Старійшина Ніл А. Максвелл
З Кворуму Дванадцятьох Апостолів
«Багато людей переймається турботами світу, та це ще не означає, що вони чинять провину. Але, безсумнівно, вони відхилилися, а тому марнують «дні [свого] випробування» (2 Нефій 9:27)».
Для справжніх віруючих петлі й багри цього світу, а серед них можна назвати задоволення, владу, хвалу, гроші і зверхність, існували завжди (див. Алма 46:15). Тепер багато з колись корисних інституцій, що надавали духовну допомогу, або занепали або й зовсім зникли. До того ж згубна продукція світу знаходить собі ринок збуту завдяки добре відпрацьованій технології розповсюдження і крикливій рекламі, яку подають засоби масової інформації, тож і не дивно, що вона може знайти собі дорогу майже в кожний дім, у найвіддаленіше село.
І все це відбувається в час, коли багато хто живе в дисонансі з усім духовним, заявляючи: «. . . Я багатий, і збагатів, і не потребую нічого» (Одкровення 3:17). Але користь бути учнями Христа в іншому: коли ми бачимо, як під’їжджає довжелезний лімузин, нам вистачає глузду зрозуміти, що він--не за нами. Божий план--це не план задоволення, насправді він--«план щастя».
Петлі й багри світу мають велику силу. Бажання жити за нормами світу вміло підсилюється виправданням: «Так роблять всі», і ось людина або втягується в той спосіб життя, яким живе більшість, або ж прагне того, що схвалює ця більшість. Хитрий маркетинг просуває товар і сприяє виникненню позитивного ставлення до нього в суспільстві. Петро сказав: «Вони волю обіцяють їм, самі бувши рабами тління» (2 Петра 2:19). Як же багато в’язниць вибудовано людьми для самих себе!
Ті, хто глумляться з моралі, тільки знизують плечима і дотримуються думки, виникнення якої передрік Петро, сказавши: «Де обітниця Його[Христа] приходу? . . . [бо] усе залишається так від початку творіння» (2 Петра 3:4). Такий цинізм призводить до того, що виникає помилкове враження, ніби трупи акторів, які виходять на сцену земного життя одна за одною, грають так, начебто не існує ні режисера, ні сценарію.
Дехто, як та золота рибка в акваріумі, не зважає на того, хто зміює їй воду й сипле корм (див. Якова 4:13-14), або як та дитина, яку довго не забирають із дитсадка батьки, з пафосом робить висновок: «Людина така одинока у всесвіті!».
Я припускаю, що деякі люди щиро прагнуть більшої влади, щоб творити добро, але ж так небагато людей настільки хороші, аби їм бути при владі. Але жадоба влади і прагнення бути в центрі громадської уваги висмоктує духовний кисень, і в людини стається «запаморочення розуму» (див. Ефесянам 4:19; 1 Нефій 17:45; Мороній 9:20). Дивно, але хоч у них і «запаморочений розум», «стрекотання» телевізійної камери, яка від них--за сто метрів, вони чують. Чи не нагадує вам таке сходження вгору, де володарюють смертні, дитячу гру «музичний трон»?
Насправді ж те, що ми є учнями Христа, може утримувати від нас шану світу. Як сказав Балак до Валаама: «Я сказав був: конче пошаную тебе, та ось стримав тебе Господь від пошани» (Числа 24:11-12). Рум’янами визнання дуже легко забруднитися. Ми здригаємося, спостерігаючи, як люди, що їх тільки-но вихваляв світ, подібно Юді, були світом використані, зневажені і відкинуті як непотріб (див. УЗ 121:20). Та коли дехто з таких готові повернутися, нам потрібно допомогти і їм підняти опущені руки (див. Євреям 12:12; УЗ 81:5).
Але приймаючи заслужену шану і хвалу, нам не слід забувати слова Ісуса про людей, які приймають людську похвалу: «Вони мають уже нагороду свою!» ( Матвій 6:2, 5).
Усю скороминучість зумовлює одна причина: ті, хто нагороджує скороминущим від світу, самі є тимчасовими. Вони не можуть нагороджувати тим, що є тривалим, оскільки самі цього не мають! А їм, людям, які так мало відчувають і так мало бачать, заманулося мати все і зараз!
Такі сумні спостереження, як попереднє, дають привід для кількох конкретних порад.
Почну з того, що немає засобу сильнішого, ніж доступ до дарів Святого Духа, використовувати які потрібно більше, ніж ми це робимо!
Давайте ще більше шанувати сім’ю. Як написав Джеймс К. Уілсон:
«Ми вчимося витримувати людей цього світу, бо вчимося витримувати членів своєї сім’ї. Ті, хто втікають від сім’ї, втікають і від світу; вони, втративши прихильність сім’ї, не відчуваючи її опікування і не знаючи про її труднощі, непідготовлені до перевірок, вироків і вимог світу, які постануть перед ними» (The Moral Sense, [1993], 163).
