Обов’язок кличе Президент Томас С. Монсон Перший радник у Першому Президентстві «Усі ми маємо священний обов’язок шанувати це священство і трудитися, щоб привести багато дорогоцінних душ до Господа». Мої дорогі брати, прийняти завдання виступати перед вами цього вечора-- це надзвичайна відповідальність і, у той же час, чудовий привілей. Хвилювання, викликане передчуттям Генеральної конференції, у тому числі й генеральних зборів священства, приносить радість у наші серця--незалежно від того, присутні ми на ній чи дивимося її через супутниковий зв’язок або по телевізору. Господь чітко окреслив, що входить у наші обов’язки, і в 107 розділі Учення і Завітів дав нам урочистий наказ: «Отже, нехай кожна людина вивчить свій обов’язок і діє у чині, на який її призначено, з усією старанністю»1. Буває, що виконання обов’язку, прийняття священного покликання або реагування на духовну підказку не є вражаючим. Однак іноді прийняття саме обов’язку і є чимось вражаючим. Я пережив таку ситуацію перед Генеральною конференцією в квітні 1966 року. Минуло 35 років, але в пам’яті все чітко збереглося. Я отримав завдання виступити на одній із сесій тієї конференції і підготував та вивчив напам’ять послання, яке назвав «Зустріч з вашим Голіятом». За основу я взяв розповідь про знамениту битву між Давидом і Голіятом у давні часи. А потім мені зателефонував Президент Девід О. Маккей. Між нами відбулася приблизно така розмова: «Брате Монсон, це Президент Маккей вам дзвонить. Як ваші справи?» На одному диханні я відповів: «Усе в порядку, Президенте. З нетерпінням чекаю на конференцію». «Саме тому я і дзвоню, брате Монсон. Суботня ранкова сесія буде ретранслюватися в неділю як наше Пасхальне послання світові. Я буду говорити на тему Пасхи і чи не хотіли б приєднатися до мене і теж виступити на цій важливій сесії на цю ж тему?» «Звичайно, Президенте. Я буду щасливий зробити це». Під час цієї короткої розмови у мене вмить промайнула одна думка. Уся ця несподівана «Ваша зустріч з Голіятом» ніяк не в’язалася з темою Пасхи. Я знав: необхідно почати все готувати заново. А було ж так мало часу. Справді, переді мною постав мій «Голіят». Того вечора я витер кухонний стіл і вмостив на ньому друкарську машинку, поряд поклав стос високоякісного паперу, а біля себе поставив «надійну» корзину для макулатури, щоб у неї кидати всі невдалі початки виступу, якими супроводжується підготовка до такого виду завдання. Почав я десь о сьомій вечора і до першої години ночі не написав жодного рядка, який би мене задовольнив. Корзина була повна, а моя голова--абсолютно пуста. Що було робити? Стрілки годинника бігли--вони просто мчали, то були перегони. Я припинив роботу, щоб помолитися. Невдовзі після цього я згадав про горе моїх сусідів, Марка і Уілми Шамвей, які нещодавно втратили найменшу дитину. Я подумав: Можливо, я зміг би своє звертання спрямувати безпосередньо до них і тим самим--до всіх інших, бо хто ж не втрачав дорогу для себе людину і хто не горював через це? Мої пальці забігали по клавіатурі друкарської машинки, але вони ледь встигали за моїми думками. Послання я закінчив, коли у вікно нашої кухні вже почало пробиватися перше тьмяне ранкове світло. Що мені залишилося зробити, так це вивчити це послання і передати світові. Рідко коли мені доводилося так важко при виконанні завдання, яке давав пророк. Та Небесний Батько почув мою молитву. Я ніколи не забуду того, що відчував. Два визначальні уривки з Писань заповнили мою душу, коли завершилася та сесія конференції. Брати, обидва вони вам відомі. На них немає мітки про термін придатності. Перший--з давніх часів, це слова Нефія: «Я піду і зроблю те, що Господь наказав, бо я знаю, що Господь не дає заповідей дітям людським без того, щоб не приготувати шлях для них, аби вони могли виконати те, що він наказав їм»2. Другий--це обіцяння Самого Господа вам і мені з Учення і Завітів: «Я йтиму перед вашим лицем. Я буду праворуч і ліворуч від вас, і мій Дух буде у ваших серцях, а мої ангели--навколо вас, щоб підтримувати вас»3. Багато з нас, хто присутній на цьому вечірньому зібранні, мають Мелхиседекове священство, а інші ж--Ааронове священство. Усі ми маємо священний обов’язок шанувати це священство і трудитися, щоб привести багато дорогоцінних душ до