Відкриваючи в собі найкраще Президент Томас С. Монсон Перший радник у Першому Президентстві Довіряючи Господеві, ми зможемо усвідомити, що виконуємо Його святу роботу, що Його божественні наміри здійснюються, а ми є часткою цього здійснення. У часи давні, у місці далекому, наш Господь і Спаситель Ісус Христос навчав людські юрби і Своїх учнів «дорозі, правді й життя»1, і давав поради у святості Свого слова. Його зразкове життя - приклад для нас. Якось Господь запитав: «Якими мусите бути . . . ви?»2 Під час Свого служіння на Американському континенті Він додав до цього запитання важливі слова власної відповіді: «Якими людьми повинні ви бути? Істинно я кажу вам, такими самими, як я є»3. У Своєму земному служінні Гос-подар окреслив те, як саме нам слід жити, як ми повинні навчати, як служити і що робити, аби відкрити в собі найкраще. Один з таких уроків знаходимо в Євангелії від Іоанна: «Пилип Нафанаїла знаходить та й каже йому: «Ми знайшли Того, що про Нього писав був Мойсей у Законі й Пророки, - Ісуса, сина Йосипового, із Назарету». І сказав йому Нафанаїл: «Та хіба ж може бути з Назарету що добре?» Пилип йому каже: «Прийди та побач». Ісус, угледівши Нафанаїла, що до Нього йде, говорить про нього: «Ото справді ізраїльтянин, що немає в нім підступу»4. У нашій земній подорожі ми знаходимо небесний провід в пораді апостола Павла: «Що тільки є правдиве, що тільки чесне, що тільки праведне, що тільки чисте, що тільки любе, що тільки гідне хвали, коли яка чеснота, коли яка похвала, - думайте про це!» І на завершення Павло закликає: «Чого від мене й навчилися, і прийняли, і чули та бачили, - робіть те! І Бог миру буде з вами!»5 У пошуку найкращого в собі у пригоді стануть кілька поставлених самому собі запитань: «Чи я той, ким хочу бути? Чи ближче я до Спасителя сьогодні, ніж учора? Чи буду я ближче до Нього завтра? Чи вистачає в мене сміливості змінюватися на краще?» Настав час вибрати шлях, який здебільшого забувають, той шлях, який можна назвати сімейним шляхом. Настав час вибрати його, аби наші діти й онуки справді змогли дорости до повної самореалізації. Ми бачимо, що в нашій країні - і навіть скрізь у світі - з’явилася одна тенденція. Її суть - у невимовному посланні: «Поверніться до свого коріння, до своїх сімей, до засвоєних уроків, до прожитих років, до тих прикладів, що їх ви бачили, - до всього того, що складають сімейні цінності». Часто це просто справа повернення додому - повернення додому на горище, де востаннє ми були вже давно, до щоденників, які ми рідко читаємо, до майже забутих фотоальбомів. Шотландський поет Джеймс Беррі написав: «Бог дав нам спогади, аби нам цвіли червневі троянди у грудні нашого життя»6. Які саме спогади збереглися у нас про матір, батька, дідусів та бабусь, сім’ю, друзів? Яких уроків ми навчилися від наших батьків? Багато років тому один батько запитав старійшину ЕлРея Л. Крістенсена, чи не порадить той, яку назву дати щойно придбаній яхті. Брат Крістенсен сказав: «Чому б не назвати її «Порушниця Суботи»? Я впевнений, що цей потенційний моряк замислився над тим, чим саме стане ця яхта - його радість і його гордість - порушницею Суботи чи її охоронницею. Його рішення - яким би воно не було - безсумнівно глибоко вплинуло на його дітей. Інший батько власним прикладом смиренно виклав своєму синові незабутній урок шанування дня Суботнього. Я дізнався про це на похоронній службі шляхетного Генерального Авторитета, Г. Верлана Андерсена. Данину пошани склав йому один з синів. Такі речі цінують, де б ми не були і що б не робили. Це приклад власного досвіду людини. Син старійшини Андерсена розповів, як багато років тому, в суботу ввечері, в їхній школі проводили особливий захід. Він взяв у батька машину. Отримавши ключі і вже прямуючи до дверей, він почув від батька: «Машину потрібно дозаправити і зробити це сьогодні. Не забуть залити бак по дорозі додому». Той вечір, як згадує син старійшини Андерсена, був чудовим. Зустрілися друзі, було пригощення, і всі добре провели час. Однак перебуваючи в цьому прекрасному настрої, він забув виконати батьківську вказівку і не заправив машину. Настав недільний ранок. Старійшина Андерсен побачив, що індикатор бензобака на нулі. Перед очима свого сина батько зайшов у дім і поклав ключі на стіл. В домі у Андерсенів день Суботній був днем поклоніння і дякування, а не покупок. Продовжуючи своє слово прощання, син старійшини Андерсена сказав: «Я дивився на батька, який одягнув пальто, попрощався з нами і пішки попростував до церкви на