Яка іронія: дехто «йде до далекого краю» (Лука 15:13), залишаючи домашній сад, який його живив, але в якому, можливо, з’явилося трохи бур’яну, щоб попасти в пустиню, порослу полином!
Особиста праведність, поклоніння Богові, молитва і вивчення Писань--ось що є критично необхідними, щоб «скинути з себе оболонку тілесної людини» (Мосія 3:19). Тож будьте обережні, коли хтось вимагає в суспільстві терпимості до того, чому ці люди особисто потурають!
Неважливо, молоді ми чи старі, нам слід бути хорошими друзями, а вибирати друзів слід ретельно. Якщо вибирати Господа першим, то друзів собі вибирати буде легше й безпечніше. Замисліться над відмінністю між дружбою, що існувала в місті Еноха, і тією, що існувала в містах Содом і Гоморра!
Жителі міста Еноха вибрали Ісуса , а також свій шлях в житті--стали вічними друзями. Як багато залежить від того, Кого і що ми вибираємо бути для нас першим.
Ми можемо наслідувати приклад духовної поведінки Джозефа в Єгипті: коли його спокушали, «він . . . утік», показавши, що має і сміливість, і прудкі ноги! (див. Буття 39:12). І юні, і дорослі повинні уникати загрозливих обставин і ситуацій.
Блудних синів, які повертаються, ніколи не буде достатньо, але час від часу вони таки повертаються з «далекого краю» (Лука 15:13). Звичайно, було б краще, якби ми упокорилися «через слово» самі, а не були змушені упокорюватися обставинами, а вони упокорювати вміють добре! (Див. Алма 32:13-14). Голод фізичний може стати передумовою голоду духовного.
Як і блудний син, ми також можемо відправитися до «далекого краю», який, можливо, буде не далі місця проведення жахливого рокконцерту. Така відстань до «далекого краю» вимірюється не милями, а тим, наскільки далеко наше серце й розум від Ісуса! (Див. Мосія 5:13). Відданість, а не географія визначає відстань!
Навіть при існуванні могутніх петель і багрів світу, духовні цінності можуть якось себе відстояти і вони роблять це. Сумніви можуть породжувати сумніви. Атеїзмові ніякими «латками» не приховати своєї пустоти і нудності.
Люди, які все поклали на чашу світських терезів, зрештою виявляють, що вони просто сидять на «вершині» невеликого піщаного насипу! А вони ж так важко трудилися, щоб туди залізти!
Тож навіщо так прагнути багатства, якщо ми тільки «витрачаємо гроші на те, що не має цінності, . . . на те, що не може задовольнити» (2 Нефій 9:51)?
Як і Ісус, ми щодня або зараз же можемо вирішити, «не піддаватися спокусам» (див. УЗ 20:22). Ми можемо відповісти на гнів посмішкою, замість того, щоб кинути сердитий погляд, або сердечно похвалити, замість того, щоб поставитися з крижаною байдужістю. Саме завдяки нашому розумінню, а не грубості, оточуючі нас люди, у свою чергу, можуть вирішити, що їм також потрібно робити для інших щось важливіше, ніж просто дати дорогу. Любов’ю, терпінням і лагідністю можна так само легко заразитися, як грубістю й жорстокістю.
Ми можемо припустити, що настане падіння й безладдя, які принесуть викуплення як особисто кожному, так і всім взагалі (див. 2 Нефій 28:19). Серця, які так прикипіли до того, що від світу, можливо, мають бути розбиті (див. УЗ 121:35). Розум, заклопотаний тим, що так «далеко від Нього», можливо, отримає сильний поштовх, коли буде відтята голова (див. Мосія 5:13).
Багато людей переймається турботами світу, та це ще не означає, що вони чинять провину. Безсумнівно, вони відхилилися, а тому «марнують дні свого випробування» (2 Нефій 9:27). Дехто все ще продовжує гордовито «жити без Бога у світі» (див. Алма 41:11), замкнувши ворота й двері з середини! І зауважте, брати і сестри, люди, які надто високо підносять себе, неминуче будуть принижувати інших!
Давайте засвоємо пораду Бригама Янга стосовно того, як треба ставитися до світу: «Скажіть полям, стадам і отарам, золоту й сріблу, майну й пожиткам, будівлям і маєткам, і всьому світові--відійдіть геть з моїх думок, бо я збираюся поклонятися Господу» (Deseret News, 5 Jan. 1854, 2). Існує багато способів сказати світові: «Відійди!»
Наприклад, чоловіки з дружинами можуть час від часу обговорювати разом свої справи, так би мовити, проводити в себе інвентаризацію. Можливо, потрібно буде щось трохи виправити; такі бесіди буди набагато ціннішими, ніж ви думаєте. Та, на жаль, дуже багато подружніх пар надто вже зайняті іншими справами, і їм не до цього.
