Небесні домівки, вічні сім’ї Президент Томас С. Монсон Перший радник у Першому Президентстві Будівництво вічного дому Я в дусі смирення, виступаючи заключним промовцем на цих зборах, представляю Перше Президентство. Ми були натхнені і настановлені виступами старійшин Беднара і Перрі та сестри Паркін. Наші думки стосувалися дому і сім’ї, і як нам було нагадано, “дім є основою праведного життя, і немає жодного іншого засобу, який би замінив дім або виконав його життєво важливі функції”1. Дім—це не просто будинок, зведений з дерева, цегли чи каміння. Дім будується з любові, жертвування і поваги. Ми відповідаємо за дім, який будуємо. Ми мусимо будувати мудро, бо вічність—не коротке плавання. Будуть штиль і вітер, сонце і хмари, радість і смуток. Але якщо ми дійсно спробуємо, наш дім може бути частинкою небес на землі. Наші думки, вчинки, спосіб нашого життя впливають не тільки на успіх земної подорожі, а й також позначають шлях до наших вічних цілей. Деякі сім’ї святих останніх днів складаються з матері, батька та дітей і є повними сім’ями, тоді як інші пережили смуток втрати близької людини, потім ще однієї, і ще однієї. Іноді сім’я складається з однієї особи. Яким би не був її склад, існування сім’ї триває, бо сім’ї можуть бути вічними. Ми можемо вчитися від Головного Архітектора, Самого Господа. Він учив нас будувати. Він проголосив: “Кож[ен] ... дім, поділен[ий] супроти себе, не втрима[є]ться” (Матвій 12:25). Згодом Він застеріг: “Ось, Мій дім є домом порядку, ... а не домом безладу” (УЗ 132:8). В одкровенні, даному через пророка Джозефа Сміта в Кертленді, Огайо, 27 грудня 1832 року, Господь радив: “Організуйте себе; приготуйте кожну потрібну річ; і встановіть дім, саме дім молитви, дім посту, дім віри, дім навчання, дім слави, дім порядку, дім Бога” (УЗ 88:119; див. також 109:8). Де будь-хто з нас міг би знайти кращий проект, за яким можна будувати мудро і правильно? Такий будинок відповідав би будівельним нормам, описаним у Матвії: будинок “на камені” (Матвій 7:24, 25; див. також Лука 6:48; 3 Нефій 14:24, 25), будинок, здатний протистояти дощам лиха, потопам спротиву і вітрам сумніву, що вирують скрізь у нашому сповненому викликів і мінливому світі. Хтось може спитати: “Але ж те одкровення стосувалося настанов для будівництва храму. Чи актуальне воно зараз?” Я б відповів: “Хіба не проголошував апостол Павло: “Чи не знаєте ви, що ви—Божий храм, і Дух Божий у вас пробуває?” (1 Коринтянам 3:16). Нехай Господь буде Головним Підрядником нашого будівництва. Тоді кожен з нас може бути субпідрядником на важливій ділянці роботи проекту. Тому всі ми—будівельники. Ми не тільки будуємо власний дім, але й несемо відповідальність за допомогу в будівництві Царства Бога на землі, віддано й успішно служачи у церковних покликаннях. Якщо ми збираємося будувати, дозвольте передати вам настанови Бога, уроки життя і поживу для розуму. Моліться на колінах “Надійся на Господа всім своїм серцем, а на розум свій не покладайся! Пізнавай ти Його на всіх дорогах своїх, і Він випростує твої стежки” (Приповісті 3:5–6). Так говорив мудрий Соломон, син Давидів, цар Ізраїля. Тут, на американському континенті, Яків, брат Нефія, проголосив: “Дивіться на Бога з твердістю розуму, і моліться Йому з надзвичайною вірою” (Кн. Якова 3:1). Ця божественно натхненна порада сьогодні для нас немов кришталево чиста вода для висушеної землі. Ми живемо в неспокійні часи. Лише декілька коротких поколінь тому людина не могла собі уявити світ, в якому ми живемо зараз, і його проблеми. Ми оточені аморальністю, порнографією, жорстокістю, наркотиками і безліччю інших лих, що вражають сучасне суспільство. Наш виклик, навіть обов’язок,—не тільки зберігати себе “чистим від