Шері Л. Дью
Другий радник у Генеральному президентстві Товариства допомоги
«Немає жодної жінки, яка є найкориснішим знаряддям у руках Господа, як жінка, віддана Богу, яка прагне бути тим, ким вона є».
Ще до того, як мені виповнилося 12 років, я була зростом 1,78 метра та небезпечна для суспільства. Височіти над своїми друзями--було прокляттям моєї юності. Я не хотіла бути помітною, принаймні у такий спосіб, тож я компенсувала це сутулістю. Внаслідок цього мати постійно казала мені «вирівнятися». Та я не хотіла тоді стояти рівно, але хочу цього тепер. Бо нам було наказано «прокинутися» (2 Нефій 8:17) і стояти, як свідки (див. Мосія 18:9), щоб ми могли «постати бездоганними перед Богом в останній день» (див. УЗ 4:2). Я не можу знайти жодного веління в Писаннях схилятися в Сіоні. Натомість, нас усюди вчать триматися, «підвестися і стати на ноги» (3 Нефій 20:2).
Коли я була підлітком, я не усвідомлювала, що бути, як усі,--ніколи не стане моїм призначенням. І вашим також. Бо як жінки, віддані Богу, ми повинні стояти прямо, щоб таким чином виділятися серед решти світу. Тільки так ми можемо сподіватися знайти радість. Між собою тісно пов’язано те, що ми знаходимо радість і стоїмо прямо, незважаючи на метри чи сантиметри, але як намісники Господа.
Моя родина пройшла цей урок крізь надзвичайний біль. У мене 17 племінниць і племінників, які приносять мені велику радість. Ми разом і подорожуємо, і їздимо на велосипеді, і постимося, і молимося. Та нещодавно ми плакали разом. Кілька тижнів тому ми пережили руйнуючу втрату, коли нещасний випадок забрав життя двох дітей моєї сестри: Аманди, якій було 11 років, і Таннера, якому було 15 років. Ми щиро оплакували втрату загиблих дітей, бо жили в любові один до одного (див. УЗ 42:45).
Наші друзі з рідного міста плакали разом із нами, багато з яких не були членами Церкви, і ми знали, що їхні серця ніколи не будуть так відкриті до істини, як у той день похорону, що проходив у нашій маленькій Канзаській каплиці. Отже, ми цілком присвятили похорон свідченню про Христа та про відновлену євангелію. Після цього багато людей казали нам, що були зворушені тим, що почули, а також тим, що відчували. Деякі навіть хотіли дізнатися ще більше про це. Ми не знаємо зараз, чи приєднається хтось із них до Церкви під впливом смерті наших дітей. Але ми твердо знаємо: те, що ми стояли за те, у що віримо, і навчали євангелії друзів, які раніше ніколи не мали бажання слухати, полегшило наш біль і принесло радість сім’ї.
У цьому світі саме істинна радість приходить від євангелії--радість, яка випромінюється від Спокути, обрядів, що проводять крізь завісу, та Втішителя, який заспокоює наші душі. Нещодавно мою 11-річну племінницю Обрі, чий батько помер 5 років тому, запитала подружка, не член Церкви, чому вона не сумна через смерть свого батька та нещодавню втрату двоюрідних сестри й брата. Відповідь Обрі була класичною: «Не сумна? Повір мені, ми сумуємо, але знаємо, що знову будемо разом, тому й надто не хвилюємося». Через те, що ми сім’я, то безсумнівно ми багато плакали, проте не хвилювалися так, як могли б, якби не відчували незвичайного впливу та зцілюючої сили Ісуса Христа. Євангелія «прекрасна завдяки дубам праведності» (Ісая 61:3), вона є «олією радості» (Євреям 1:9), доброю новиною!
Хоча наші діти зараз залишили нас, ми маємо величне запевнення, що не втратили їх. Але що станеться з дітьми нашого Батька, нашими братами та сестрами, які заблукали й зустріли не тільки фізичну, але й духовну смерть? Євангелія Ісуса Христа стосується всіх людей. Це все одно, що покинути дев’яносто дев’ятьох і піти шукати в пустелі тих, хто загубився. Це все одно, що взяти на себе тягарі іншого, разом із найважчим із них--блукати по життю, не маючи світла. Відтоді Господь в останні дні застерігає:
«Поле вже біле для жнив; і вже одинадцята година, і в останній раз я скликатиму трудівників у мій виноградник . . .
