Місіонер, що повернувся Старійшина Л. Том Перрі З Кворуму Дванадцятьох Апостолів «Чого ми потребуємо, так це армії місіонерів, що повернулися, які знову стали до лав служіння». Сьогодні я хочу звернутися зі своїми зауваженнями до однієї особливої групи. Протягом багатьох минулих років сотні тисяч з вас повернулися, відслуживши місію повного дня. Кожен з вас відгукнувся на той самий поклик Спасителя, який Він дав своїм учням: «Тож ідіть, і навчіть всі народи, христячи їх в Ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, Навчаючи їх зберігати все те, що Я вам заповів. І ото, Я перебуватиму з вами повсякденно аж до кінця віку!» (Матвій 28:19-20). Це був ваш привілей--відправитися в численні країни світу, щоб нести Спасителеве послання--запрошення прийти до Нього і насолоджуватися плодами Його євангелії. Ви мали привілей жити в різних культурних середовищах і вивчати різні мови. Це також був час зміцнення вашого особистого свідчення про місію Ісуса Христа. Для мене завжди було честю протягом багатьох років зустрічатися з вами, місіонери, що повернулися--багато хто з вас прагне повернутися й зустрітися з тими людьми, служіння яким було вашим привілеєм. Ви маєте сильне бажання ділитися своїм досвідом, набутим в місіонерському служінні. У ваших весільних оголошеннях та резюме, які ви складаєте, шукаючи роботу, ви заповнюєте рядок, визначаючи себе як місіонера, що повернувся. Хоч ви більше не носите місіонерську табличку, можна побачити, що ви прагнете називати себе людиною, яка служила Господу в якості місіонера. Більш того, у вашій пам’яті залишилося багато дорогоцінного завдяки тому, що ви відкрили радість євангельського служіння. Спілкуючись з вами, я також дізнався про те, що завершення місіонерського служіння, повернення у світ, який ви колись залишили позаду, та пов’язана з цим внутрішня перебудова не завжди відбуваються легко. Вірогідно, важко підтримувати горіння духу місіонерської роботи після того, як ви закінчили служіння в якості місіонерів повного дня Церкви Ісуса Христа Святих Останніх Днів. Дозвольте мені запропонувати лише кілька порад. Одним з найсильніших спогадів про своє місіонерство є те, наскільки близько я підходив до Господа завдяки регулярній молитві. У мої дні Дім місії було розташовано на Стейт-стріт у Солт-Лейк-Сіті. Це був великий будинок, який було перетворено на центр підготовки до місії. Там були великі спальні, десь ліжок по 10 у кожній. Ми прибули в неділю, ввечері. Той тиждень, що передував початку мого місіонерського служіння, був сповнений радісного хвилювання. Часто проводилися вечірки та проводи. Боюся, що я тоді не мав належного відпочинку і не був підготовленим до навчання, яке я мав отримати в Домі місії. Першого вечора свого перебування в Домі місії я відчував сильну втому. Чекаючи, поки інші місіонери підготуються до сну, я розтягнувся на своєму ліжку і невдовзі заснув. Однак мій сон було перервано через відчуття, яке огорнуло мене. Коли серпанок сну розвіявся, я почув, як хтось проказує слова молитви. Я розплющив очі і, на мій подив, побачив усіх старійшин з моєї спальні, які стояли навколішках навколо мого ліжка, завершуючи день молитвою. Я швидко заплющив очі й прикинувся, що сплю. Я був у надто великому замішанні для того, щоб встати з ліжка і приєднатися до них. Хоч мій перший місіонерський досвід з молитвою приніс мені замішання, це було початком двох чудових років частого звернення до Господа з проханнями надати провід. Протягом усієї місії я щоранку молився разом з напарником , починаючи новий день. Це саме ми робили і щовечора, лягаючи спати. Ми підносили молитву до початку навчання, ми молилися, виходячи з квартири на проповідь «від дверей до дверей»; певна річ, ми підносили особливі молитви, коли потребували особливого проводу, щоб скерувати нашу місіонерську роботу. Те, що ми зверталися до Небесного Батька часто, надавало нам сили й сміливості, щоб здійснювати роботу, на виконання якої нас було покликано. Відповіді приходили; іноді вони були напрочуд прямими й буквальними. Здавалося, що чим частіше ми звертаємося до Господа, прохаючи про провід на даний день, тим сильніше відчувалося керівництво Святого Духа. Згадуючи своє життя після місії, я бачу, що були періоди, коли я був спроможним підтримувати саме таку близькість до Господа, як і в часи місіонерського служіння. Були також періоди, коли