світу” (Яків 1:27), але й безпечно вести дітей та людей, за яких ми відповідаємо, крізь бурхливі моря гріха, що оточують всіх нас, аби одного дня ми могли повернутися до Небесного Батька і жити з Ним. Навчання наших власних сімей вимагає нашої присутності, часу і всіх зусиль. Щоб навчати ефективно, ми маємо бути вірним прикладом для своїх домашніх і вділяти час для особистого спілкування з кожним, а також час для порад і настанов. Ми часто приголомшені своїм завданням. Однак допомога завжди поруч. Він, Хто знає кожну Свою дитину, відповість на нашу палку і сердечну молитву, якщо ми шукатимемо проводу. Така молитва розв’яже більше проблем, більше полегшить страждання, упередить більше гріхів і дасть більше миру і спокою в людську душу. Ми потребуємо такого проводу для наших сімей й, окрім того, нас було покликано на посади, де ми відповідаємо за інших. У вас, єпископа чи радника, керівника кворуму священства чи допоміжної організації, є можливість змінювати на краще життя людей. Можуть бути прихожани з малоактивних сімей чи таких, де не всі є членами Церкви; хтось може відвернутися від батьків попри їхні благання і пораду. Ми цілком можемо бути знаряддям в руках Господа, щоб змінити на краще долю людини в подібній ситуації. Однак без проводу нашого Небесного Батька ми не можемо зробити все, на що були покликані. Така допомога дається через молитву. Одного видного американського суддю спитали, що ми, громадяни країн світу, можемо зробити, щоб зменшити рівень злочинності і непокори закону і принести спокій і затишок у своє життя і свою країну. Він замислився і відповів: “Я б запропонував повернення до старомодної традиції сімейних молитв”. Хіба ми як народ не вдячні за те, що сімейна молитва для нас не є старомодною традицією? За популярною приказкою криється великий зміст: “Сім’я, яка молиться разом, залишиться разом”. Сам Господь повелів, щоб ми молилися сім’єю, коли сказав: “Моліться в своїх сім’ях Батькові, завжди в Моє ім’я, щоб ваші жінки і ваші діти могли бути благословенні” (3 Нефій 18:21). Ми, батьки, вчителі і керівники будь-якого рівня, не можемо дозволити собі спробувати йти цим потенційно небезпечним шляхом крізь земне життя без небесної допомоги у скеруванні тих, за кого несемо відповідальність. Якщо ми підносимо Богові сімейні та особисті молитви, то робімо ж це з вірою і довірою до Нього. Моліться на колінах. Зробіть крок до служіння За прикладом ми звернемося до життя Господа. Життя Ісуса, коли Він священнослужив серед людей, подібне до яскравого прожектора чеснот. Він давав силу кінцівкам немічних, зір очам сліпих, слух вухам глухих і життя тілам померлих. Його притчі проповідують силу. Добрим самаритянином Він навчав: “Люби свого ближнього” (див. Лука 10:30–35). Добротою до жінки, взятої в перелюбі, Він учив співчутливості й розумінню (див. Іван 8:3–11). У притчі про таланти Він навчав вдосконаленню себе і прагненню досконалості (див. Матвій 25:14–30). Він також міг готувати нас до нашої ролі у будівництві вічної сім’ї. Кожен з нас, керівник священства або чин у допоміжній організації, несе відповідальність перед своїм покликанням. Нас було висвячено на роботу, до якої було покликано. В Ученні і Завітах 107:99 Господь сказав: “Отже, нехай кожна людина вивчить свій обов’язок і діє у чині, на який її призначено, з усією старанністю”. Прагнучи благословити і зміцнити тих, за кого ми несемо відповідальність у церковних покликаннях, ми зрештою благословимо і зміцнимо їхні сім’ї. Отже, наше служіння у своїх сім’ях і в церковних покликаннях має вічні наслідки. Багато років тому я, єпископ великого і різнобарвного приходу в понад тисячу прихожан в центрі Солт-Лейк-Сіті, долав численні проблеми. Однієї неділі