«Отож, за блаженних ми маємо тих, хто витерпів» Старійшина Роберт Д. Хейлз З Кворуму Дванадцятьох Апостолів Ми не можемо чекати, що навчимося претерпіння пізніше, якщо вже розвинули в собі звичку припиняти робити щось, коли воно виявляється важким. У Писаннях нам сказано, що неодмінно потрібно витерпіти до кінця: «Отже, якщо ви будете послушними заповідям, і витерпите до кінця, ви будете спасенні в останній день. І так воно є» (1 Нефій 22:31). «Будь терплячим у стражданнях, бо в тебе їх буде багато; але витерпи їх, бо ось, я з тобою, навіть до кінця твоїх днів» (УЗ 24:8). «Отож, за блаженних ми маємо тих, хто витерпів» (Якова 5:11). Приклади терпіння з вірою до кінця подаються пророками усіх віків у тому, що вони виявляють сміливість, зносячи випробування і горе, щоб здійснилася воля Божа. Найвеличніший приклад приходить із життя нашого Спасителя і Викупителя, Ісуса Христа. Страждаючи на Голготському хресті, Ісус відчув самотність, ставши перед вибором, коли з благанням запитував Батька на небесах: «Нащо Мене Ти покинув?» (Матвій 27:46). Спаситель світу був залишений Батьком насамоті, щоб самому, за власною волею, здійснити вибір, вчинок свободи вибору, який дав йому можливість завершити місію Спокути. Ісус знав, ким він був--Сином Бога. Він знав своє призначення--здійснити волю Батька через Спокуту. Його перспектива була вічною--«здійснити безсмертя і вічне життя людини» (Мойсей 1:39). Господь міг би скликати легіон ангелів, щоб ті зняли його з хреста, але він гідно витерпів до кінця і здійснив мету, заради якої його було послано на Землю, і цим дарував вічні благословення всім, хто коли-небудь був у смертному тілі. Мене дуже зворушує, що коли Батько відрекомендовував свого Сина пророкам у розподілах після розп’яття, то казав: «Це Син Мій Улюблений, що Його Я вподобав» (2 Петра 1:17), або «Ось мій Улюблений Син. . . в якому я прославив своє ім’я» (3 Нефій 11:7). У нашому розподілі пророк Джозеф Сміт витерпів усі види протистояння і труднощів, щоб здійснити бажання Небесного Батька--відновлення Церкви Ісуса Христа Святих Останніх Днів. На Джозефа полювала розлючена чернь. Він терпів бідність, образливі звинувачення і недобрі вчинки. Його народ насильно переселяли з міста в місто, із штату до штату. Його обмащували смолою й обкачували в пір’я. Його несправедливо звинувачували в злочинах і кидали до в’язниці. Ув’язнений у Ліберті, Міссурі, переживаючи глибокі людські почуття, що його власні труднощі, а також випробування і труднощі святих, ніколи не припиняться, Джозеф молився: «О Боже, де ти? . . . Так, о Господи, як довго вони переноситимуть ці страждання і незаконні утиски, поки не пом’якшиться твоє серце до них, .. . і . . . відчує співчуття до них» (УЗ 121:1, 3). Джозефові було сказано: «Сину мій, мир буде в душі твоїй; твоє нещастя і твої страждання будуть лише короткочасними» (УЗ 121:7). Джозеф знав, що якби йому потрібно було припинити його роботу, то, напевно, його земні страждання було б полегшено. Але він не міг припинити, бо знав, хто він, знав, заради чого його було послано на землю, і мав бажання виконати Божу волю. Піонери, які покинули домівки в Наву, Іллінойс, і в інших місцях, перетнули великі рівнини й осіли в долині Солоного озера, знали, хто вони--вони члени Господньої Церкви, щойно відновленої на землі. Вони знали своє призначення або ціль--не тільки знайти Сіон, але й побудувати його. Через те, що вони знали це, вони були готові витерпіти будь-які труднощі, щоб це здійснилося. За останній рік на мене справили глибоке враження ті, хто розуміє це вчення. Вони з вірою перетерпіли протистояння, випробування і незгоди в житті; а отже були не тільки особисто зміцнені у своєму досвіді, а й зміцнювали своїм прикладом тих, хто був поряд. Одна молода жінка написала, який урок вона отримала, коли видужувала після автомобільної катастрофи, під час якої вона отримала важкі травми. «Я не знала, яка я сильна, до весни 1996 року. Одного дня аварія повністю змінила мої сподівання на майбутню освіту. Хвилину тому я була на дорозі до майбутнього, як і кожний учень старших класів. У наступну хвилину життя уже не було чимось звичайним для мене. Я зміцнювала себе у такий спосіб, що й не чекала ніколи від себе. . . . Я була на дорозі повторення вивченого, а не вивчення нового. . . . Я вчилася знову, як їсти; брати їжу в рот було важким завданням, якого теж довелося вчитися знову. Упродовж п’яти місяців я поступово переходила від ліжка до інвалідної коляски, потім до стояння, ходіння . . . . Я вивчила багато великих істин з різних випробувань за минулий рік. На молитви дійсно надходить