Ніби голуби до вікна Старійшина Джеффрі Р. Холланд З Кворуму Дванадцятьох Апостолів Давайте ж розпоряджатися благословеннями, якими нас було наділено, так само, як і [наші предки], які втратили так багато. Давайте, маючи такий достаток, ніколи . . . [не] «забувати Господа». Страійшино Максвелле, ми вдячні Батькові на небесах за те, що дивовижним чином він подовжив ваше апостольське служіння. Ми вдячні за те, що проголошення вашого свідчення пролунало в цій новій прекрасній залі. Ми любимо і молимося за вас. Президенте Хінклі, дозвольте нам від імені майже 11 мільйонів членів цієї Церкви подякувати Господу за те, що він подовжив ваше служіння. Я яскраво пам’ятаю ту церемонію, присвячену початку будівництва цієї споруди, яку ви проводили лише три роки тому. В молитві освячення на цій службі президент Бойд К. Пекер просив про безпечне будівництво, красу споруди і ще одну небесну послугу. Він просив, Президенте, щоб ви змогли побачити це, стояти за цією кафедрою і проголошувати звідси своє свідчення. Всі ми завдячуємо небесам за вас і відповідь на ту молитву. Це, безсумнівно, ті самі дні, які бачили наші вірні й далекоглядні предки в ранні роки відновлення. На Генеральній конференції у квітні 1844 року брати пригадували ті перші збори в 1830 році. Один з них сказав: «Ми [говорили] про царство Бога так, нібито панували над світом. Ми говорили з могутньою впевненістю, обговорювали величні речі, хоча [за кількістю] нас було зовсім небегато . . . Ми дивилися вперед, [і], якщо й не бачили цих [зборів], то бачили у видінні Церкву Бога численнішою в тисячі разів [порівняно з тим часом], хоча [тоді] було недостатньо чоловіків, щоб виконувати роботу в господарстві й жінок, щоб впоратися з доїнням коров . . . Усі члени [Церкви] на конференцію збиралися в кімнаті площею в 37 м2 . . . [Тоді] ми говорили про . . . людей, які прилітали ніби голуби до вікна; . . . що [всі] народи об’єднаються в [Церкві] . . . Якби ми сказали людям те, що передбачили того дня наші очі, вони б не повірили».1 Якщо такими були їхні відчуття того трагічного 1844 року майже напередодні мученицької смерті Джозефа Сміта, що ж бачать ті самі брати і сестри з висот вічного дому в такий день! Скільки всього сталося з того часу, за що вони, втім, як і ми, маємо бути вдячні. І, звичайно, це ще не межа. Нам залишилося ще стільки роботи і в кількісному, і якісному аспекті нашої відданості та служіння. Джордж А. Сміт, радник Бригама Янга в Першому Президентстві, колись у вигляді застереження сказав: «На честь своєї релігії ми можемо будувати храми, зводити вражаючі куполи, величні шпилі, високі вежі, але, якщо не будемо жити за принципами цієї релігії вдома і визнавати Бога в усіх думках, то не отримаємо благословень, яких надасть її практичне застосування».2 Ми повинні бути покірними і чесними. Честь і слава всього доброго підноситься до Бога, і попереду ще багато того, що вимагає вдосконалення, навіть, незважаючи на труднощі, коли Він укріплятиме нас крок за кроком. Обмірковуючи все це, мої думки повернулися до тих ранніх святих, чиї імена не збереглися для історії, які віддано й без галасу просували царство вперед в набагато складніший час. Так багато з них є майже невідомими для нас. Більшість залишили цей світ, нічим особливо не відзначившись - деякі з них занадто рано. Про деяких в історії Церкви залишилася згадка на один або кілька рядків, але більшість прийшла й пішла, не маючи високої посади чи визнання історією. Ці родичі, наші спільні предки, пішли у вічність настільки ж тихо і безіменно, як і жили за своєю релігією. Про цих пересічних святих якось казав президент Дж. Рубен Кларк, коли дякував усім їм, «особливо . . . найсмиреннішим і найпокірнішим, [здебільшого] невідомим і тим, яких не пам’ятає ніхто, [окрім] їхніх дітей та дітей їхніх дітей, які з покоління в покоління переказують розповіді про їхню віру».3 Чи ми давні члени Церкви, чи щойно навернені - не має значення - усі ми можемо пишатися такими вірними предками. В цій прекрасній новій споруді на конференції, зібраній тут, я відчув, наскільки у боргу перед тими, хто мав значно менше, ніж я, але хто, фактично, кожного разу робив для побудови царства набагато більше за мене. Мабуть, в розподілах часів завжди спостерігався такий спад. Одного разу Ісус нагадав своїм учням, що вони жнуть на полях, на яких не працювали.4 Ще до цього Мойсей казав своєму народу: «І станеться, коли Господь, Бог твій, уведе тебе до того Краю, якого присягнув був батькам твоїм, . . . щоб дати тобі великі та гарні міста, яких ти не будував, та доми, повні всякого