пообідді мені зателефонував власник аптекарської крамниці, розташованої на території нашого приходу. Він сказав, що того ранку до нього в магазин прийшов хлопчик і у відділі частувань придбав порцію вершкового морозива. Він сплатив за покупку грошима, які дістав з конверту, а, пішовши, забув конверт. Коли власник роздивився конверт, то побачив, що він був з-під пожертвувань від посту з назвою нашого приходу і номером телефону на ньому. Він описав мені хлопчика з магазину, і я одразу ж впізнав його—це був юний диякон з нашого приходу, чия сім’я була малоактивною. Моя перша реакція—шок і розчарування, що хтось із наших дияконів бере пожертвування від посту, призначені для нужденних, і йде до магазину в неділю, щоб купити на ці гроші частування. Я вирішив відвідати цього хлопця того ж дня, щоб розповісти йому про священні кошти Церкви та його обов’язок диякона збирати і берегти ці кошти. Коли я під’їхав до будинку, я помолився, щоб знати, що сказати, аби владнати цю ситуацію. Я підійшов і постукав у двері. Їх відчинила мати хлопчика і запросила мене пройти у вітальню. Хоч кімната була ледь освітлена, я побачив, якою вона була маленькою і вбогою. Нечисленні меблі були поношені. Сама мати виглядала змученою. Моє невдоволення вчинком її сина того ранку зникло, коли я усвідомив, що це була справді нужденна сім’я. Я відчув натхнення спитати у матері, чи є в домі їжа. Зі сльозами на очах вона зізналася, що немає. Вона сказала, що її чоловік десь поїхав на заробітки і що вони відчайдушно потребували не тільки їжі, але й грошей, щоб сплатити за оренду, щоб їх не викинули з цього крихітного будинку. Я так і не сказав їй про пожертвування від посту, бо зрозумів, що хлопчик, найімовірніше, був дуже голодним, коли зайшов до аптечної крамниці. Натомість я негайно організував допомогу сім’ї, щоб вони мали їжу і дах над головою. Крім того, з допомогою керівників священства у приході ми також змогли знайти роботу батькові, щоб він міг в майбутньому забезпечувати свою сім’ю. Ми, керівники священства і допоміжних організацій, вповноважені на допомогу Господа у звеличенні наших покликань і виконанні обов’язків. Шукайте Його допомоги, і коли вам дається натхнення, дійте за ним: куди піти, кого побачити, що сказати і як це зробити. Ми можемо затерти думку до дірок, але тільки діючи за цією думкою, ми благословляємо життя людей. То будьмо справжніми пастирями для тих, за кого відповідаємо. Джон Мільтон писав у свої поемі “Лісідас” (“Lycidas”): “Голодні вівці дивляться, але їх не годують” (рядок 125). Сам Господь сказав пророку Єзекіїлю: “Горе Ізраїлевим пастирям, які ... отари не пас[уть]!” (Єзекіїль 34:2–3) Наш обов’язок—дбати про отару, адже безцінні вівці, ці вразливі ягнята скрізь: у нас вдома, в домівках наших родичів, і вони чекають на нас у наших церковних покликаннях. Ісус наш Взірець. Він сказав: “Я—Пастир Добрий, і знаю Своїх” (Іван 10:14). На нас обов’язок пасторства. Нехай кожен зробить крок до служіння. Протягуйте руку спасіння Під час подорожі життєвими стежками трапляються нещастя. Хтось відхиляється від дорожніх знаків, що ведуть до вічного життя, і бачить, що обраний об’їзд зрештою привів у тупик. Байдужість, недбалість, егоїзм та гріх збирають велику подать з людського життя. Є такі, хто з незрозумілих причин бажають жити на власний розсуд, і тільки згодом дізнаються, що йшли за тим, хто, граючи на дуді, вів їх до смутку і страждання. У 1995 році Перше Президентство звернуло увагу на тих, хто відбився від отари Христової, і видало спеціальне проголошення під назвою “Запрошення повернутися”. У посланні був такий заклик: “Тим, хто з будь-якої причини опинився поза обіймами Церкви, ми кажемо: поверніться! Ми запрошуємо вас повернутися