Старійшина Річард Е. Кук
Сімдесятник
Коли наші навернені «відроджуються»--і потребують живлення--, то невдовзі вони «відроджуються» як студенти, як батьки, і у сфері своїх занять, і як громадяни своєї країни.
Сестра Кук і я були покликані служити місіонерами в Монголію рівно за рік до того, як там офіційно було відкрито місію. Ми озираємося на той час, як на один з найпам’ятніших, найбільш захоплюючих, найблагословенніших періодів у нашому житті. Той час все ще нагороджує нас сильними переживаннями.
Господь сказав місіонерам: «І якщо буде так, що вам доведеться трудитися всі ваші дні, закликаючи до покаяння цей народ, і ви приведете тільки одну душу до мене, якою великою буде ваша радість з нею у царстві мого Батька!» (УЗ 18:15).
Це обіцяння сяє для кожного місіонера, як провідна зірка, але, якщо цього здається замало, то існують ще інші благословення, які приходять від місіонерської роботи, їх багато, і вони різні. Деякі з них приходять відразу, інші--з часом.
У лютому цього року ми одержали одне з тих благословень, які «приходять з часом», бувши свідками обряду надання імені і благословення однієї дитини--маленької монгольської дівчинки, яка стала неначе членом нашої місіонерської сім’ї. Її ім’я Тунгалаг. Її мати--Давааджаргал. Вона--сучасна піонерка Церкви, оскільки була першою жінкою, яку христили в Монголії. Батько Тунгалаг, Саншір,--студент, який навчається за програмою МУБ (Магістр з питань управління бізнесом) в університеті Бригама Янга.
У Монголії я знав Саншіра деякий час ще до того, як він став членом Церкви. А він ним став тільки через рік і після багатьох-багатьох бесід з відданими своїй справі місіонерами, одним з яких він і був хрищений. Хіба це не справжнє чудо, що цей молодий батько, лише після двох років перебування у Церкві, зміг урочисто промовити слова прекрасного благословення, яке починалося так: «Тунгалаг, я благословляю тебе, щоб ти була хорошою людиною». Я ніколи не забуду цього благословення!
У своєму благословенні він казав про те, чого не міг би знати і навіть не міг би уявити собі раніше, до хрищення. Бути очевидцями того благословення і усвідомлювати, до якої міри змінила євангелія цього молодого чоловіка і цю молоду сім’ю, було справді винагородою за місіонерську працю.
Президент Хінклі сказав: «Найбільшим задоволенням для мене є бачити, що робить ця євангелія для людей. Вона дає їм новий погляд на життя. Вона дає їм перспективу, яку вони ніколи раніше не відчували. Вона спрямовує їхні думки до благородного і божественного. Щось відбувається з ними, що вражає. Вони покладаються на Христа і відроджуються»(Converts and Young Men», Ensign, травень1997, стор. 48).
Із досвіду я знаю, що коли наші навернені «відроджуються»--і потребують живлення--, то невдовзі вони «відроджуються» як студенти, як батьки, і у своєму колі знань, і як громадяни. Їхнє життя і життя їхніх потомків змінюється назавжди.
Невдовзі після нашого прибуття в Монголію сестру Кук і мене попросили поїхати з двома молодими старійшинами в одне місто, яке називається Марен. Подорож наша закінчилася, але повернутися назад ми не могли, бо через погану погоду рейси відкладалися. Кожного дня ми приходили в аеропорт, щоб довідатися, чи не збираються відправляти наш літак, а з ним і нас. Ми чекали з іншими пасажирами, поки нам нарешті не дали слово, що або відправлять нас сьогодні вдень, або ж нам доведеться увечері знову повернутися в місто. Разом з нами тим же рейсом намагалася вилетіти і група іноземних туристів. Вони розповіли нам, що подорожували верхи по деяких з найбільш віддалених, малодосліджених районах Монголії.
Поки ми чекали в аеропорту, до наших старійшин підійшов один з цих туристів і сказав: «Я знаю, хто ви! Що ви робите тут? Цим людям ви не потрібні. Це народ нерозбещений, має багату культуру. Чому б вам зараз же не забратися звідси й облишити їх?»
Старійшина підійшов до мене, він був дуже засмучений, і ми почали говорити про ті відповіді, які він міг дати на ті питання. А пізніше, приблизно, через два тижні по цьому, я прочитав думку Президента Бенсона, що пояснювала, якою б могла бути повна відповідь на ті питання. Президент Бенсон сказав:
«Дехто може спитати, чому ми як люди і як Церква спокійно і послідовно прагнемо змінити особистості людей, у той час як існують такі великі проблеми навколо нас. . . . Але ж занепадаючі міста є просто уповільненим відображенням занепадаючих людей. . . . Заповіді Бога наголошують на тому, що єдиний реальний шлях до удосконалення суспільства є удосконалення людини»(A Plea for America [1975], стор. 18).
«Господь працює із середини назовні. Світ працює із зовні в середину.
Світ хотів би витягти людей із нетрів. Христос витягає нетрі із людей, а потім вони самі себе витягають із свого середовища. .. Христос змінює людей, які потім змінюють своє середовище. Світ хотів би формувати людську поведінку, а Христос може змінювати людську природу» («Born of God», Ensign, листопад 1985, стор. 6).
Якось Президент Кімбол назвав місіонерську роботу кров’ю Церкви, так воно і є. І це не тільки тому, що новонавернені дають Церкві життєву силу і міць, але й тому, що самі місіонери досягають нового рівня життєвої сили і міці, беручи участь у тому, що навернений дає зобов’язання Христу. Ця життєва сила і ця міць є могутньою силою, знаряддям в руках Бога, щоб євангелія розповсюджувалася по всьому світові і заповнила всю землю, як це у сні бачив Даниїл(див. УЗ 65:2).
Через те, що ми маємо свободу вибору, місіонерська робота, у різних її формах, не є необов’язковою програмою для нас. Ми говоримо про благословення місіонерської роботи, а в дійсності ми місіонерську роботу повинні виконувати, бо це є нашим обов’язоком. Священні Писання і кожний пророк, починаючи з Джозефа Сміта, нагадували нам, що це є наш обов’язок--іти поміж усі народи, аби попередити наших сусідів.
З цього приводу ясно висловився Уілфод Вудраф: «Відтоді, як Бог створив цей світ, ніколи не було такої спільноти людей, які б мали більшу відповідальність попереджувати це покоління, здіймати свої голоси довго і голосно, день і ніч, ніж маємо її ми, оскільки у нас є можливість проголошувати слово Бога цьому поколінню і ми повинні це робити. Від нас вимагається робити це. Це є нашим покликанням. [Це] наш обов’язок. [Це]наша справа» (Deseret New Semi-Weekly, 6 липня1880, стор. 1).
Я молюся про те, щоб ми зробили місіонерську роботу своєю справою і не дозволяли менш важливим справам ставати нам у цьому на перешкоді. Ми одержуємо благословення від послушності всім заповідям Бога. Однак, небагато існує благословень, подібних до благословень місіонерських! Якою солодкою є ця робота. В ім’я Ісуса Христа, амінь.
Previous
