Готові й гідні служити

Мої улюблені брати, як чудово зустрітися з вами знову. Коли б я не відвідував генеральні збори священства, я розмірковую про вчення деяких найблагородніших Божих провідників, які виступали на генеральних зборах священства Церкви. Багато з них вже пішли за своєю вічною винагородою, але від світла свого розуму, від глибини своєї душі та від тепла свого серця вони залишили нам натхненні вказівки. Сьогодні ввечері я поділюся з вами деякими їхніми вченнями стосовно священства.

Пророк Джозеф Сміт учив: “Священство є безкінечним принципом, й існувало з Богом від вічності, й існуватиме до вічності без початку днів або кінця років”¹.

Зі слів Президента Уілфорда Вудраффа ми дізнаємося: “Святе священство є тим каналом, через який Бог спілкується і має справи з людиною на землі; і небесні посланці, які відвідують землю, щоб спілкуватися з людиною, є тими людьми, які мали священство і шанували його за свого життя у плоті; і все, що Бог спричинив для спасіння людини від пришестя людини на землю і до викуплення світу, виконується і буде виконуватися силою вічного священства”².

Президент Джозеф Ф. Сміт далі пояснював: “Священство є … силою Бога, яку надано чоловікові й за допомогою якої чоловік може діяти на землі заради спасіння людської сім’ї, в ім’я Батька, і Сина, і Святого Духа, і діяти законно; це не вигадане повноваження, не запозичене від поколінь, що померли й пішли, а повноваження, яке було надане у день, в який ми живемо, ангелами служителями та духами згори, безпосередньо з присутності Всемогутнього Бога”³.

І зрештою слова Президента Джона Тейлора: “Що таке священство? … Це уряд Божий—на землі, чи на небесах, і саме тією силою, свободою чи принципом скеровано все на землі і на небесах, і саме тією силою все утримується і підтримується. Вона керує всім—вона направляє все—вона підтримує все—вона має відношення до всього того, що є Бог та істина”⁴.

Яке це благословення бути тут в ці останні дні, коли священство Бога є на землі! Який це привілей бути носіями цього священства! Священство є не стільки даром, скільки дорученням служити, привілеєм піднімати і можливістю благословляти життя інших.

Разом з цими можливостями приходять обов’язки і відповідальність. Я люблю й плекаю благородне слово обов’язок і все, що воно означає.

Маючи різні посади, в різних місцях я відвідував збори священства протягом останніх 72 років—з тих пір, як мене було висвячено в диякони у 12 років. Час дійсно плине. Обов’язки рушать у ногу з часом. Обов’язки не тьмяніють і не стають менш важливими. Збройні конфлікти починаються і закінчуються, але війна, що ведеться за душі людей, ніколи не стихає. Звуком труби линуть слова Господа до вас, до мене і до носіїв священства повсюди: “Отже, нехай кожна людина вивчить свій обов’язок, і діє у чині, на який її призначено, з усією старанністю”⁵.

Заклик виконувати обов’язок почули Адам, Ной, Авраам, Мойсей, Самуїл, Давид. Його почув Пророк Джозеф Сміт і кожен з його наступників. Заклик виконувати обов’язок почув юнак Нефій, коли Господь наказав йому, через його батька Легія, повернутися в Єрусалим з його братами, щоб узяти у Лавана пластини з латуні. Брати Нефія ремствували, кажучи, що їм було важко виконати те, про що він просив їх. Що ж відповів Нефій? Він сказав: “Я піду і зроблю те, що Господь наказав, бо я знаю, що Господь не дає заповідей дітям людським без того, щоб не приготувати шлях для них, аби вони могли виконати те, що Він наказав їм”⁶.

Коли цей самий заклик почуємо ми з вами, як ми відреагуємо на нього? Будемо ремствувати, як Ламан і Лемуїл, і скажемо: “Важке вимагається від нас”?⁷ Чи, разом із Нефієм, кожен особисто, проголосимо: “Я піду. Я зроблю”? Чи будемо ми готові служити й слухатися?

Іноді мудрість Бога здаватиметься безглуздою або просто важкою, але одним з найвеличніших і найцінніших уроків, який ми можемо засвоїти у смертному житті, є той, що, коли Бог промовляє, а людина слухається, та людина завжди буде правою.