ранкові збори». Обов’язок покликав його. Істину не було принесено в жертву доцільності. На закінчення свого слова він сказав: «Я не знаю нікого, кому б рідний батько виклав кращий урок. Мій батько не тільки знав істину, він жив згідно з нею». Саме в домі у нас формується ставлення до життя, наші глибинні вірування. Саме в домі надію або підживлюють, або знищують. Наші домівки мають бути не просто святинями, а також місцем перебування Божого духа, куди не досягають мирські бурі; місцем, де панує любов і живе мир. Нещодавно мені написала одна молода мати: «Інколи я думаю, чи можу я спричиняти зміни в житті своїх дітей. Слід зауважити, що я мати - одиначка, змушена працювати на двох роботах, аби звести кінці з кінцями, і я іноді допускаю безлад у домі, але ніколи не втрачаю надії. Ми з дітьми дивилися телетрансляцію з Генеральної конференції, і ви говорили про молитву. Мій син зауважив: «Мамо, ти вже навчила нас цьому». Я запитала: «Що ти маєш на увазі?» Він пояснив: «Ну, ти вчила нас молитися і показувала, як це робиться, але кілька днів тому я зайшов до твоєї кімнати, аби про щось запитати, і побачив, я ти на колінах молилася Небесному Батькові. Якщо Він є важливим для тебе, Він буде важливим і для мене». Лист закінчувався словами: «Я думаю, що неможливо визначити, який саме вплив ви справляєте на дитину, доки вона не побачить, що ваші повчання і ваші вчинки не розходяться». Який прекрасний урок отримала ця дитина від своєї матері! Ще хлопцем я зробив для себе приголомшливе відкриття на уроці Недільної школи в День матері, і воно залишилося в моїй пам’яті донині. Сліпий брат з нашого приходу на ім’я Мелвін, який був талановитим співаком, підвівся і подивився на аудиторію, немовби бачив усіх і кожного. Він заспівав «Ця прекрасна мати моя». Яскраві спогади, наче вогники, пронизали людські серця. Чоловіки полізли за хустками; в очах у жінок стояли сльози. Ми, диякони, пішли по рядах з цегляними горщиками герані для кожної матері. Деякі матері були молодими, деякі - середніх років, а деякі, вже дуже старенькі, доживали свої останні дні. Я помітив, якими добрими були очі кожної з матерів. Кожна з них казала: «Дякую». Я відчув зміст фрази: «Коли хтось дарує квітку, її запах залишається на його руці». Я досі не забув того уроку і не забуду його ніколи. Для деяких матерів, деяких батьків, дітей і сімей земне життя стає покликанням нести важкий тягар. Сім’я Боргстром з північної Юти - одна з них. Це було під час Другої світової війни. Запеклі бої йшли в різних частинах світу. Боргстроми пережили трагедію втрати чотирьох з п’ятьох синів, які служили в армії. Протягом шістьох місяців усі четверо віддали своє життя і всі - в різних частинах світу. Після війни тіла всіх чотирьох братів Боргстром було перенесено у Тремонтон, де у вщент заповненій Гарландській скинії, що в штаті Юта, було проведено належну похоронну службу. На цій службі був присутнім генерал Марк Кларк. Пізніше він з ніжністю згадував: «Я прилетів у Гарланд вранці 26 червня, де зустрівся з цією сім’єю. Я бачив матір, батька і двох синів, що в них залишилися, . . . один з них був ще підлітком. Ніколи не зустрічав такої мужньої сім’ї. Чотири задрапіровані у державні прапори труни було поставлено в ряд у приміщенні церкви. Я сидів поруч з цими доблесними батьками. На мене справили глибоке враження їхнє розуміння, їхня віра і їхня гордість за цих прекрасних синів, які принесли найвищу жертву заради принципів, які прищеплювали їм змалку шляхетні батьки. За сніданком пані Боргстром звернулася до мене і тихенько мовила: «Чи ви збираєтеся забрати і мого молодшого?» Я пошепки відповів, що поки я залишаюся на чолі армії на західному узбережжі, я зроблю все, аби її хлопець, - якщо його і візьмуть в армію, - служив вдома. Поки ми перешіптувалися, батько несподіванно нахилився до нас і сказав пані Боргстром: «Мати, я чув вашу розмову з генералом про нашого молодшого. Ми знаємо, що в разі потреби, він піде саме тоді, коли буде потрібен своїй країні». Мені було важко стримувати свої почуття. Я бачив батьків, які мали чотирьох синів, і ті поклали своє життя на полі битви, а вони були готові принести останню жертву на вимогу країни». Це євангелія Господа Ісуса Христа торкнулася і домівки і сердець її мешканців того незабутнього дня. Роки приходять і минають, а потреба у євангельскому свідченні залишається найважливішою. Рухаючись крізь роки, ми не повинні нехтувати уроками минулого. Наш Небесний Батько віддав Свого Сина. Син Божий віддав Своє життя. Вони просять