і скуштувати щастя, колись пізнане вами. Ви зустрінете багатьох з розпростертими руками, щоб привітати вас, допомогти вам і втішити вас. Церква потребує вашої сили, любові, відданості і присвячення. Шлях, яким людина може повернутися до повноти благословень членства в Церкві, незмінний і певний, і ми готові прийняти всіх, хто бажає цього.” Можливо, банальна сцена наблизить до домівки вашу особисту можливість протягнути руку спасіння. Розглянемо сім’ю із сином, якого звуть Джек. Все своє дитинство Джек часто серйозно сперечався зі своїм батьком. Одного дня, коли йому було 17 років, вони особливо гаряче посварилися. Джек сказав батькові: “Це остання крапля! Я йду з дому і ніколи не повернуся!” Він пішов до кімнати і спакував сумку. Мати благала його залишитися, але він був надто злий, щоб почути. Він залишив її у сльозах у дверях. Виходячи з подвір’я, він уже готовий був вийти за ворота, коли почув голос батька до нього: “Джеку, я знаю, що велика частка провини за твій ухід лежить на мені. Мені дуже шкода. Я хочу, щоб ти знав, що якщо ти колись вирішиш повернутися, тобі завжди будуть раді. І я спробую бути тобі кращим батьком. Я хочу, щоб ти знав, що я люблю тебе, завжди любитиму”. Джек не сказав нічого, а пішов на автостанцію і купив квиток у далеке місто. Коли він сидів у автобусі і коротав милі, його думки повернулися до слів свого батька. Він почав розуміти, скільки мужності, скільки любові необхідно було батькові, щоб сказати таке. Тато вибачився. Він запросив його назад і сказав слова, які дзвеніли в літньому повітрі: “Я люблю тебе”. Джек знав, що наступний крок за ним. Він усвідомив, що єдиний шлях знайти внутрішній спокій,—показати батькові таку ж дорослість, доброчесність і любов, які його батько проявив до нього. Джек зійшов з автобуса. Він купив зворотний квиток і вирушив у подорож додому. Він прибув незадовго до опівночі, увійшов у будинок й увімкнув світло. У кріслі-гойдалці сидів його зажурений батько. Коли він підвів очі й побачив Джека, то піднявся з крісла. Вони стисли одне одного в обіймах. Потім Джек сказав: “Останні роки мого перебування вдома були найщасливішими в житті”. То був батько, який, придушивши емоції та приборкавши гординю, простягнув руку спасіння своєму синові до того, як став одним з того “втраченого батальйону”, чиї сім’ї розвалилися і домівки розбилися. Любов стала бандажем, зцілюючим бальзамом; любов, яку так часто відчувають, але так мало виражають. З гори Синай як грім луна: “Шануй свого батька та матір свою” (Вихід 20:12). І потім настанова від того ж Бога: “Живіть разом у любові” (УЗ 42:45). Будувати за проектом Господа Моліться на колінах. Зробіть крок до служіння. Протягніть руку спасіння. Все це є необхідними сторінками проекту Бога, щоб зробити будинок домом, а дім—небесами. Рівновага—це ключ до наших святих обов’язків вдома і в церковних покликаннях. Ми повинні користуватися мудрістю, натхненням і здоровим глуздом у піклуванні про сім’ї й при виконанні церковних покликань, бо кожне є вкрай важливим. Ми не можемо нехтувати своїми сім’ями, ми не повинні нехтувати покликаннями. Будуймо з майстерністю, не халтурмо і робімо за Його проектом! Тоді Господь, наш будівельний інспектор, зможе сказати нам, як сказав, коли явився Соломону, будівельнику іншої доби: “Я освятив той храм, що ти збудував, щоб покласти Ім’я Моє там аж навіки. І будуть там Мої очі та серце Моє по всі дні” (1 Царів 9:3). Тоді у нас будуть небесні домівки і вічні сім’ї, і ми зможемо допомагати, зміцнювати і благословляти й інші сім’ї також. Я молюся з усім смиренням і щирістю, щоб ці благословення були дані кожному з нас. В ім’я Ісуса Христа, амінь. Посилання 1. Лист Першого Президентства від 11 лютого 1999 р.