Старійшина Девід Б. Хейт
З Кворуму Дванадцятьох Апостолів
Дозвольте мені нагадати вам, що нам дуже необхідні місіонерські пари. Якщо ви вийшли на пенсію і питаєте себе, чим займатися протягом подальших років, знайте, що вам відкривається світ, сповнений радості.
Мої любі брати та сестри, який сьогодні прекрасний день. Гарний день, неперевершений час, призначений для того, щоб жити й бути членом Церкви.
Не дивлячись на те, що мій зір вже не такий гострий, яким він був колись, пливуть роки, а я набуваю кращого видіння і чим далі, тим чіткіше бачу картину, що постійно збільшується. Я бачу мою Рубі он там, нехай благословенним буде її серце; цього року ми відсвяткуємо 69-ту річницю одруження. Отже, зараз моє серце сповнене вдячністю за отримані благословення і вплив Церкви, який вона мала на мене і моє життя поряд з Рубі; за наших синів, Брюса та Роберта, яких ми виростили; за дочку Керен та за їхні сім’ї. Я також бачу в своїй уяві, як зараз наші правнуки сидять біля телевізорів не тільки тут, у Юті, але й у Каліфорнії, Техасі, Північній Кароліні та Бостоні. І вони, мабуть, кажуть: «Дивіться, оте старе опудало у телевізорі - наш дідусь! Який він старий, правда? Але ж він - наш дідусь!» Я висловлюю свою любов та вдячність до них всіх.
Коли я, старіючи, озираюсь на той світ і на те життя, в якому я жив, то відчуваю, що нашою великою нагородою є любов, якою ми ділимося, і служіння, яке ми виконуємо.
Декілька років тому, коли я повертався літаком після виконання одного доручення і рейс вже закінчувався, стюардеса підійшла і запропонувала солодку воду. Я відповів, що не відмовився б від 7-Up або лимонної содової води.
Вона принесла солодку воду, і, подаючи її, помітила мою шпильку для краватки. Ця шпилька, яку я зараз тримаю в руці (ми користувалися ними багато років тому в Шотландській місії), була зроблена у вигляді герба королівської родини Англії. Центр цього гербу ми прикрасили зображенням лондонського храму. Отже, на шпильці для краватки був храм, оточений гербом. Подаючи 7-Up, стюардеса спитала: «О, яка дивна шпилька. А що це на ній?»
Я сказав: «Це - храм».
Ця молода жінка спитала: «Храм? Храм чого?»
Я сказав: «Храм Господа».
Вона сказала: «Що-що?»
Я сказав: «Храм Господа».
Я помітив, що вона виявила інтерес. Вона знов спитала: «До якої церкви ви належите?»
Я розповів їй про нашу Церкву, а потім сказав (бо помітив, що їй цікаво): «Чи не хочете ви написати мені своє ім’я та адресу? Я попрошу молодих чоловіків відвідати вас; вони зможуть розповісти про цей храм та інші храми».
Вона подивилась на мене якось незвичайно і кудись пішла, але за декілька хвилин повернулась і дала папірець, на якому було написане її ім’я, Пенні Гаррімен, і домашня адреса в Лос Анжелесі.
Я зателефонував президентові місії і попросив його, як ми робимо це завжди: «Направте двох з ваших найкращих [місіонерів]. Я хочу, щоб ви відвідали одну молоду жінку», тому що я пообіцяв їй: «Я попрошу, щоб до вас прийшли молоді чоловіки, і якщо ви робитимете те, що вони скажуть, і слухатимете їх, то я обіцяю, що ви зможете мати найвеличніші благословення, які ви тільки можете отримати в цьому житті».
Десь через рік після цієї події мені зателефонували до офісу і молодий жіночий голос сказав: «Мене звати Пенні Гаррімен. Ви пам’ятаєте мене?»
Я відповів: «Звичайно!»
Вона сказала: «Ви могли б домовитися, щоб я і мій наречений уклали шлюб у храмі у Солт-Лейк-Сіті. Чи можливо це запланувати?»
Я сказав: «Немає сумніву, можливо».
Коли я запечатував шлюб цієї молодої жінки до її чоловіка, якого вона зустріла за час усіх цих подій, я дізнався, що її матір ходила по Храмовій площі, що у Солт-Лейк-Сіті, роздумуючи, що діється в храмі з її дочкою, бо їй самій не дозволили туди увійти.
Час іде. Найважливішого значення в нашому житті набуває любов, якою ми ділимося, і служіння, яке ми виконуємо.
Усім нам відомо, що Ісус з’являвся різним людям після свого воскресіння: одного разу - Петру і рибалкам на березі Галілейського моря. Очевидно, це відбулося рано вранці. Він гукнув до них і спитав, чи успішною була їхня ловля. Вони відповіли, що ловля була невдалою, і він порадив їм закинути невода з іншого боку човна.
Потім, як нам відомо завдяки прекрасній розповіді Іоанна, вони витягли невода, і в ньому було безліч риби.
Це був Спаситель. На березі був розкладений вогонь (як розповідає Іаонн); вони поснідали рибою і хлібом або медовим стільником. При цьому Спаситель спитав Петра: «Симоне, сину Йонин, - чи ти любиш мене більше цих?» (Іоанн 21:15; див. вірші 1-17). Безсумнівно, він показав пальцем на риб, які, напевно, ще підстрибували в неводі.
«Чи ти любиш мене більше цих?» Рибалки були бідними. Вони могли забрати рибу й продати її, продати за гроші або зробити з нею щось інше.