Отже, устроміть ваші серпи і жніть з усією вашою міццю» (див. УЗ 33:3, 7).
Стародавні пророки передбачили день, «коли пізнання Спасителя пошириться серед кожного народу, коліна, язика і всіх людей» (Мосія 3:20). Цей день прийшов. І тепер наша черга встромити серпи й допомагати жати. Ми не випадково тут сьогодні. Наш Батько довгий час споглядав за нами і знав, що зможе довіряти нам, коли так багато поставлено на карту. Ми були збережені саме для цього часу. Нам необхідно зрозуміти не тільки, хто ми такі, але й те, ким ми завжди були. Бо ми є жінками, відданими Богу, а робота таких жінок завжди існувала для того, щоб допомогти будувати царство Бога.
Коли в досмертному житті ми прийняли план нашого Батька, то, за словами старійшини Джона А. Уідтсоу: «ми погодилися саме тоді і там бути спасителями . . . для всієї людської сім’ї . . . У розробці цього плану брали участь . . . не лише Батько та Ісус, але і ми теж» (Utah Genealogical and Historical Magazine, Oct. 1934, 189). Потім, коли ми охристилися тут, ми поновили своє зобов’язання, свій завіт із Богом. Не дивно, що Президент Гордон Б. Хінклі проголосив, що «якщо спасати світ, то це належить робити нам . . . Жодний народ в історії світу . . . не отримував більш прекрасного доручення . . . і нам краще взятися за це» («Church Is Really Doing Well,» Church News, 3 July 1999, 3).
Сестри, нам є, що робити. Пророк Джозеф доручив Товариству допомоги роботу по спасінню душ (див. History of the Church, 5:25), бо саме в цьому полягає наша природа--доглядати й шукати тих, хто загубився. Проте Президент Спенсер В. Кімбол зауважив, що у Товариства допомоги є сила, яка «ще неповністю використовується для . . . побудови царства Бога» («Relief Society--Its Promise and Potential,» Ensign, Mar. 1976, 4). Крім усього доброго, що було зроблено в минулому, Товариство допомоги ще має як слід допомагати просуванню вперед роботи, яка ведеться в ці останні дні. Сестри, прийшов час застосувати силу праведного щастя, що існує серед жінок, відданих Богу. Прийшов час для нас повністю присвятити себе роботі по спасінню душ. Прийшов час для сестер Товариства допомоги стояти поруч із пророком, допомагаючи будувати царство. Прийшов час для кожної з нас стояти прямо й триматися разом.
Те, що ми стоїмо прямо, починається з нашого власного навернення, бо коли ми відчули смак «надзвичайної радості» (Алма 36:24), то бажаємо поділитися нею. Запіканки та ковдри, які ви робите, щоб допомогти страждаючим, є поширеними проявами доброти, але жодне служіння,--я повторюю: жодне служіння,--не зрівняється з тим, яке приведе когось до Христа. Чи бажаєте ви бути щасливими? Я маю на увазі справді щасливими. Тоді доглядайте когось на шляху, що веде до храму і до Христа.
Найбільш ефективний шлях ділитися євангелією--це жити за нею. Коли ми живемо так, як слід жити учням Христа, коли ми не просто хороші, але й щасливі через це, інші люди будуть тягнутися до нас, тому що ми «виразні та відмінні в доброму значенні», як проголосив Президент Кімбол («The Role of Righteous Women,» Ensign, Nov. 1979, 104). Щасливі завдяки шляху, який обрали в житті, щасливі, бо не відновлюємо себе постійно за подобою світу, щасливі, бо маємо «дар і силу Святого Духа» (1 Нефій 13:37), щасливі стояти прямо, міцно тримаючись на ногах.
Кожного разу, коли ми зміцнюємо своє свідчення або допомагаємо комусь іншому зміцнити своє, ми будуємо царство Бога. Кожного разу, коли ми підтримуємо новоохрищену сестру чи стаємо другом для блукаючої душі, не засуджуючи її, або запрошуємо сім’ю не членів Церкви на домашній сімейний вечір, або даємо Книгу Мормона колезі, або приводимо сім’ю до храму, або стоїмо за скромність і материнство, або запрошуємо місіонерів до свого дому, або допомагаємо комусь пізнати силу слова, ми будуємо царство Бога. Уявіть, як це покращило стан моєї сестри, коли вона прочитала такий уривок із щоденника Таннера, що був написаний прямо перед тим, як він загинув: «Я вдячний мамі й татові за те, що вони розповіли мені про Христа». Що краще будує царство ніж навертання дитини до Господа?