нас віддати, так би мовити, своє життя у Їхньому божественному служінні. Чи ви віддасте? Чи я віддам? Чи ми віддамо? Потрібно навчати, потрібно творити добро, потрібно спасати душі. Пам’ятаймо пораду царя Веніямина: «Коли ви служите вашим ближнім, то ви тільки служите вашому Богові»7. Дотягніться до тих, хто потребує вашої допомоги, і врятуйте їх. Підніміть їх на вищу й кращу путь. Як ми співаємо в Початковому товаристві: «За батьками йтиму прямо на правдивий шлях, ви всьому мене навчіть, щоб жити в Небесах»8. Дійсна віра не зникає, коли ми дорослішаємо; натомість вона належить людям усіх вікових категорій. Як читаємо у Приповістях: «Надійся на Господа всім своїм серцем, а на розум свій не покладайся! Пізнавай ти Його на всіх дорогах своїх, і Він випростує твої стежки»9. Дотримуючись цього, ми зможемо усвідомити, що виконуємо Його святу роботу, що Його божественні наміри здійснюються, а ми є часткою цього здійснення. Дозвольте мені продемонструвати цю істину на власному досвіді. Багато років тому, служачи єпископом, я відчув одного разу сильне бажання поспілкуватися з Августою Шнайдер, вдовою, що походила з області Ельзас - Лотарінгія, що в Європі, яка майже не говорила англійською, але дуже вільно спілкувалася французькою і німецькою мовами. Минали роки. Я відвідував її на Різдвяні свята. Якось Августа сказала: «Єпископе, у мене є одна дуже цінна для мене річ, і я хотіла б подарувати її вам». Вона пішла до того місця в її скромній оселі, де зберігався цей подарунок, і взяла його. Це був шматок красивого фетру, десь 15х20 см, до якого були любовно пришпилені медалі її чоловіка, що він отримав солдатом французької армії під час Першої світової війни. Вона сказала: «Я хочу щоб цей скарб мого серця був у вас». Я м’яко заперечував і радив їй передати його комусь із родичів. «Ні, - твердо відповіла вона, - це дарунок для вас, бо у вас душа француза». Невдовзі після того, як я отримав від неї цей особливий дарунок, Августа пішла зі смертного життя і повернулася додому до того Бога, що дав їй життя. Іноді я думав, чому саме вона назвала мою душу французькою. Я й гадки не мав, чому саме вона так вважала, і досі не маю. Багато років пізніше я мав привілей супроводжувати Президента Езру Тефта Бенсона під час освячення Франкфуртського храму в Німеччині. У храмі мали служити члени Церкви, рідною мовою яких є німецька, французька, голландська і фламандська. Збираючи валізу перед дорогою, я відчув, що мені слід взяти цей дарунок, не уявляючи, в той же час, що саме я буду робити з цими медалями. Під час сесії освячення, що велася на французькій мові, храм було заповнено вщент. Спів і виступи були прекрасними. Вдячність за Божі благословення сповнювала кожне серце. Переглядаючи порядок денний зборів, я помітив, що серед присутніх були члени Церкви з області Ельзас - Лотарінгія. У ході свого виступу я прочитав, що наш органіст мав прізвище Шнайдер. Я розповів присутнім про зустрічі з Августою Шнайдер, а тоді підійшов до органіста і вручив йому ці медалі, сказавши, що маючи прізвище Шнайдер, він просто зобов’язаний провести генеалогічне дослідження родини Шнайдер. Дух Господа підтвердив нашим серцям, що це була особлива сесія. Братові Шнайдеру було нелегко почати виконання заключного музичного номеру сесії освячення, настільки сильно він був зворушений духом, яким був сповнений храм. Я знав, що цей дорогоцінний дар - та сама вдовина лепта, бо це було найціннішим з усього надбання Августи Шнайдер, - було віддано в руки людини, яка подбає про те, щоб багато французьких душ отримали благословення святого храму, які доступні тепер і для живих, і для тих, хто пішов на той бік смертного життя. Я свідчу, що з Богом все стає можливим. Він наш Небесний Батько; Його Син - наш Викупитель. Намагаючись пізнати Його істини, а пізнавши, жити згідно з ними, ми принесемо собі та іншим рясні благословення. З усією урочистістю я заявляю, що Гордон Б. Хінклі є істинним пророком нашого часу, що Гос-подь направляє його у тій великій роботі, що виконується під його проводом. Завжди пам’ятаймо, що послушність Божим заповідям приносить обіцяні благословення. Будьмо всі підготовленими, аби отримати їх. Про це я молюся в ім’я Ісуса Христа, амінь. ПОСИЛАННЯ 1. Іоанн 14:6. 2. 2 Петра 3:11. 3. 3 Нефій 27:27. 4. Іоанн 1:45-47. 5. Филип’янам 4:8-9. 6. Paraphrasing James Barrie, in Peter's Quotations: Ideas for Our Time, comp. Laurence J. Peter (1977), 335. 7. Мосія 2:17. 8. «Я Божеє дитя», Гімни і дитячі пісні, с. 59. 9. Приповісті 3:5-6.