світ, здавалося, підбирався до мене, і я був менш послідовним і вірним у піднесенні своїх молитов. Чи зараз не слушний час, щоб зробити невеличку самооцінку й визначити, чи ми й тепер маємо ті самі стосунки з нашим Небесним Батьком, які ми мали в часи служіння на місії? Якщо світ відвернув нас від практики молитви, ми втратили велику духовну силу. Можливо, зараз настав час знову запалити наш місіонерський дух через частішу, регулярнішу, сповнену більшої сили молитву? Наступний незабутній спогад, пов’язаний з місіонерським служінням--це те, як ми щоденно вивчали Писання. Дисциплінованість, з якою ми слідували планові вивчення євангелії, була чудовим, корисним досвідом. Пізнання вчень, що містились у Писаннях, якось дивно розкривалося при особистому вивченні. Я пригадую, як у часи місіонерського служіння дивувався тому, наскільки досконало Господь підготував план для Своїх дітей на цій землі; як у розподілах усіх часів Він надихав серця Своїх пророків описувати Його спілкування з ними. Його слова завжди доброзичливі й прямі; вони відкривають благословення, які приходять через виконання Його закону та слідування Його шляхам. Також ми щоденно проводили разом годину-другу, навчаючись як напарники. Маючи дві пари очей у вивченні вчень царства, ми, здається, примножували наше розуміння. Ми читали разом, а тоді ділилися нашими думками. Ми загострювали свій розум через щоденну практику індивідуального та спільного вивчення. Ця практика зближувала нас як напарників і поглиблювала наше розуміння вчень царства. Коли ми залишаємо місіонерське служіння, в нас більше немає напарника, який би допомагав нам дисципліновано ставитися до звичного вивчення, але це не означає, що цю практику слід припинити. Як прекрасно було б, якби після повернення додому ми щоденно вивчали Писання в сімейному колі. Якщо ми їдемо з дому, то чи не можемо ми запросити товаришів по кімнаті або друзів вивчати Писання разом? Практика проведення регулярних занять у класі допоможе утримувати ясність учень царства в нашому розумі та відсувати подалі наполегливі втручання суєтних проблем. Безумовно, коли ми одружуємося, то маємо собі вічних супутниць (або супутників), з якими можемо досліджувати євангельські вчення та ділитися ними. Писання завжди під рукою, щоб поглиблювати наше розуміння мети життя і того, що нам слід робити, аби зробити життя більш плідним та корисним. Будь ласка, не залишайте практики регулярного індивідуального та спільного вивчення Писань. Чи пам’ятаєте ви радість, що приходить від учень євангелії до того, хто був позбавлений цих учень усе своє життя, те захоплення, яке приходить, коли ви навчаєте закону Господа і тому, які саме благословення походять від слідування за Ним? Чи зможете ви колись забути радість вашого першого хрищення на місії? У мої дні в церквах ще не було христильних купелей. Моє перше хрищення відбулося в річці Скіото, штат Огайо. Це було прохолодної осінньої днини, і вода, здавалося, була холоднішою за повітря. Я пам’ятаю те гостре відчуття, яке я мав, входячи в холодну річку, і як підбадьорював мого дослідника євангелії послідувати за мною. Однак невдовзі холод повітря та води більше не відчувався, коли я виконував обряд хрищення. Вид сяючого обличчя людини, яка виходила з вод хрищення--це образ, який я ніколи не забуду. Нагоди навчати євангелії та христити не є виключним привілеєм тих, хто носить таблички місіонерів повного дня. Чому ж ми дозволяємо полум’ю місіонерського служіння слабшати, коли повертаємося до наших щоденних справ у світі? Ще ніколи в історії людства ми не мали кращої підготовленості до викладання євангелії дітям нашого Небесного Батька на цій землі. І вони, здається, ще ніколи не потребували її більше, ніж сьогодні. Ми бачимо занепад віри. Ми бачимо зростання любові до суєтності та зниження моральних цінностей; і перше і друге принесуть більшу душевну біль і розпач. Чого ми потребуємо, так це армії місіонерів, що повернулися, які знову стали до лав служіння. Хоч вони не носитимуть табличок місіонерів повного дня, вони можуть мати ту саму рішучість і спрямованість, щоб принести світло євангелії у світ, який відчайдушно шукає свій шлях. Я звертаюся до вас, місіонери, що повернулися! Знову посвятіть себе, знову проникніться прагненням і духом місіонерського служіння. Я закликаю вас мати вигляд слуг нашого Небесного Батька, бути серед Його слуг і діяти, як