Миті--це молекули, з яких складається вічність! Багато років тому Президент Хінклі сказав так: «Курс нашого життя прокладається не стільки визначними подіями, скільки прийняттям щоденних рішень. . . . Наше життя, у дійсності,--це загальна сума, що складається з наших, здавалось би, неважливих рішень і нашої здатності жити з урахуванням цих рішень» («Caesar, Circus, or Christ?», Brigham Young University Speeches of the Year [26 Oct. 1965], 3).
На щастя, наші помилки невдовзі можуть бути поглинуті безжурним розкаянням--виявленням віри, що допомагає спробувати ще раз, чи то у виконанні завдання, чи то в стосунках. Така безжурність і є підтвердженням того, ким ми є насправді! Духовним синам і дочкам Бога немає потреби бути постійно приниженими, якщо вони піднесені Ісусовою спокутою. Безмежна спокута Христа застосовується до наших обмежених невдач! В одному гімні є благання:
Я можу заблукати, Господи, я відчуваю це,
Я можу покинути Бога, якого я люблю;
Ось моє серце, тож візьми його та припечатай;
Припечатай до себе, де ти жи веш на небесах.
(«Come, Thou Fount of Every Blessing,» Hymns [1948], no. 70)
Нам також допомагає вистояти проти сили петель і багрів світу знання про те, що хоч ми такі недосконалі, але теперішній курс нашого життя взагалі-то є прийнятним для Господа (див. Lectures on Faith [1985], 67). Якщо ми будемо достатньо відданими, таке спокійне запевнення може прийти до нас!
Визнання нашої гідності насправді приходить від знання того, хто ми є , а не виключно з того, що ми робимо. Ісусове запитання залишається в силі: «Якими людьми повинні ви бути? . . . «Істинно я кажу вам, такими самими, як я є» (3 Нефій 27:27, див. також Матвій 5:48; 3 Нефій 12:48).
Гідні справи зміцнюють наш характер і збільшують наші здібності, та життєві обставини і можливості дуже заважають цьому. І посед всього цього ми все-таки можемо стати схожими на Христа у нашій здатності бути--бути більш люблячими, лагідними, терпеливими і слухняними.
Приділяючи більше уваги тому, хто ми є, а не виключно тому, що ми робимо, нам вдасться досягти того, що наша «зовнішня» і «внутрішня» особистості стануть однаковими, тобто ми будемо людьми Христа.
Наша справжня цінність аж ніяк не залежить від оплесків оточуючих; в дійсності світ може дивитися на нас, як на «немудрих і немічних» (див.1 Коринтянам 1:27). На це є відповідь у такому божественному запевненні: «Сам Цей Дух свідчить разом із духом нашим, що ми--діти Божі» (Римлянам 8:16).
Бога незрівнянно більше цікавить те, щоб ми посіли місце в Його царстві, ніж пляма в нашому послужному списку. Ми можемо думати про те, що підконтрольне нам, але Він стурбований тим, чи здатні ми контролювати себе. Батько хоче, щоб ми повернулися додому зі своїми справжніми «резюме»!
І все ж таки у людей постійно виникають заздрощі, і до цього підштовхують чиїсь великі гроші, успіхи на життєвих перегонах, чиясь зневага або ж «плаття» чи «вгодоване теля», отримані іншими (див. Лука 15:22-23).
Розуміння того, що належить нам, приходить тоді, коли ми знаємо, хто ми є і Кому насправді належимо! Ви пам’ятаєте популярні рядки з мюзиклу Скрипаль на даху про Анатовку? Там «кожний знає, хто він є і що Бог чекає від нього» (Joseph Stein, Fiddler on the Roof [1964], 3; курсив додано), до цих слів можна було б додати: « . . . і ким Бог хоче його бачити».
Так, ми вільні вибирати земні винагороди, незважаючи на їхню минучість. Але попереду--велика мить, коли кожне коліно схилиться і кожний язик визнає, що Ісус є Христос! (Див. Мосія 27:31; УЗ 88:104). Тоді галереї і земні трони опустіють. Навіть велика і простора будівля впаде--і з гуркотом впаде! (Див. 1 Нефій 8:26-28). Тоді й ті, хто прожив у світі життя без Бога, визнає, що Бог є Богом! (Див. Мосія 27:31). А втім, Його характер і риси пробудять в нас обожнювання й бажання наслідувати Його.
І чи не дивно те, що наш Бог, Який знає все, витрачає час, щоб вислухати наші молитви? Що у порівнянні з цим грандіозним фактом може значити все, що дається світом? Зрив оплесків, підлабузництво чи схвальний погляд уявного Цезаря?
Нехай благословить нас Бог, щоб ми бачили все таким, яким воно насправді є і яким буде (див. Кн. Якова 4:13; УЗ 93:24), давайте прославляти, шанувати і хвалити Бога, що я зараз і роблю. У святе ім’я Ісуса Христа, амінь.
Previous