відповідь. Піст--це сила моєї сім’ї. Любов утримала мене живою. . . . Я дізналася багато чого нового про себе. Я навчилася бути терплячою. . . . Через усе це я дізналася, що я набагато сильніша, ніж думала. Я дізналася, що коли ти потребуєш допомоги, то буде добре попросити її; усі ми в чомусь обмежені, у чомусь сильні, у чомусь слабкі . . . Хоч я пропустила майже весь передостанній рік навчання, та набула таких знань і навичок, які допоможуть мені далі в житті; усі знання. . . це як «гроші на витрати» для мене. Так само, як пташеня скинуте з гнізда, я знову вчуся літати» (Лист від Елізабет Мерклі). Здебільшого ми не знаємо, що можемо витерпіти, доки не відбулося випробування нашої віри. Нас учить Господь, що нас ніколи не буде випробувано понад те, що ми можемо перенести (див. 1 Коринтянам 10:13). У 1968 році один марафонець на ім’я Джон Стівен Акварі представляв Танзанію на міжнародних змаганнях. Майже через годину після того, як переможець пересік фінішну лінію, Джон Стівен Акварі . . . . пришкутильгав на стадіон, останнім з учасників забігу. [Страждаючи від утоми, судорог, обезводнення та втрати орієнтації], він чув у собі голос, що кликав його продовжувати бігти, і він біг. Пізніше у пресі писалося: «Сьогодні ми бачили молодого африканського бігуна, який символізує найкращий людський дух, вчинок, що придоє зміст слову сміливість». Для декого єдиною нагородою може бути лише задоволення собою. [Такої медалі не існує, тільки] знання, що вони досягли того, що поставили за мету» (The Last African Runner, Olympiad Series, written, directed and produced by Bud Greenspan, 1976, Cappy Productions, 1976, відеокасета). Коли його запитали, чому він закінчив гонку, навіть знаючи, що ніколи не виграє, Акварі відповів: «Моя країна послала мене не для того, щоб я розпочав біг, а для того, щоб я закінчив його». Він знав, хто він--атлет, що представляє свою країну Танзанію. Він знав свою мету закінчити--гонку. Він знав, що мав витерпіти до фінішу, щоб з честю повернутися додому в Танзанію. Наша місія в житті майже така сама. Нас Небесний Батько послав не для того, щоб ми просто народилися. Нас було послано витерпіти до кінця і повернутися до Нього з честю. Жити і світі є частиною нашого смертного випробування. Завдання полягає в тому, щоб жити у світі і не скуштувати спокус світу, які ведуть нас вбік від духовних цілей. Коли хтось із нас відступає і попадається на хитрощі диявола, ми можемо втратити більше, ніж власну душу. Наш відступ може спричинити втрату душ, які поважають нас у цьому поколінні. Наша капітуляція перед спокусами може вплинути на дітей і сім’ї наступних поколінь. Церква не будується за одне покоління. Здороваий ріст Церкви відбувається упродовж трьох--чотирьох поколінь вірних святих. Передача сили віри для терпіння до кінця від одного покоління до іншого є божественним даром нескінченного благословення нашим нащадкам. А ще, ми не можемо витерпіти до кінця наодинці. Дуже важливо, щоб ми допомагали один одному, піднімаючи дух і зміцнюючи. Писання нас учать, що в усьому має бути протилежність. Це не питання--чи готові ми до випробувань; питання в тому коли. Ми повинні готувати себе, щоб бути готовими до випробувань, які з’являться без попередження. Головні вимоги до терпіння до кінця включають у себе знання про те, хто ми--діти Бога, які прагнуть повернутися у його присутність після цього смертного життя; розуміння мети життя--витерпіти до кінця й отримати вічне життя; і життя з послушністю, бажанням і твердим наміром витерпіти все--мати вічну перспективу. Вічна перспектива дозволяє нам перебороти опір у нашому смертному стані і, в кінцевому підсумку, отримати обіцяні нагороди й благословення вічного життя. Якщо ми терплячі у своїх нещастях, мужньо зносимо їх, уповаємо на Господа, щоб отримати уроки смертності, Господь буде з нами і зміцнюватиме нас до кінця наших днів; «а хто [з вірою] витерпить аж до кінця, той буде спасенний» (Марк 13:13) і повернеться з честю до Небесного Батька. Ми вчимося терпіти до кінця тим, що вчимося доводити до кінця наші обов’язки, і ми просто продовжуємо виконувати їх усе наше життя. Ми не можемо чекати, що навчимося претерпіння пізніше, якщо вже розвинули в собі звичку припиняти робити щось, коли воно виявляється важким. Терпіння до кінця стосується всіх Божих заповідей. Господь покликав молодих чоловіків бути місіонерами. Місіонери посилаються не для того, щоб друзі й сім’я просто сказали їм «до побачення». Вони покликаються служити почесні місії і повернутися додому з честю. Щоб це зробити, вони знають, хто вони--місіонери Господньої Церкви. Вони знають свою