінклі промовляв до студентів Університету Бригама Янга. Він проголосив, що життя є величезним ланцюгом поколінь, ланка за ланкою до кінця часів. У зверненні до студентів він заохочував їх не бути слабкою ланкою в сім’ї, але сильною.
Цього ранку на сесії конференції ми вже чули настанови щодо сімейної історії та сімей, причини для поєднання ланцюгів та нашого обов’язку виконувати храмову роботу за десятки тисяч людей, які можуть бути частиною наших власних сімей, які по той бік завіси чекають виконання обрядів по цей бік, щоб вони могли зробити те, що залежить вже від них. Всі ми так добре розуміємо це.
Цього ранку я хочу сказати усім вам, що сподіваюся, що ви зможете розвинути в сім’ях та й в самих себе палке бажання не бути слабкою ланкою ланцюгу вашої родини та предків. Я також закликаю вас бути міцною ланкою для ваших нащадків. Не будьте слабкими. Хіба це не жахливо, бути таким? Подумайте про той довгий ланцюг та всю роботу, яку необхідно виконати для спасіння душ, чи не сумно, якщо ви опинитеся тією слабкою ланкою, яка не дозволить вашим нащадкам стати частиною того міцного ланцюга?
Коли святі готувалися до від’їзду з Наву, ще не завершивши будівництво храму, то лише кілька чоловік отримали ендаумент. Президент Бригам Янг як президент Кворуму дванадцятьох був у той час старшим апостолом. У своєму щоденнику він писав про стурбованість, з якою люди намагалися спорядити свої візки, щоб вирушити в подорож на захід, у місцевість, про яку вони нічого не знали. Вони слідували за своїми провідниками, збираючи бідні пожитки, які візки могли вмістити.
В розпалі цієї підготовки для декількох з них з’явилася можливість отримати ендаумент, і вони з радістю відгукнулися на неї. Бригам Янг відклав всю свою щоденну, звичайну роботу. Він зробив це для того, щоб залишатися в храмі і проводити таку важливу тоді роботу ендаументу. Коментуючи цей випадок, він сказав, що з радістю робив те, чого так палко хотіли святі. Фраза палке бажання в цій розповіді має особливе значення. Він пише про їхнє палке бажання і сподівання того, що важливу роботу ендаументу буде завершено до того, як вони вирушать в подорож на захід.
Я залишаю вам мою любов, свідчення і своє знання про те, що ця робота істинна. Я знаю, що Бог живий. Я знаю, що він любить нас. Він любить нас так, як ми любимо своїх дітей і нащадків. Зараз у нас 65 правнуків і ще кілька мають народитися. Ми любимо всіх їх і сподіваємося, що ланцюги та ланки нашої родини будуть міцними, а діти--благословенними. Ми пишаємося кожним з них і молимося, щоб вони виросли з чистим знанням та почуттям до Бога, які маю я: що Він живий, що Він є нашим Батьком, і що вся ця робота скеровується Ним, і що Його Син є нашим Спасителем, Ісусом Христом. Ця Церква є Церквою Ісуса Христа, відновленою в ці останні дні. Я знаю, що це так.
Я знаю, що зараз на землі є живий пророк, і ви можете бути свідками дивовижних подій, які відбуваються тепер в Церкві, якій належать 100 діючих храмів. Дехто з присутніх доживе до того дня, коли побачить 200, а потім і 300 діючих храмів--стільки, скільки б їх врешті-решт не було. Ось, ми живемо в цей час, день та вік, коли відбуваються дивовижні речі. Якщо говорити про живого пророка, який у справах керування роботою отримує одкровення згори, то я свідчу вам, що ті з нас, хто співпрацює та спілкується з ним, можуть засвідчити, що він пророк Бога тут, на землі, він веде нас, чинячи правильні речі й належним чином.
Нехай ваші ланки будуть міцними. Нехай кожен з вас особисто знайде величезну радість і щастя, які можна отримати завдяки життю за принципами євангелії. Я залишаю вам мою любов і це свідчення, що Церква істинна, в ім’я Ісуса Христа, амінь.
Previous
