The Christus statueThe Church of Jesus Christ of Latter-day Saints Search | Feedback | Site Map | Help | Country Sites |
Home Broadcast General Conference Archives
Conferences
жовтень 2001
Час вже настав

Час вже настав

Президент Томас С. Монсон
Перший радник у Першому Президентстві

«Давайте жити так, щоб коли ми почуємо цей останній поклик, ми не мали серйозних провин і незакінчених справ».

President Thomas S. Monson

Коли я стою перед вами цього ранку, мої думки повертаються до часів моєї молодості, коли на Недільній школі ми співали чудовий гімн:

Вітаємо тебе, Суботній ранку;
Сьогодні ми зможемо відпочити від повсякденних турбот.
Вітаємо зорю Святої Суботи,
Яка є днем молитви1.

Цього Суботнього дня я молюся про те, щоб мати підтримку вашої віри й молитов, оскільки прийняв запрошення звертатися до вас.

Усі ми були вражені драматичними подіями того фатального дня, 11 вересня 2001 року. Раптово, без попереджень, спустошуюче знищення залишило на своєму шляху смерть і забрало життя великої кількості чоловіків, жінок та дітей. Були зруйновані добре продумані плани на щасливе майбутнє. Їх замінили сльози смутку й викрики болю поранених душ.

За останні три з половиною тижні ми почули багато розповідей тих людей, яких певним чином, безпосередньо або опосередковано, зачепили події того дня. Я б хотів поділитися з вами розповіддю члена Церкви, Реббеки Сіндар, яка летіла рейсом із Солт-Лейк-Сіті до Далласа вранці того вівторка, 11 вересня. Рейс перервали, так само, як і всі рейси, які відбувалися в той час, коли відбулася трагедія, і літак приземлився в Амарілло, штат Техас. Сестра Сіндар розповіла: «Усі вийшли з літака, розшукали телевізори в аеропорту, біля яких ми зібралися, щоб побачити репортаж про те, що сталося. Люди вишикувалися в чергу, щоб подзвонити рідним і запевнити, що вони приземлилися й були в безпеці. Я завжди пам’ятатиму місіонерів, яких було біля 12 і які летіли на місію нашим рейсом. Вони подзвонили, а потім ми побачили, як вони утворили коло в одному з куточків аеропорту, і стали на коліна в спільній молитві. Я б так хотіла зафіксувати той момент, щоб поділитися ним з матерями і батьками тих чудових юнаків, які відчули потребу в молитві саме в той момент».

Мої брати й сестри, з часом смерть приходить до всіх людей. Вона приходить до літніх, коли їхні ноги вже насилу ходять. Вона забирає тих, хто ледве досяг середини життєвого шляху, а часто вона перериває сміх маленьких дітей. Ніхто не може уникнути смерті або відкинути її.

Часто смерть буває нежданим гостем. Вона є ворогом, що раптом з’являється на бенкеті життя, гасить вогні й веселощі. Смерть кладе свою важку руку на тих, хто дорогий нам, і часом залишає нас спантеличеними й розгубленими. У певних ситуаціях, таких як страждання й хвороба, смерть приходить як ангел милосердя. Але в більшості випадків ми вбачаємо в ній ворога людського щастя.

Морок смерті може бути розвіяний світлом відкритої істини. «Я воскресення й життя,--сказав Учитель.--Хто вірує в Мене,--хоч і вмре, буде жити. І кожен, хто живе та хто вірує в Мене,--повіки не вмре»2.

Це запевнення, так, навіть святе ствердження, про життя після смерті, є надійним джерелом миру, обіцяного Спасителем, коли Він запевняв Своїх учнів: «Зоставляю вам мир, мир Свій вам даю! Я даю вам не так, як дає світ. Серце ваше нехай не тривожиться, ані не лякається»3.

З мороку й жаху Череповища до нас долинає голос Агнця, кажучи: «Отче, у руки Твої віддаю Свого духа!»4. І темрява перестала бути темрявою, бо Він був із Батьком. Він прийшов від Бога й до Нього повернувся. Так само й ті, хто ходить з Богом у цій земній подорожі, знають з досвіду, повного благословень, що Він не залишить Своїх дітей, які покладаються на Нього. Серед ночі смерті Його присутність буде «кращою за світло й безпечнішою за знайому дорогу»5.

Савл по дорозі в Дамаск мав видіння воскреслого, піднесеного Христа. Пізніше, вже як Павло, захисник істини й безстрашний місіонер на служінні в Учителя, він свідчив про воскреслого Господа, коли звертався до святих із Коринту: «Христос був умер ради наших гріхів за Писаннями;

. . . Він був похований, і . . . третього дня Він воскрес за Писанням,

і . . . З’явився Він Кифі, потім Дванадцятьом.

А потім з’явився нараз більше як п’ятистам браттям . . .

Потому з’явився Він Якову, опісля--усім апостолам.

А по всіх Він з’явився й мені»6.