Коли я думаю про слово обов’язок і яким чином виконання нашого обов’язку може збагатити наше життя та життя інших, я згадую слова, написані відомим поетом і письменником:

Роберт Луїс Стівенсон висловив цю саму думку так: “Я знаю, що таке задоволення, бо добре я попрацював”⁹.

Виконуючи наші обов’язки і застосовуючи своє священство, ми знайдемо справжню радість. Ми відчуємо задоволення від виконання своїх завдань.

Нас навчали конкретним обов’язкам священства, в яке нас висвячено, Ааронового або Мелхиседекового. Я закликаю вас обдумувати ці обов’язки, а потім робити все, що у ваших силах, щоб виконати їх. Щоб зробити це, людина повинна бути гідною. Давайте мати руки напоготові, руки чисті, руки, що бажають працювати, щоб ми могли брати участь у забезпеченні того, що наш Небесний Батько хотів би, аби інші люди отримали від Нього. Якщо ми не є гідними, то можемо втратити силу священства, а якщо ми втратимо її, то втратимо й саму суть піднесення. Давайте будемо гідними служити.

Президент Гарольд Б. Лі, один з великих вчителів у Церкві, сказав: “Коли хтось стає носієм священства, він стає посередником Господа. Він повинен ставитися до свого покликання так, ніби він виконує доручення Господа”¹⁰.

Під час Другої світової війни, на початку 1944 року, коли солдати морської піхоти Сполучених Штатів Америки захоплювали атол Кваджелейн, частину Маршаллових островів, і розташувалися в Тихому океані десь на півшляху між Австралією та Гавайями, сталася подія, пов’язана зі священством. Ця подія була описана кореспондентом—не членом Церкви,—який працював на гавайську газету. У газетній статті за 1944 рік він писав після тієї події, пояснюючи, що він та інші кореспонденти були у другій хвилі за морськими піхотинцями на атолі Кваджелейн. Просуваючись вперед, вони помітили молодого солдата морської піхоти, який лежав у воді долілиць, без сумніву серйозно поранений. Мілководдя навколо нього було червоним від його крові. І тоді вони помітили іншого морського піхотинця, який просувався до свого пораненого товариша. Того солдата також було поранено, і його ліва рука безпорадно висіла біля боку. Він підняв голову товариша з води, щоб не дати йому захлинутися. З панікою в голосі він покликав на допомогу. Кореспонденти знову подивилися на хлопця, якого він підтримував і крикнули у відповідь: “Синку, ми вже нічим не зможемо допомогти цьому хлопцю”.

“Тоді,—пише кореспондент,—я побачив таке, чого ніколи раніше не бачив. Цей хлопець, сам важко поранений, почав продиратися на узбережжя, тримаючи мертве на вигляд тіло свого бойового товариша. Він поклав його голову собі на коліно. Що за картина то була—ці два смертельно поранені хлопці—обидва … чисті, гарні молоді чоловіки, навіть у цій лихій ситуації. Тоді той хлопець схилив свою голову над головою товариша і промовив: “Я наказую тобі, в ім’я Ісуса Христа і силою священства, залишатися живим, доки я не знайду медиків”. Кореспондент завершив свою статтю такими словами: “Ми, втрьох, [двоє морських піхотинців і я] знаходимося тут, у госпіталі. Лікарі не розуміють … [як їм вдалося вижити], однак я знаю”¹¹.

Чудеса можна знайти повсюдно, коли священство розуміють, його силу шанують і правильно нею користуються, та коли виявляють віру. Коли віра витісняє сумніви, коли самовіддане служіння знищує егоїстичні бажання, силою Бога здійснюються Його задуми.

Коли ми, хто має священство, виконуємо отримані нами доручення, заклик виконувати обов’язок може надходити тихо. Президент Джордж Альберт Сміт, той скромний, але ефективний провідник, проголосив: “Вашим першочерговим обов’язком є дізнатися волю Господа, а тоді владою й силою Його святого священства так звеличувати своє покликання у присутності ваших товаришів, щоб люди з радістю наслідували вас”¹².

