Ваша вічна подорож Президент Томас С. Монсон Перший радник у Першому Президентстві Подумаймо про наші покликання, обміркуймо нашу відповідальність, зрозуміймо наші обов’язки, слідуймо за Ісусом Христом, нашим Господом. Серед моїх найяскравіших спогадів я зберігаю пам’ять про те, як я, щойно висвячений на диякона хлопчик, сидів на зборах священства і співав вступний гімн «Come, all ye sons of God who have received the priesthood» (Прийдіть, усі сини Божі, що отримали священство)1. Цього вечора, звертаючись до цього переповненого залу величного Конференц-центру, я передаю, як відлуння того особливого гімну, ці слова: «Прийдіть, усі сини Божі, що отримали священство, подумаймо про наші покликання, обміркуймо нашу відповідальність, зрозуміймо наші обов’язки, слідуймо за Ісусом Христом, нашим Господом». Хоч ми й відрізняємося за віком, звичками або національністю, нас об’єднали наші покликання в священстві. Нас, носіїв священства, приведено на землю в неспокійні часи. Ми живемо в складному світі, сповненому конфліктами, які можна знайти скрізь. Політичні махінації руйнують стабільність держав, тирани захоплюють владу, і цілі верстви населення, здається, безповоротно розчавлені життям, позбавлені перспектив і приречені на світогляд невдах. Ми, кого було висвячено у Боже священство, можемо стати чинником змін. Коли ми гідні Господньої допомоги, ми можемо виховувати хлопців. Ми можемо покращувати чоловіків. Ми можемо творити чудеса в Його святому служінні. Наші можливості необмежені. Хоч задача здається складною, нас укріплює ця істина: «Найбільша сила в сьогоденному світі - це сила Бога, яка проявляється через людину». Якщо ми служимо Господеві, ми маємо право на Його допомогу. Однак ця божественна допомога приходить за умови нашої гідності. Для того, щоб безпечно перетнути моря смертного життя, виконати місію рятівників людства, ми потребуємо проводу вічного мореплавця - самого великого Єгови. Ми тягнемося, простягаючи руки, щоб отримати небесну допомогу. Чи наші простягнуті руки чисті? Чи наші благання виходять з чистого серця? Дивлячись у минуле, на сторінки історії, ми виносимо з передсмертних слів царя Дарія урок гідності. Дарія . . . було проведено через належні обряди й визнано законним царем Єгипту. Його супротивника, Олександра [Великого], було проголошено . . . законним Сином Амона. Він також став фараоном . . . Коли Олександр [знайшов] зазнавшого поразки Дарія вже при смерті, . . . він поклав йому на голову свої руки, аби зцілити його, звелівши йому встати й знову отримати свою царську владу, . . . додавши до цього . . .: «Я клянуся тобі, Дарію, всіма богами, що я роблю це правдиво й без обману». [Дарій] відповів з м’яким докором: «Олександре, хлопчику мій, . . . невже ти думаєш, що можеш торкатися небес такими руками, як у тебе»2? Надихаючий урок викладено в статті під заголовком «Точка зору», надрукованій нещодавно в газеті Church News. Дозвольте мені зачитати дещо з неї: «Декому, мабуть, дивно бачити, як кораблі з багатьох країн завантажуються та вивантажуються в доках Портленда, штат Орегон. Місто розташоване в 160 кілометрах від океану. Щоб дістатися туди, необхідно подолати складну для проходження, часто бурхливу протоку над мілиною, що немовби охороняє річку Колумбія, а далі потрібно довго йти проти течії по річках Колумбія та Вілламет. Але капітани залюбки йдуть швартуватися в Портленд. Вони знають, що в морських мандрах корпус корабля обліплюють незвичайні морські молюски - так звані морські качечки. Вони залишаються на ньому до кінця свого життя, нарощуючи навколо себе тверду, наче камінь, оболонку. Чим більше цих морських качечок наліплюється на корпус, тим більше вони гальмують рух; корабель рухається повільніше, продуктивність знижується. Час від часу судно має заходити в сухий док, де його довго чистять, відбиваючи та відлущуючи молюсків. Це трудомісткий, дорогий процес, і судно простоює в доці багато днів. Але цього можна уникнути, якщо капітан поведе судно до Портленду. Морські качечки не можуть жити в несолоній воді. Там, у чистих прісних водах Вілламету або Колумбії, вони відліплюються й відпадають, і судно повертається на свій маршрут полегшеним і оновленим. Гріхи нагадують цих молюсків. Навряд чи якась людина прожила життя без того, щоб до неї щось не приліпилося. Ця наліпка гальмує наш рух, сповільнює