У нашому розподілі це саме свідчення сміливо проголосив пророк Джозеф Сміт, коли він разом із Сіднеєм Рігдоном свідчив:

І тепер, після багатьох свідчень, які було дано про нього, ось свідчення, останнє з усіх, яке ми даємо про нього: Що він живе!

Бо ми бачили його саме праворуч від Бога, і ми чули голос, що засвідчив, що він є Єдинонародженим від Батька--

Що ним, і через нього, і від нього світи є та було створено, і жителі їхні є синами і дочками, народженими Богові7.

Це те знання, яке підтримує. Це та істина, яка втішає. Це те запевнення, яке виводить пригнічених горем людей із тіні на світло. Це доступно кожному.

Яким вразливим є життя, якою неминучою смерть. Ми ніколи не знаємо, коли нам доведеться залишити земне життя. А тому я запитую: «Чим ми зайняті сьогодні?» Якщо ми все відкладемо на завтра, то нам нічого буде згадати про вчорашній день. Чи мали ми гріх сказати: «Я думав про те, що в моєму житті необхідні зміни. Я планую зробити перший крок . . . завтра»? З таким напрямком думок завтра перетвориться на нездійсненне майбутнє. Таке «завтра» не настане, якщо ми не зробимо для нього щось сьогодні. Як навчає знайомий гімн:

Завжди можна щось змінити прямо зараз,
У нас є багато можливостей для цього.
Не розтратьте їх, кажучи: «Колись я спробую»,
Але йдіть і робіть щось сьогодні8.

Давайте поставимо собі запитання: «Чи зробив я щось хороше сьогодні? Чи допоміг я комусь у нужді?» Ось вона, формула щастя, ось він, рецепт отримання задоволення і внутрішнього спокою--викликати почуття вдячності в іншої людської істоти. Наша можливість віддавати є дійсно безмежною, але її можна втратити. Є серця, щоб їх звеселяти. Є добрі слова, щоб їх промовляти. Є подарунки, щоб їх дарувати. Є справи, щоб їх здійснювати. Є душі, щоб їх спасати.

Пам’ятаючи, що «коли ви служите вашим ближнім, то ви тільки служите вашому Богові»9, ми не опинимося в жалюгідній ситуації привида Джейкоба Марлі, який розмовляв з Ебенезером Скруджем у безсмертній Різдвяній пісні Дікенса. Марлі сумно розповідав про втрачені можливості. Він казав: «Хто не знає, що кожен дух християнина, який із задоволенням працює у своїй невеличкій сфері, якою вона не була б, вважає земне життя надто коротким з огляду на широкі можливості, які в ньому є! Хто ж не знає, що яким би великим не було жалкування, воно не може виправити втраченої можливості! Так і зі мною. О, так і зі мною».

Далі Марлі каже: «Чому я проходив повз багатьох ближніх, опустивши очі, й ніколи не підводив їх, щоб поглянути на ту благословенну зірку, що привела Мудреців до бідного будинку? Хіба не було бідної домівки, куди світло зірки привело б мене?»

На щастя, як ми знаємо, Ебензенер Скрудж змінив його життя на краще. Мені до вподоби його слова: «Я вже не той чоловік, яким був».10

Чому оповідання Різдвяна пісня має таку популярність? Чому воно завжди актуальне? Я особисто відчуваю, що його написано через натхнення від Бога. В ньому описано найкращі риси людської натури. Воно дає надію. Воно спонукає до змін. Ми можемо звернути із шляхів, що ведуть нас вниз, і з піснею в серці йти за зіркою, яка поведе нас до світла. Ми можемо прискорити кроки, набратися сміливості й насолоджуватися сонячним світлом істини. Ми можемо ясніше почути сміх маленьких дітей. Ми можемо утерти сльози тих, хто плаче. Ми можемо втішити вмираючого, поділившись обіцянням вічного життя. Якщо ми піднімемо чиюсь ослаблу руку, яка знесилилася, якщо ми принесемо мир у якусь неспокійну душу, якщо ми будемо віддавати, як це робив Учитель, ми зможемо, вказуючи шлях, стати провідною зіркою для якогось моряка, який загубився в морі.

Тому що життя вразливе, а смерть неминуча, ми повинні робити якнайбільше щодня.

Є багато способів, щоб неправильно скористатися можливостями. Нещодавно я прочитав сентиментальне оповідання, написане Луїзою Дікінсон Річ, яке яскраво ілюструє цю істину. Вона пише:

«У моєї бабусі був ворог на ім’я місіс Уілкокс. Бабуся й місіс Уілкокс, ще коли були молодими, переїхали до будинків, розташованих поруч на головній вулиці маленького міста, в яких вони жили все своє життя. Я не знаю, що стало причиною війни між ними, і я не впевнена, що до того часу, коли я з’явилася, приблизно через тридцять років, вони самі пам’ятали, з чого все почалося. Але то не був товариський матч, то була тотальна війна. . .