Такий заклик виконати обов’язок—набагато менш драматичний заклик, але, незважаючи на це, той, що допоміг врятувати душу—дійшов до мене у 1950 році, коли мене щойно покликали єпископом. Як у єпископа, у мене було багато різних обов’язків, і я намагався якнайкраще виконувати все, що вимагалося від мене. В той час Сполучені Штати Америки вступили в іншу війну. Оскільки багато наших членів Церкви служили у Збройних силах, для всіх єпископів з Головного управління Церкви надійшло завдання організувати підписку на видання Church News та церковний журнал того часу—Improvement Era. Крім того, кожного єпископа попросили особисто щомісячно писати листа кожному військовослужбовцю з його приходу. В нашому приході військову форму носили 23 чоловіки. Кворуми священства, піднапружившись, знайшли кошти для підписки на видання. А я зобов’язався виконувати завдання, навіть обов’язок, особисто писати 23 листи кожного місяця. Минуло стільки років, а в мене й досі зберігаються копії багатьох моїх листів і отриманих на них відповідей. Сльози набігають на очі, коли перечитуєш ці листи. Як приємно знову побачити обіцяння солдата жити за євангелією, рішення моряка зберігати віру разом зі своєю сім’єю.

Одного вечора я вручив сестрі з нашого приходу пачку з 23 листів за поточний місяць. Їй було доручено відправляти листи і оновлювати список адрес, які постійно змінювалися. Вона подивилася на один конверт і з усмішкою спитала: “Єпископе, хіба ви ще не втомилися? Це ще один лист брату Брайсону. Вже 17-й надісланий йому лист, на який ви не отримали відповіді”.

Я відповів: “Ну, можливо, в цьому місяці я отримаю”. Сталося так, що саме того місяця я і отримав відповідь. Він вперше відповів на мій лист. Його відповідь стала дарунком, скарбом. Він служив дуже далеко, на віддаленому узбережжі, перебуваючи в ізоляції, нудьгуючи за домівкою і на самоті. Він написав: “Дорогий єпископе, я не дуже добре вмію писати листи”. (Можливо, я написав йому про це за кілька місяців до того). Він продовжував: “Дякую за газету Church News і за журнали, але найбільше дякую вам за особисті листи. Я перегорнув нового листа у своєму житті. Мене висвятили у священики в Аароновому священстві. Моє серце переповнюється. Я щаслива людина”.

Але брат Брайсон був не щасливіший за свого єпископа. Я пізнав на практиці значення приказки: “Якнайкраще обов’язок [ти] свій виконуй, решту ж Господу Богу залиш”¹³.

Кілька років потому, відвідуючи Солт-Лейкський кіл Коттонвуд, президентом якого служив Джеймс Е. Фауст, я розповів цю історію, щоб привернути увагу до наших військовослужбовців. Після зборів до мене підійшов статний молодий чоловік. Він взяв мою руку у свою і спитав: “Єпископе Монсоне, ви пам’ятаєте мене?”

Раптом я збагнув, ким він був. “Брате Брайсон!”,—вигукнув я. “Як ви? Чим ви займаєтеся в Церкві?”

З теплотою й неприхованою гордістю він відповів: “У мене все гаразд. Я служу в президентстві мого кворуму старійшин. Ще раз дякую вам за турботу про мене і надіслані вами особисті листи, які я зберігаю, як скарб”.

Брати, світ потребує нашої допомоги. Чи робимо ми все, що маємо робити? Чи пам’ятаємо ми слова Президента Джона Тейлора: “Якщо ви не звеличуєте своє покликання, Бог спитає з вас за тих, хто міг би спастися, якби ви виконували свій обов’язок”¹⁴. Є ноги, які треба зміцнити, руки, які треба потиснути, розум, який треба підбадьорити, серця, які треба надихнути, і душі, які треба спасти. На вас чекають благословення вічності. У вас є привілей бути не глядачами, а учасниками на сцені служіння священства. Давайте вслухаємось у хвилююче нагадування, що міститься в посланні Якова: “Будьте ж виконавцями слова, а не слухачами самими, що себе самих обманюють”¹⁵.

Давайте дізнаємося про свій обов’язок і обдумаємо його. Давайте будемо готовими й гідними служити. Виконуючи наш обов’язок, давайте йти слідами Господаря. Коли ми з вами йтимемо шляхом Ісуса, то пізнаємо, що Він уособлює більше, ніж дитя у Віфлеємі, більше, ніж сина тесляра, більше, ніж найвеличнішого вчителя, які будь-коли жили. Ми пізнаємо Його, як Сина Бога, нашого Спасителя і нашого Викупителя. Почувши заклик виконувати обов’язок, Він відповів “Батьку, хай буде Твоя воля, і слава Твоя навіки”¹⁶. Про те, щоб кожен з нас чинив так само, я молюся в Його святе ім’я, в ім’я Ісуса Христа, Господа, амінь.