добра, яких ти не наповнював, і тесані колодязі, яких ти не тесав, і виноградники та оливки, яких ти не садив».5 Подумки я повертаюся назад на 167 років до невеличкої жменьки жінок, літніх чоловіків та дітей, які були здатні працювати, залишених для завершення будівництва храму в Кертленді в той час, коли буквально кожний чоловік, який спромігся на це, вирушив у марш допомоги святим у Міссурі на півтори тисячі кілометрів. Записи зазначають, що майже кожна жінка в Кертленді була змушена прясти і ткати, щоб чоловікам і юнакам, які працювали на будівництві храму, було у що одягнутися. Старійшина Гебер С. Кімбол писав: «Лише Господь знає усі ті сцени бідноти, випробувань та страждання, через які нам довелося пройти, щоб здійснити це». Існує свідчення, що один з тогочасних провідників, дивлячись на страждання і бідність Церкви, часто і вдень, і вночі піднімався на стіни споруди, щоб крізь плач і голосіння благати Всемогутнього надати засобів, за допомогою яких вони могли б завершити цю будівлю.6 Не стало легше й тоді, коли святі здійснили перехід на захід і засновували поселення в цих долинах. Будучи молодим чоловіком віку Початкового товариства та Ааронового священства, я відвідував церковні збори в Скинії у Сент-Джорджі, будівництво якої розпочалося у 1863 році. Під час дуже довгих проповідей я гаяв час, роздивляючись споруду, захоплюючись майстерністю піонерів, які збудували таку величну залу. Чи знаєте ви, до речі, що на карнизі цього будинку вигравіювано 184 виноградні грони? (Так, деякі проповіді були насправді довгими!) Але більш за все мені подобалося рахувати кількість шматочків скла у вітражах - 2 244 штуки - оскільки я виріс на історії про Пітера Нільсена, одного з тих рідко згадуваних, а нині забутих святих, про яких ми вже говорили. Під час будівництва тієї Скинії місцеві провідники замовили скло для вікон у Нью- Йорку і переправили кораблем через мис Горн до Каліфорнії. Але до того, як забрати вітражі й доставити їх до Сент-Джорджа, треба було сплатити рахунок на 800 доларів. Брат Девід Х. Кеннон, який став пізніше президентом храму в Сент-Джорджі, що будувався у той самий час, отримав доручення зібрати потрібні кошти. Зробивши надзвичайні зусилля, віддаючи буквально усе, що було, на будівництво цих двох монументальних споруд, усією громадою було зібрано лише 200 доларів. Грунтуючись лише на власній вірі, брат Кеннон вирядив екіпаж, щоб підготуватися до подорожі до Каліфорнії за склом. Він продовжував молитися про те, щоб до від’їзду якимось чином надійшла решта у 600 доларів. В околицях Вашингтону, штат Юта, мешкав Пітер Нільсен, датський емігрант, який роками заощаджував гроші для того, щоб добудувати свій двокімнатний глинобитний будиночок. Напередодні від’їзду екіпажу до Каліфорнії в тому крихітному будинку Пітер провів безсонну ніч. Він згадував про своє навернення в далекій Данії і подальше об’єднання зі святими в Америці. Прибувши на захід, він оселився і важко жив у графстві Сенпет. А потім, тільки-но настали часи, здавалося, процвітання, як він відгукнувся на заклик залишити все і вирушити до Коттон Мішн підтримувати жалюгідні та слабкі зусилля поселенців Діксі, які боролися з лужним грунтом, епідемією лихоманки та повенями, що псували все навколо. Лежачи тієї ночі в ліжку, подумки перегортаючи роки в Церкві, він поклав на одну чашу терезів жертву, про яку його просили, а на іншу - отримані благословення. В якусь мить того часу насамоті він прийняв рішення. Дехто називає це сном, інші - враженням, а інші - просто закликом до виконання обов’язку. Не має значення, чим він керувався, Пітер Нільсен піднявся ще до сходу сонця того дня, коли екіпаж був готовий вирушити до Каліфорнії. За допомогою лише свічки та світла євангелії Пітер дістав з потайного місця 600 доларів золотом - монети вартістю у п’ять, десять та двадцять доларів. Його дружина Карен, пробуджена досвітанковою метушнею, спитала, чому він так рано піднявся. Він лише відповів, що має швидко пройти 11 кілометрів до Сент-Джорджа. Коли перші промені ранку опустилися на прекрасні червоні скелі південної Юти, у двері Девіда Х. Кеннона почувся стукіт. За дверима стояв Пітер Нільсен, тримаючи червону хустку, яка прогнулася під вагою, що містилася в ній. «Доброго ранку, Девіде, - сказав Пітер. - Сподіваюся, що не запізнився. Ви знаєте, що робити з цими грішми». Із цим він повернувся і попрямував назад до Вашингтону, назад до відданої дружини, яка не ставила зайвих запитань, назад до маленького двокімнатного будинку із саману, в якому так і залишилося дві кімнати.7 Ось ще одна розповідь про тих