Петро сказав, зазначаючи, що Спаситель все знав: «Так, Господи, - відаєш Ти, що кохаю Тебе!» На це Спаситель відповів Петру: «Паси ягнята Мої!» (вірш 15).
Потім вже вдруге Спаситель промовляє Петру: «Чи ти любиш Мене?» Петро засумував через те, що Спаситель спитав його про це вдруге; Спаситель сказав: «Паси вівці Мої!» (вірш 16).
І втретє Спаситель питає його: «Чи кохаєш Мене?. . . Паси вівці Мої!» (вірш 17).
А що робимо ми? Намагаючись засвідчити Господові в цей день, який є найціннішим для всіх нас і в який ми святкуємо, проповідуємо і вчимо про те, що він воскрес і розбив пута смерті, що робимо ми і як виявляємо Спасителеві нашу любов до нього? Чи не через слухняність, служіння і те, яким чином ми витрачаємо час?
Одного разу я одержав цікавого листа від президента колу з Фініксу, штат Аризона. Він спитав, чи міг я запланувати приїхати до них, а він улаштував би духовний вечір. Він хотів, щоб я промовляв до «зимових пташок». Він вказав на той факт, що сотні людей, «зимових пташок», взимку перелітають до Аризони з різних частин Сполучених Штатів і перебувають там упродовж зимових місяців. Він також писав: «Вони вже повиходили на пенсію. Вони - прекрасні люди, вони мають багатий досвід. Вони приїжджають і відвідують наші приходи». Якщо ви є «зимовою пташкою», то вам відомо, що ви можете якийсь час провести в Аризоні, а решту часу - ще де-небудь, і таким чином ви вільні і можете робити, що вам завгодно.
Дозвольте мені нагадати вам, що нам дуже необхідні місіонерські пари, які б просували місіонерську роботу по всьому світі і зміцнювали філії й к•ли в той час, коли до Церкви приєднується все більше людей.
Напевно, ви всі чули про подію, яка сталася в Монголії, коли Кен Біслі допомагав їхньому урядові заснувати вищий учбовий заклад, навчав їх, як складати учбовий розклад і вести справи і завдяки цьому дав змогу відкрити двері для Церкви.
Можливо, ви також чули про президента Гарі Кокса і його дружину, сестру Джойс Кокс, яких було спочатку покликано служити місіонерами в тій країні, а пізніше Гарі Кокс був покликаний президентом монгольської місії. Ви, напевно, чули про їхнє прекрасне служіння.
Пізніше доктор Джон Беннет разом з дружиною Керолін служив у Монголії. Він розповідав, що вони чекали на покликання до Канарських островів, бо хтось їх запросив туди, але прийшло покликання служити в Монголії. Вони були здивовані. Згодом я читав про те, що з ними відбувалося в Монголії, про людей, на життя яких вони вплинули, та про служіння, якому вони віддалися. Незважаючи на те, що вдома помер їхній брат, і, крім того, діти одружувалися і запрошували на весілля, вони казали: «Весь цей час ми мали змогу телефонувати один одному».
Поміркуйте про те, що зараз відбувається в Монголії, де є 1300 членів і дев’ять філій.
Я пригадую також брата Кена Вульштенхюльме і його дружину, сестру Карен Вульштенхюльме, з містечка Оуклі, штат Юта, які хотіли поїхати кудись, де відбувалося багато подій і було багато роботи, але їх було покликано до міста Перс, Австралія. Зараз вони служать у невеличкій філії, розташованій десь за 300 миль від міста Перс. Вони постійно пишуть і розповідають про ту радість, яка прийшла завдяки тому, що вони можуть сприяти розвиткові Церкви в тій частині світу і спостерігати за цим.
Якщо ви вийшли на пенсію і питаєте себе, чим займатися протягом подальших років, знайте, що вам відкривається світ, сповнений радості. Я пригадую лікаря на пенсії Талмеджа Нільсена, який жив тут, у Солт-Лейк-Сіті. Він і його дружина відслужили місії в Південній Америці і у Франкфурті, Німеччина, допомагаючи нам вирішувати медичні проблеми в тих країнах і в Росії. Вони повернулися додому лише, щоб поцілувати онуків, привітати і попрощатися. Незабаром їх було покликано служити на Гаваях, де він був директором центру для відвідувачів. Я знаю, що вони мали цікавий час, набули досвіду й отримали благословення, поки служили разом на цих трьох місіях.
Розмовляючи з ним нещодавно, я сказав: «А що тепер ти плануєш робити до кінця життя?»
Він відповів: «Ну, мені вже 72 роки».
Я сказав: «Тобі 72 роки? Я старший від тебе на 20 років! Я думаю, скільки всього відбулося у моєму житті за останні 20 років. Тому, Талмедже, подумай, як багато ти ще можеш зробити, якщо кудись поїдеш».
І залишаю вам моє свідчення, що євангелія є істинною, що Бог живий, він є нашим Батьком; якось незвичайно він досягає наших сердець і розуму і дає розуміння, що ця робота є істинною. Ми відчуваємо це, ми розуміємо це. Ми відчуваємо його любов і милосердя, що він їх виявляє до кожного з нас.
Я закликаю вас жити за принципами євангелії, використовувати ваш час ефективно - весь ваш час. Я молюсь про це смиренно, залишаючи вам свою любов і свідчення про істинність цієї роботи, в ім’я Господа і Спасителя Ісуса Христа амінь.
Попереднє