ціль: знайти і навчити тих, хто готовий отримати євангелію Ісуса Христа, а також допомогти встановити його церкву. Вони розвивають у собі терпіння у переборенні випробувань і труднощів, які обов’язково будуть. Вони достатньо смиренні, щоб набути навичок і мати тверде бажання витерпіти до кінця. Дехто може сказати: «Як я можу бути місіонером і витерпіти до кінця? Я від народження сором’язливий. Тому нервуюся і не можу вільно говорити з незнайомими людьми»; або «Мені важко вчитися і я не зможу вивчити бесіди». Господь не обіцяє забрати наші вади, коли ми станемо місіонерами, але роблячи додаткові зусилля для переборення, ми розвинемо в собі здібність справлятися з ососбистими недоліками; а така здібність справлятися буде нам потрібною все життя у стосунках з іншими, на роботі та в сім’ях. Кожному є чого повчитися і що вдосконалювати. Просто є більш відкриті люди, а є такі, що приховуються свої недоліки. Коли ми служимо місіонерами, і не зосереджуємося на собі, а не виконанні Господньої роботи й допомозі іншим, з’являється можливість для великого росту і змужніння. Коли молодий старійшина залишає затишок сім’ї і друзів і вдосконалює навички функціонування в реальному світі, він стає справжнім чоловіком і розвиває в собі більше віри в Господа, який направлятиме його. Місіонер зіштовхується з багатьма труднощами, з якими до цього не зустрічався. Віддавати по приїзді найкраще з того, що знаєш, не допоможе виконати покликання. Терпіння--це робити завтра краще те, що сьогодні зробив найкраще, розвиваючи нові дари, які дає Господь. Потрібна віра, щоб слухати слово Господа і провідників місії, а також щоб навчитися виконувати все, на що місіонерів покликають. Звичайно, це важко. Саме це робить місію таким великим даром і саме тому вона приносить такі великі нагороди. Ми повинні усвідомити, хто ми, і досягати своєї мети. Ми повинні вирішити перебороти всі перешкоди з наміром витерпіти до кінця. Беручи завдання, ми повинні думати: «Я дізнаюся, як виконати це завдання правильними засобами, роблячи так, як хоче Господь. Я буду вивчати, запитувати, шукати і молитися. Я маю потенціал продовжувати навчатись. Я не заспокоюся, доки не виконаю завдяння». Це і є терпіння до кінця: завершувати виконання наших завдань. Терпіння до кінця--це більше, ніж просто виживати і чекати свого кінця. Щоб витерпіти до кінця, потрібна велика віра. У Гефсиманському саду Ісус «упав долілиць, та молився й благав: «Отче Мій, коли можна, нехай обмине ця чаша Мене. . . Та проте,--не як Я хочу, а як Ти» (Матвій 26:39). Потрібна велика віра і сміливість, щоб молитися Небесному Батькові: «Не як Я хочу, а як Ти». Віра, щоб вірити в Господа і витерпіти, приносить велику силу. Дехто може сказати, що якщо ми маємо достатньо віри, то інколи можемо змінити обставини, які спричиняють наші випробування і труднощі. Наша віра для того, щоб змінити обставини чи щоб перебороти їх? Можна з вірою помолитися, щоб змінити або вгамувати події в нашому житті, але ми повинні завжди пам’ятати, що, закінчуючи молитву, потрібно розуміти, що «нехай станеться воля Твоя» (Матвій 26:42). Віра в Господа включає в себе довіру Господу. Віра терпіти--це віра, що ґрунтується на прийнятті Господньої волі та уроків, які дістали з подій, що відбувалися в житті. Покладаючи віру на Господа і зосереджуючись на вічності, ми будемо благословенні сприйняти будь-які випробування, бо життя на землі, як ми знаємо, є тільки тимчасовим, і якщо ми добре перетерпимо його, Господь обіцяв: «І якщо ви будете виконувати мої заповіді і витерпите до кінця, ви будете мати вічне життя, яке є найбільшим даром з усіх дарів Бога» (УЗ 14:7). Як окремі особи, ми не знаємо, коли наступить кінець смертному життю. Нам слід розвивати в собі здібність терпіти і виконувати сьогоднішні обов’язки незалежно від того, якими важкими можуть бути дні попереду. То нехай же ми зможемо сказати, як Павло сказав Тимофієві: «Я змагався добрим змагом, свій біг закінчив, віру зберіг» (2 до Тимофія 4:7). «Отож, за блаженних ми маємо тих, хто витерпів» (Якова 5:11) Немає нічого з того, що зносимо ми, чого Ісус не розуміє. Він чекає, щоб ми йшли з молитвою до Небесного Батька. Я свідчу, що якщо ми будемо слухняними і старанними, відповіді на наші молитви прийдуть, наші проблеми зменшаться, страхи зникнуть, світло зійде на нас, темрява відчаю розсіється, і ми станемо ближчими до Господа, відчуватимемо його любов і заспокоєння Святого Духа. Моя молитва за те, щоб ми могли знайти віру, мужність і силу витерпіти до кінця, щоб потім відчути радість вірного повернення в обійми Небесного Батька, в ім’я Ісуса Христа, амінь.