самовдосконалення, зменшує продуктивність. Якщо гріхи не очищувати покаянням, вони наростатимуть один на одного і зрештою можуть потопити нас. У Своїй безкінечній любові й милості наш Господь дав нам гавань, де через покаяння наші «морські качечки» відпадають і йдуть у небуття. Коли з душі знімають тягар, коли її оновлюють, ми можемо ефективно виконувати свою та Його роботу»3. Священство представляє могутню армію праведності - царську армію. Нас веде Божий пророк, Президент Гордон Б. Хінклі, а верховним командувачем є наш Господь і Спаситель Ісус Христос. Наші бойові накази - ясні. Вони лаконічні. Матвій описує нашу задачу цими словами Господаря: «Тож ідіть, і навчіть всі народи, христячи їх в Ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, навчаючи їх зберігати все те, що Я вам заповів. І ото, Я перебуватиму з вами повсякденно аж до кінця віку»4! «І пішли вони, і скрізь проповідували»5. Покликання служити завжди було відзнакою Господньої роботи. Рідко воно приходить у зручний час. Воно спонукає до смирення, викликає бажання молитися, надихає нас взяти на себе зобов’язання. Прийшло покликання - йти в Кертленд. Після цього прийшли одкровення. Прийшло покликання - йти в Міссурі. Після цього прийшли непоборні переслідування. Прийшло покликання - йти в Наву. Після цього пророк загинув. Прийшло покликання - йти в долину Великого Солоного озера. Після цього бідування розкрили свої обійми. Той довгий шлях і такі важкі умови, в яких його долали, були випробуванням віри. Але віра, яка виковується в печі випробувань і сліз, несе на собі печатку довіри й свідчення. Тільки Бог може визначити міру жертвування й смутку; тільки Він може пізнати серця тих, хто служить Йому - тоді і тепер. Уроки минулого можуть оживити наші спогади, торкнутися нашого життя і направити наші дії. Нас просять зупинитися на мить і згадати те божественне обіцяння: «Отже, ви маєте Господнє доручення; і що б ви не робили згідно з волею Господа, це є Господньою справою»6. Багато з присутніх на цих великих зборах священства носять Ааронове священство - а саме чин диякона, вчителя або священика. Молоді чоловіки, деякі уроки життя викладуть вам батьки, деякі - в школі або в церкві. Однак будуть певні моменти, коли ви відчуватимете, що сам Небесний Батько викладач, а ви його учні. Те, що ми думаємо, те, що ми відчуваємо, - навіть те, що ми робимо в юному віці, - може мати вічні наслідки для нашого життя. Коли я був дияконом, я любив бейсбол. Я, чесно кажучи, і тепер його люблю. У мене була рукавичка приймаючого гравця, на якій було написано Мел Отт. Він був зіркою в ті часи. Ми з друзями грали у вузькому провулку за домами, де ми жили. Наше ігрове поле було маленьким, але й таке воно було б непоганим, якби м’яч завжди летів на центр поля. Але якщо він залітав праворуч, лихо вже стукало в двері. Там жила пані Шайнес, яка спостерігала за нашою грою з вікна своєї кухні. Як тільки м’яч залітав до її ганку, її великий собака брав його, наче дичину на полюванні, і приносив його своїй господині. Пані Шайнес заходила в дім і додавала його до своєї колекції конфіскованих м’ячів. Вона була нашою Немезидою, винищувачем нашої розваги, отрутою нашого життя. Жоден з нас не казав про пані Шайнес нічого доброго, але натомість ми мали в запасі для неї багато поганих слів. Жоден з нас не розмовляв з нею, а вона не розмовляла з нами. Їй заважала ходити скалічена нога, і, мабуть, вона приносила їй сильний біль. У них з чоловіком не було дітей, вони жили усамітнено й рідко виходили з дому. Ця дворова війна точилася якийсь час, - десь зо два роки, - а потім натхненна відлига розтопила лід зими й принесла весну добрих почуттів, яка вивела нас з цієї патової ситуації. Якось ввечері, поливаючи наш газон і тримаючи в руках кінцівку шлангу, як це робилося в ті дні, я помітив, що газон пані Шайнес був сухим і почав жовтіти. Чесно кажучи, брати, я не усвідомлював, що спонукало мене зробити це, але я на кілька хвилин продовжив свою роботу, поливши і її газон з нашого шлангу. Я продовжував робити це аж до кінця літа, а коли настала осінь, я прибрав листя з обох газонів - нашого та її - і склав його біля дороги, щоб його можна було забрати. Я не бачив пані Шайнес все літо. Ми з хлопцями вже давно не грали у бейсбол у провулку. У нас більше не було ні м’ячів, ні грошей на новий м’яч. Якось