Ніщо у місті не уникло впливу часу. 300-річна церква, яка пережила Американську революцію, Громадянську війну та Іспано- американську війну майже занепала, коли бабуся й місіс Уілкокс розпочали битву за організацію «Допомога жінок». Бабуся виграла посаду там, але то була марна перемога. Місіс Уілкокс, оскільки вона не змогла стати президентом, залишила організацію, сповнившись гніву. Але хіба ж приносить радість посада, якщо не можна скористатися нею для приниження свого ворога? Місіс Уілкокс виграла битву під назвою «Публічна бібліотека», коли добилася призначення на посаду бібліотекаря своєї племінниці Гертруди замість тітоньки Філліс. У той день, коли Гертруда вийшла на роботу, бабуся перестала читати бібліотечні книжки. За один вечір вони перетворилися на «бруд». Битва під назвою «Середня школа» закінчилася в нічию. Директор отримав кращу роботу й пішов до того, як місіс Уілкокс вдалося його звільнити чи бабусі утримати його на цій посаді на все життя.

Коли ми відвідували мою бабусю в роки мого дитинства, частиною розваг було передражнювання онуків місіс Уілкокс. Одного чудового дня ми поклали гадюку в бочку для дощової води місіс Уілкокс. Моя бабуся зробила вигляд, що протестує, та ми відчували її мовчазне схвалення.

Не думайте, що це була гра в одні ворота. У місіс Уілкокс також були онуки. Бабуся також не уникла їхньої уваги. Ніколи не було так, щоб у вітряний день загадковим чином не рвалися мотузки, на яких розвішували білизну, й білизна не падала на брудну землю.

Я не знаю, чи змогла б бабуся витримувати ці випробування так довго, якби не сторінка для домогосподарок у щоденній бостонській газеті. Ця сторінка для домогосподарок була чудовим запровадженням. Крім звичайних підказок, корисних на кухні, та порад, як ефективно підтримувати дім у чистоті, там був розділ, де друкувалися листи читачів один одному. Ідея полягала в тому, що коли у вас проблема, або хоча б натяк на її виникнення, ви пишете листа в газету, підписуючись вигаданим іменем, як, наприклад, Арбутус. Це був псевдонім моєї бабусі. Тоді інші жінки, які мали такі ж проблеми, надсилали відповіді й розповідали, що вони робили в цій ситуації, підписуючись Та, Яка Знає, або Ксантіппа, або ще якось. Дуже часто, якщо проблема до того спонукає, люди роками листуються одне з одним через шпальту в газеті, розповідаючи про дітей, консервування і новий домашній костюм. Так сталося і з бабусею. Вона та жінка на ім’я Чайка листувалися чверть століття. Чайка була справжньою бабусиною подругою.

Коли мені було біля шістнадцяти років, місіс Уілкокс померла. У маленькому місті, незалежно від того, наскільки ви ненавиділи свого сусіда, це єдиний випадок виявити свою чемність, що поширювався на всіх: прийти й запитати, чим можна допомогти родичам померлого. Бабуся, зав’язавши перкалевий фартух, щоб показати, що вона має на увазі, коли пропонує допомогу, перейшла галявину й зайшла до будинку Уілкоксів, де доньки місіс Уілкокс сказали, що вона найкраще зможе допомогти в підготовці до похорону без того вже досконало прибраної вітальні. Й там, на столику, на почесному місці, була величезна книга для записів; а в тій книзі, приклеєні акуратними паралельними колонками листи бабусі до Чайки й листи Чайки до неї. Хоча жодна з жінок не знала цього, але найзапекліші вороги були найкращими друзями. То був єдиний раз, коли я бачила, як плаче моя бабуся. Тоді я не знала, чому вона плаче, але знаю тепер. Вона плакала про змарновані роки, які неможливо повернути».

Мої брати й сестри! Давайте, починаючи від сьогодні й надалі, приймемо рішення сповнювати свої серця любов’ю. Давайте пройдемо зайву милю, щоб у наше життя увійшли ті, хто самотні, засмучені або якимось іншим чином страждають. Давайте «приносити радість засмученому й робити людей щасливими»11. Давайте жити так, щоб коли ми почуємо цей останній поклик, ми не мали серйозних провин і незакінчених справ, але були здатні сказати разом з апостолом Павлом: «Я змагався добрим змагом, свій біг закінчив, свою віру зберіг»12. У ім’я Ісуса Христа, амінь.

ПОСИЛАННЯ

1. Robert B. Baird, «Welcome, Welcome, Sabbath Morning,» Hymns, no. 280.
2. Іоанн 11:25-26.
3. Іоанн 14:27.
4. Лука 23:46.
5. Minnie Louise Haskins, «The Gate of the Year,» у Masterpieces of Religious Verse, за редакцією James Dalton Morrison (1948), 92.
6. 1 Коринтянам 15:3-8.
7. Див. УЗ 76:22-24.
8. Will L. Thompson, «Have I Done Any Good?» Hymns, no 223.
9. Мосія 2:17.
10. In Works of Charles Dickens (1982), 543, 581.
11. Hymns, no 223.
12. 2 Тимофію 4:7.

 
© 2008 Intellectual Reserve, Inc. All rights reserved.   Rights and use information.  Privacy policy