За виключенням тих, хто служить місію повного дня, нам не треба одягати таблички чи стукати в двері, щоб допомогти будувати царство. І хоча деякі можуть змальовувати нас непривабливими та залежними, а не динамічними, сяючими жінками, якими ми є, немає жодної жінки, настільки переконаної, яка має такий сильний добрий вплив, жінки, яка є найкориснішим знаряддям у руках Господа, як жінка, віддана Богу, яка прагне бути тим, ким вона є. Мені подобається думати про нас, як про таємну зброю Господа. Якби ми справді мали б таблички, я б хотіла, щоб на моїй було написано: «Шері Дью, жінка, віддана Богу, займається розбудовою царства Бога».
Уявіть, що б трапилося в цій Церкві, якби кожного ранку ми--4,5 мільйона-стали б на коліна та запитали б нашого Батька, кому він бажає, щоб ми допомогли в цей день. А потім уявіть, якщо ми зробимо це! Уявіть собі, якщо ми всі разом зосередимо нашу енергію на найвеличнішому служінні серед усіх--приведенні наших сестер і братів до Христа. Уявіть, що станеться, коли ми зберемо сестер Товариства допомоги для того, щоб триматися разом, допомагаючи будувати царство. Ми побачимо, як прокинеться й вирівняється сплячий, сутулий велетень.
Сьогодні я закликаю вас стояти прямо, встромити свого серпа та жваво взятися за цю роботу. Я запрошую вас по-новому присвятити життя побудові царства. Простягнути руку тому, хто заблукав. Взяти нового члена Церкви під своє крило. Вирішити служити на місії разом із чоловіком. Шукати й молитися про місіонерське служіння. Привнести духовні зміни в чиєсь життя, особливо членів вашої сім’ї. Нікому з нас не треба простягати руку всім одразу. Але що, як ми всі простягнемо руку комусь одному? А потім-- ще комусь. І ще. Президент Хінклі просить нас «стати в ряди цієї великої армії і з ентузіазмом взятися до цієї роботи» («Шукайте ягнят, годуйте овець», Ліягона, липень 1999 р., с. 124). Якщо ми зробимо так, то станемо однією з наймогутніших сил добра, яку тільки бачив світ. Бо ми, сестри Товариства допомоги, є жінками, відданими Богу. А робота таких жінок, робота Товариства допомоги, буде завжди складатися з того, щоб допомагати в побудові царства Бога. Я вірю, що ми зможемо зробити ще більше для того, щоб допомогти нашим провідникам священства так, як ми ніколи не робили цього раніше.
На зборах кворуму священства, де був мій племінник Таннер, він за декілька годин до загибелі сказав: «Знаєте, якби я мав скоро померти, я б хотів, щоб похорон був схожий на проводи місіонера». Я молюся сьогодні про те, щоб ми могли чітко розуміти нашу місію--місію жінок, відданих Богу. Це не просто справді чудова церква, яка навчає справді чудовим ідеям для того, щоб ми мали справді чудове життя. Це--Церква Ісуса Христа Святих Останніх Днів, наділена Його силою і відповідальна за розповсюдження істини аж до краю землі. Я люблю нашого Батька. Я люблю Його Сина. І я дізналася для себе про те, що це Їхня робота і Їхня слава, та що ми найбільш благословенні з усіх жінок, бо є життєво важливою частиною цього. Здіймемо ж наші «голоси, як звук сурми» (див. УЗ 42:6). Давайте знайдемо радість, стоячи прямо й тримаючись разом. І давайте «життєрадісно робити все, що лежить в нашій владі» (див. УЗ 123:17), а потім стоятимемо спокійно, щоб побачити Божу руку, яка відкриє, як сміливо й самовіддано просувається вперед його робота, поки «не охопить кожну країну, і не зазвучить у кожному вусі, щоб мета Бога була виповнена, і великий Єгова сказав, що робота закінчена» (History of the Church, 4:540). У священне й святе ім’я Ісуса Христа, амінь.
Previous