рано ввечері двері пані Шайнес відчинилися і вона жестом запросила мене перестрибнути низенький паркан й підійти до ганку. Я підійшов, і вона запросила мене зайти в дім. Мені запропонували сісти у вигідне крісло і пригостили печивом з молоком. Після цього вона сходила на кухню і повернулася з великою коробкою, наповненою бейсбольними м’ячами різних розмірів - цим видимим свідченням кількох сезонів конфіскаційної кампанії. Вона подарувала мені цю коробку. Але не сам подарунок був дорогоцінним, але її слова. Вперше в житті я побачив на обличчі пані Шайнес посмішку. Вона сказала: «Томмі, бери ці м’ячі. Я хочу подякувати за твою доброту». Я подякував їй. Хлопчик, який вийшов з її дому, був кращим за того, хто заходив у нього. Ми більше не були ворогами. Тепер ми були друзями. «Золоте правило» знову спрацювало. Батьки, єпископи, радники кворумів, на вас покладено відповідальність за підготовку цього покоління місіонерів, за те, щоб збуджувати в серцях цих дияконів, учителів і священиків не тільки усвідомлення того, що вони зобов’язані служити, але й бачення нагод і благословень, які прийдуть до них через місіонерське покликання. Робота обумовлена багатьма вимогами, її наслідки мають вічний характер. В армії Господа немає вакансій для «сезонних солдатів». Кожний місіонер, який відкликається на священний поклик і виходить на служіння, стає слугою Господа, який воістину стоїть за цією роботою. Не бійтеся, молоді люди, бо Він буде з вами. Він ніколи не помиляється. Він обіцяв: «Я йтиму перед вашим лицем. Я буду праворуч і ліворуч від вас, і мій Дух буде у ваших серцях, а мої ангели - навколо вас, щоб підтримувати вас»7. Брати, нам не дізнатися, коли саме нам нададуть привілей простягнути руку допомоги. Єрихонський шлях, яким ми подорожуємо, не позначено на карті, і стомлений мандрівник, який потребує нашої допомоги, може бути невідомим. Надто часто той, до кого виявлено доброту, не виявляє своїх почуттів, і нам не дають навіть краєм ока побачити велич своїх діянь або відчути ніжний дотик, що заохочував би нас продовжувати в тому ж дусі. Дві тисячі років тому Ісус із Назарету присів біля криниці в Самарії і розмовляв з жінкою: «Ісус . . . сказав їй: «Кожен, хто воду цю п’є, буде прагнути знову. А хто питиме воду, що Я йому дам, прагнути не буде повік, бо вода, що Я йому дам, стане в нім джерелом тієї води, що тече в життя вічне»8. Якщо є ті, хто відчуває себе надто слабким, щоб змінити курс свого життя, куди б він не вів, якщо є ті, хто не може сповнитися рішучості та змінити своє життя на краще, відчуваючи цей найгірший з усіх страхів, - страх невдачі, - то їм не знайти більш заспокійливого запевнення, ніж те, що маємо в цих словах Господа: «Достатньо моєї благодаті, - каже Він, - для всіх людей, які упокорюються переді мною; бо якщо вони упокорюються переді мною і мають віру в мене, то я вчиню так, щоб слабке стало сильним для них»9. Через смиренну молитву, ретельну підготовку і вірне служіння ми можемо досягти успіху в наших священних покликаннях. Чи ви пам’ятаєте капітанів тих обтяжених молюсками океанських кораблів, які беруть курс на річні води Колумбії та Вілламету, щоб позбутися перепон своєму поступальному рухові? Тож позбудьмося в нашому житті та в служінні Господеві молюсків сумніву, ледарства, страху та гріха, зайшовши в живі води євангелії Ісуса Христа. Ми знаємо назви цих річок: Віра, Молитва, Милосердя, Послух і Любов - і це лише кілька з них. Маяк Господа Ісуса Христа позначає шлях. Його світло запрошує нас слідувати за Ним у целестіальну славу. Будьмо мудрими мореплавцями, вирушаючи в це плавання. Будьмо чистими посудинами перед Господом. Визначаймо та задовольняймо нужди вдів, плач дитини, тяжке положення безробітних, тягар хворих, в’язнів, старих людей, бідних, голодних, скалічених і тих, про кого забули. Про них пам’ятає наш Небесний Батько і Його Улюблений Син Ісус Христос. Разом наслідуймо Їхній божественний приклад. Тоді нашим благословенням стане небесний спокій, в ім’я Ісуса Христа, амінь. ПОСИЛАННЯ 1. “Come, All Ye Sons of God,” Hymns, no. 322, text by Thomas Davenport. 2. Quoted in Hugh Nibley, Abraham in Egypt (1981), 192. 3. «Harbor of Forgiveness,» Church News, January 30, 1988. 4. Матвій 28:19, 20. 5. Марк 16:20. 6. Учення і Завіти 64:29. 7. Учення і Завіти 64:29; 84:88. 8. Іоанн 4:13, 14. 9. Етер 12:27.