Його слуги. Я молюся, щоб ви мали поновлену рішучість проголошувати євангелію, щоб ви могли більш активно брати участь у цій великій роботі, на виконання якої Господь покликав усіх нас. Я хочу пообіцяти вам: на вас чекають великі благословення, якщо ви й надалі йтимете вперед з тією відданістю, яку мали в часи свого служіння на місії повного дня. Кілька років тому мені зателефонував мій син Лі. Він сказав мені, що мій перший місіонерський напарник приїхав у їхній район, і він хотів провести зі мною кілька хвилин. Разом з моїм сином Лі ми пішли в дім дочки мого першого напарника, в якої він гостював. Ми мали особливі переживання від зустрічі, що відбулася після того, як ми не бачили один одного багато років. Як місіонери, ми тоді мали нагоду відкрити для місіонерської роботи нове місто в штаті Огайо. Завдяки цьому призначенню ми змогли працювати разом 10 місяців. Він був моїм учителем, моїм першим напарником. Він виріс у сім’ї, де його навчили цінності тяжкої праці. Мені було важко встигати за ним, але в нашому сумісному служінні ми зблизилися з ним як напарники. Наше товаришування не закінчилося після того 10-місячного призначення. Коли я повернувся додому, вже вирувала Друга світова війна, і я не мав багато часу, щоб звикнути до домашнього життя, бо незабаром мене взяли на військову службу. У першу неділю свого перебування в рекрутському таборі я відвідав богослужіння Церкви Ісуса Христа Святих Останніх Днів. Там я побачив потилицю, яка здалася мені дуже знайомою. То був мій перший місіонерський напарник. Ми провели разом з ним більшу частину подальших двох з половиною років. Хоч на військовій службі обстановка була зовсім іншою, ми намагалися продовжувати робити те, що ми робили під час місіонерського служіння. Наскільки це було можливим, ми молилися разом. Коли обставини дозволяли, ми разом вивчали Писання. Я згадую, як ми часто проводили це вивчення при світлі шахтарського ліхтарика у моєму побитому шрапнеллю наметі. Кілька разів наше вивчення Писань зупиняли звуки сирени повітряної тривоги. Ми швидко гасили наш ліхтарик, ставали навколішки і закінчували наше заняття молитвою. Нас обох призначили лідерами груп, і ми знову мали нагоду разом служити й викладати славетну євангелію нашого Господа і Спасителя. Ми були більш успішними в армії, ніж під час місіонерського служіння повного дня. Чому? Тому що ми були досвідченими місіонерами, що повернулися. Та зустріч з моїм першим місіонерським напарником була для мене останньою нагодою побути з ним. Він мав невиліковну хворобу і помер вже через кілька місяців після того. Ми пережили прекрасні хвилини, згадуючи наше спільне служіння на місії та розповідаючи про своє життя після місіонерського служіння. Ми згадували наше служіння в єпископатах, вищих радах та президентствах колів; певна річ, ми вихвалялися своїми дітьми та онуками. Коли ми сіли разом, переживаючи хвилювання від нагоди знову побути один біля одного, я просто не міг не згадати рядки 17 розділу Книги Алми: «І тоді сталося, коли Алма мандрував від землі Гедеона на південь, аж до землі Мантія, ось, на його подив він зустрів синів Мосії, які мандрували до землі Зарагемлі. Тож ці сини Мосії були з Алмою тоді, коли ангел вперше явився йому; тому Алма зрадів надзвичайно, що побачив своїх братів; і що ще додавало йому радості--вони все ще були його братами у Господі; так, і вони зміцніли у пізнанні істини; бо вони були чоловіками з твердим розумінням, і вони вивчали писання старанно, щоб вони могли знати слово Бога. Але це ще не все; вони багато віддавалися молитві і посту; тому вони мали дух пророцтва і дух одкровення, і коли вони вчили, вони вчили з силою і владою від Бога» (Алма 17:1-3). Я можу тільки побажати всім мати переживання, подібні до тих, які я мав з моїм першим місіонерським напарником; щоб ви змогли зупинитися й пригадати час служіння, коли ви старанно віддавали свій час і таланти заради побудови Царства нашого Небесного Батька. Якщо ви намагатиметеся це зробити, я обіцяю вам, що це буде однією з хвилюючих подій вашого життя. Ви є великою армією місіонерів, що повернулися. Ідіть вперед з новою відданістю і рішучістю, і через свій приклад засвітіть світло євангелії в цьому неспокійному світі. Ця робота, до якої нас залучено, є Господньою. Бог живе. Ісус є Христос. Ми належимо до Його Церкви. Це моє свідчення вам, в ім’я Ісуса Христа, амінь.