Господа. Ми пам’ятаємо Його проголошення: «Великою є цінність душ в очах Бога»4. А чи ми все робимо, що повинні робити? Чи пам’ятаєте ви слова Президента Джона Тейлора: «Якщо ви не звеличуєте свої покликання, Бог спитає з вас за тих, кого ви могли спасти, але не виконали свого обов’язку»5. Не завжди бажання допомогти іншій людині або пошук загубленої вівці можуть відразу дати якийсь результат. Іноді прогрес буває повільним, навіть--непомітним. Так було з моїм давнім другом Джіллом Уорнером. Його тоді тільки-но покликали бути єпископом, коли Дуглас, член його приходу, який служив на місії, згрішив і був позбавлений товариства в Церкві. Батько юнака журився; його мама не знаходила собі місця. Невдовзі після цього Дуглас виїхав із штату. Пробігли роки, але єпископ Уорнер, тоді вже член вищої ради, ніколи не переставав думати, що там з Дугласом. У 1975 році я відвідав конференцію колу, до якого належав брат Уорнер, і проводив там ранкові недільні збори для провідників священства. Я говорив про систему дисциплінарних покарань в Церкві і про необхідність старанно працювати і з любов’ю рятувати будь-кого, хто зіб’ється з дороги. Джілл Уорнер підняв руку і стисло розказав історію Дугласа. А закінчив він, поставивши мені таке запитання: «Чи маю я хоч якийсь обов’язок працювати з Дугласом, щоб допомогти йому знову мати товариство в Церкві?» Пізніше Джілл нагадав мені, що моя відповідь на його запитання була прямою і дав я її, ні миті не вагаючись. Я сказав: «Я думаю, у вас, його колишнього єпископа і людини, яка знала й любила його, повинно бути бажання зробити все можливе, щоб повернути його назад». Джіллу Уорнеру було невідомо, що за тиждень до цього мама Дугласа постилася й молилася, щоб хтось з’явився і допоміг врятувати її сина. Джілл дізнався про це, коли після тих зборів відчув, що повинен подзвонити їй і сказати, що готовий прийти на допомогу. І Джілл почав свою одиссею викуплення. Він контактував з Дугласом. Вони згадували минулі часи, щасливі часи. Висловлювалося свідчення, передавалася любов і встановлювалося довір’я. Поступ був аж до болю повільним. Часто на сцені з’являлося охолодження, але поступово Дуглас почав робити успіхи. На довгі останні молитви прийшли відповіді, зусилля були винагороджені і перемога була досягнута. Дуглас отримав дозвіл на хрищення. Призначили дату хрищення, члени сім’ї зібралися всі разом і колишній єпископ Джілл Уорнер прилетів у місто, де жив Дуглас, і виконав обряд. Єпископ Уорнер, маючи любов у серці і розуміючи відповідальність за колишнього священика з Ааронового священства--навіть за той кворум, над яким він головував колись,-- «пішов рятувати», щоб ніхто не загубився. Можливо є й інші, але я особисто знаю трьох єпископів, які під час свого головування у приходах мали в кворумах священиків по 48, а то й більше чоловік, а це повністю відповідає біблійному визначенню кворуму священиків. Цими трьома єпископами були Елвін Р. Діер, Джозеф Б. Віртлін і Альфред Б. Сміт. Чи були вони приголомшені своїм завданням? Зовсім ні. Завдяки наполегливим зусиллям, допомозі турботливих батьків і благословенням Господа ці єпископи провели кожного члена з їхнього відповідного кворуму священиків--майже без винятку--до висвячення в старійшини у Мелхиседековому священстві, до служіння на місії, до шлюбу в храмі Господа. Брат Діер і брат Сміт вже пішли за своїми вічними винагородами, а ось старійшина Джозеф Б. Віртлін, член Кворуму Дванадцятьох Апостолів, цього вечора тут з нами. Старійшино Віртлін, ваше служіння провідником цих молодих чоловіків, які зараз вже виросли, ніколи не буде забуте. 12-річним хлопцем я мав привілей служити секретарем свого кворуму дияконів. Я з радістю згадую багато завдань, які ми, члени цього кворуму, мали можливість виконувати. Відразу пригадується, як ми розносили священне причастя, збирали щомісячні пожертвування від посту, турбувалися одне про одного. Проте завдання, яке мене найбільше налякало, я отримав під час конференції нашого приходу, коли проводилася сесія для провідників. Головував на ній член президентства нашого приходу Уільям Ф. Першон. Він запрошував до слова багатьох провідників нашого приходу. А потім, навіть і натяком не попередивши мене, президент Першон встав і сказав: «А тепер ми послухаємо