ранніх, відданих будівельників сучасного Сіону. Джон Р. Мойл мешкав у Альпіні, штат Юта, що за 35 кілометрів по прямій від Солт-Лейкського храму, на будівництві якого наглядав за кладкою стін. Щоб не запізнитися на 8 годину ранку на роботу, брат Мойл вирушав у понеділок о 2 годині ночі. Тиждень праці він закінчував о 17 годині в п’ятницю й одразу вирушав додому, дістаючись будинку майже опівночі. Кожного тижня він дотримувався такого розпорядку протягом усього часу будівництва храму. Одного разу, коли на вихідних він був удома, одна з його коров під час доїння кинулася вперед і вдарила брата Мойла по нозі, зламавши кістку трохи нижче коліна. Не маючи кращої медичної допомоги за умови рівня цивілізації поселення, близькі та родичі зняли двері із завіс і поклали його на імпровізований операційний стіл. Тоді вони взяли пилку, що використовувалася для пиляння гілок на деревах, що росли поблизу, і ампутували йому ногу на кілька дюймів нижче коліна. Коли, нарешті, нога стала заживати, всупереч усім медичним прогнозам, брат Мойл узяв колоду і витесав протез. Спочатку він ходив по будинку. Тоді пересувався по двору. Нарешті він обійшов свої володіння. Коли він відчув, що витерпить біль, то прикріпив ногу, пройшов 35 кілометрів до Солт-Лейкського храму, піднявся на риштовання, і з долотом в руках вибив слова: «Святиня для Господа».8 Щодо віри наших батьків і матерів, яка зараз є настільки очевидною скрізь, дозвольте мені завершити рештою уривку, цитованого мною раніше. Його слова видаються особливо актуальними за таких прекрасних обставин, які ми маємо сьогодні. Розповівши ранньому поколінню про благословення, отримані ними завдяки відданості тих, хто були до них, Мойсей сказав: «Стережися тоді, щоб ти не забув Господа, що вивів тебе . . . Не будеш ходити за іншими богами з богів тих народів, що в околицях ваших; . . . Бо ти святий народ для Господа, Бога свого, - тебе вибрав [він], щоб ти був Йому вибраним народом . . . Не через численність вашу понад усі народи [він] . . . вибрав вас, бож ви найменші зо всіх народів, але з [його] любови до вас, і через додержання Його присяги, що присягнув був вашим батькам . . . І ти пізнаєш, що Господь . . . той Бог, той Бог вірний, що стереже заповіта та милість для тих, хто любить Його, та хто додержує Його заповіді на тисячу поколінь».9 Ми досі благословляємося тією любов’ю Бога та відданістю наших духовних і буквальних предків на тисячі поколінь. Давайте ж розпоряджатися благословеннями, якими нас було наділено, так само, як і більшість з них, які втратили так багато. Давайте, маючи такий достаток, ніколи ані «забувати Господа», ані «ходити за іншими богами», але завжди бути «святим народом для Господа». Якщо ми будемо так робити, ті, які голодують та спрагнуть за словом Господа, будуть продовжувати прилітати «ніби голуби до вікна». Вони прибуватимуть, прагнучи спокою, вдосконалення та спасіння. Якщо ми житимемо за своєю релігією, вони знайдуть усе це і, навіть, більше. Ми - благословенний народ, і в такий прекрасний час, як цей, я переповнений вдячністю. Я дякую моєму Батькові на Небесах за безмежні й нескінченні благословення, найперше і найбільше з яких - дар його Єдинонародженого Сина, Ісуса з Назарету, нашого Спасителя і Царя. Я свідчу, що досконале життя Христа і жертва, принесена з любов’ю, здійснили буквальний викуп Царя, Спокуту було добровільно здійснено, щоб вивести нас не лише із в’язниці смерті, але й також із в’язниці суму, гріха та самопотурання. Я знаю, що Джозеф Сміт бачив Батька і Сина, і сьогоднішній день є прямим продовженням того дня. Я багато чим завдячую такому безцінному знанню, про яке свідчу тут, та безцінному спадку, що його отримав. Насправді-то, я завдячую всім, і зобов’язуюся решту свого життя сплачувати цей борг, в ім’я Ісуса Христа, амінь. ПОСИЛАННЯ 1. Times and Seasons, 1 May 1844, с. 522-523; див. також History of the Church, 6:288-289. 2. Deseret News Weekly, 17 July 1872, 348. 3. In Conference Report, Oct. 1947, 155; чи «To Them of the Last Wagon,» Ensign, July 1997, 35-36. 4. Див. Іоанн 4:38. 5. Повторення 6:10-11. 6. «Extracts from H. C. Kimball's Journal,» Times and Seasons, 15 Apr. 1845, 867; див. також Orson F. Whitney, Life of Heber C. Kimball (1945), 67-68. 7. Див. Andrew Karl Larson, Red Hills of November, (1957), 311-313. 8. Див. Biographies and Reminiscences, з James Henry Moyle Collection, The Archives of the Church of Jesus Christ of Latter-Day Saints, ed. Gene A. Sessions (1974), 202-203; Вон Д. Фетерстоун, Man of Holiness, (1998), 140-141. 9. Повторення 6:12, 14, 18; 7:6-9.