Томаса С. Монсона, секретаря кворуму дияконів, він розповість про своє служіння і складе своє свідчення». Нічого не пам’ятаю з того, що казав, але я ніколи не забуду пережитого тоді. Брати, згадайте застереження апостола Петра: «Завжди готовими будьте на відповідь кожному, хто в вас запитає рахунку про надію, що в вас»6. Під час Другої світової війни у мене як підлітка був привілей служити президентом кворуму вчителів. Мене попросили вивчити і застосувати пораду, що міститься в Ученні і Завітах, розділ 107, вірш 86: «І також обов’язком президента над чином учителів є головувати над . . . вчителями, і сидіти з ними в раді, навчаючи їх обов’язкам їхнього чину, як дано в завітах». Я з усіх сил намагався жити відповідно до цього встановленого обов’язку. У тому кворумі був молодий чоловік, Фріц Герольд. Він був низьким на зріст, але високий на відвагу. Невдовзі після того, як Фріцу виповнилося 17, він записався у військово-морський флот Сполучених Штатів і відбув на навчання. Потім він опинився на великому бойовому кораблі, що брав участь у багатьох кровопролитних операціях на Тихому океані. Його корабель був серйозно пошкоджений, і багато моряків загинуло або було поранено. Після однієї з таких операцій Фріц приїхав додому у відпустку і повернувся до нашого кворуму вчителів. Радник кворуму запросив його виступити перед нами. Від Фріца, вдягненого у морську форму з прикріпленими військовими відзнаками, просто не можна було відвести очей. Пам’ятаю, я попросив його розказати, що з його досвіду могло б стати корисним для нас. Бо ми ж були однолітками. Криво посміхнувшись, він відповів: «Не треба нікуди йти добровольцем!» З тих пір, коли нам було по 17, я з Фріцем так і не бачився, а кілька років тому я прочитав у журналі статтю про ті битви на морі. Я подумав, чи живий ще Фріц Герольд і якщо так, то чи не живе він десь у Солт-Лейк-Сіті. Через телефонний довідник я знайшов його і відіслав йому той журнал. Він і його дружина подякували мені. Дізнавшись, що Фріц так і не був висвячений у старійшини, а отже, і ніколи не був у храмі, я написав йому листа, спонукаючи його стати гідним благословень храму. Двічі нам випало побачити одне одного у ресторанах. Його мила дружина, Джойсі, завжди настійливо прохала: «Продовжуйте працювати з моїм чоловіком». Голоси його дочок звучали як підтримка прохання їхньої мами. І я продовжував його заохочувати. І ось кілька тижнів тому я прочитав в газетній колонці некрологів, що Джойсі, дружина Фріца, померла. Як мені хотілося бути більш успішним у своєму проекті приведення Фріца до храму! Я записав час і місце проведення поховальної служби для сестри Герольд, відклав усі призначені на той день справи і поїхав на похорон. Фріц, як тільки помітив мене, відразу підійшов. Ми обоє витирали сльози. Він попросив мене виступити в кінці служби. Піднявшись, щоб говорити, я подивився на Фріца та його сім’ю і сказав: «Фріце, я сьогодні тут як президент кворуму вчителів, членами якого були колись ми з тобою». Я розказав, як він і його сім’я можуть стати «вічною сім’єю» через храмові обряди--обряди, які я даю слово виконати, коли для цього настане час. Закінчуючи говорити, я ледь стримував сльози, що здавили горло, і привселюдно сказав Фріцу так, щоб могли чути і члени його сім’ї, і всі присутні: «Фріце, мій дорогий друже і моряк, у тебе є сміливість, у тебе є рішучість. Ти ризикував своїм життям заради своєї країни у час небезпеки. Тепер ти маєш прислухатися до свисту й команди боцмана: «Усі на палубу--підняти якоря!», щоб відправитися у подорож до піднесення. Джойсі жде тебе там. Я знаю, твої дорогі діти й онуки моляться про тебе. Фріце, як президент твого кворуму учителів, яким я був багато років тому, я буду намагатися всім серцем, всією душею зробити все, щоб ти не пропустив корабель, який довезе тебе і тих, кого ти любиш, до целестіальної слави». І я віддав йому честь, як це роблять у військово-морському флоті. Фріц піднявся і віддав честь мені. Брати, будьмо всі слухняні словам, які легко запам’ятати: «Виконуй свій обов’язок якнайкраще. А решту--залиш Господу». Я молюся про це в ім’я Ісуса Христа, амінь. ПОСИЛАННЯ 1. Див. УЗ 107:99. 2. 1 Нефій 3:7. 3. Див. УЗ 84:88. 4. Див. УЗ 18:10. 5. Deseret News Semiweekly, 6 Aug. 1878, 1. 6. 1 Петра 3:15.