Спокута

Моє послання для тих з вас, хто страждає, кого обтяжує провина, слабкість і невдача, страждання та відчай.

У 1971 році мене призначили головувати на конференції колу у Західній Самоа, а також організувати новий кіл на острові Уполу. Після проведення співбесід ми полетіли на орендованому невеликому літаку до острова Саваії, щоб провести там конференцію колу. Літак приземлився на трав’яному полі у Фаалі, а наступного дня він мав повернути нас до острова Уполу.

В той день, коли нам треба було повертатися з Саваії, йшов дощ. Знаючи, що літак не зможе приземлитися на вологе поле, ми поїхали на західну частину острова, де було щось подібне до злітної смуги поверх коралового хвилеріза. Ми чекали, доки не стемніло, але літак не прибув. Зрештою, через радіозв’язок ми дізналися, що був шторм і літак не міг злетіти. Ми передали цим радіозв’язком, що попливемо на човні. Хтось мав зустріти нас у Муліфануа.

Коли ми відпливли від порту в Саваії, капітан 12-метрового човна запитав президента місії, чи був у того ліхтарик. На щастя, він його мав і подарував капітану. Ми подолали 21-кілометрову відстань до острова Уполу дуже неспокійним морем. Ніхто з нас не знав, що на острів насунувся страшенний тропічний шторм, а ми направлялися прямо до нього.

Ми прибули до гавані в Муліфануа. Там був один вузький прохід, який пролягав уздовж рифа. Світло на пагорбі над берегом і друге, нижче світло, позначали цей вузький прохід. Коли човен займав позицію, за якої обидва джерела світла були на одній вертикальній лінії, тоді човен був на правильному шляху просування між небезпечними скелями по обидва боки від цього проходу.

Але тієї ночі там світило лише одне світло. На наше прибуття чекали двоє старійшин, але шлях зайняв набагато більше часу, ніж очікувалося. Після того, як старійшини кілька годин намагалися угледіти ознаки нашого човна, вони, стомившись, поснули, не увімкнувши друге, нижче світло. В результаті неможливо було чітко побачити перехід крізь рифи.

Капітан управляв човном, як міг, орієнтуючись на вище світло на березі, у той час як член екіпажу тримав ліхтарика за межами човна, у пошуках можливих скель, які могли виявитися на нашому шляху. Ми чули, як важкі хвилі розбивалися об рифи. Коли ми наближалися настільки, що їх було видно за допомогою ліхтарика, капітан несамовито кричав: “Задній хід”, і ми відходили назад, знову намагаючись віднайти перехід.

Після багатьох спроб він усвідомив, що знайти перехід буде неможливо. Усе, що можна було зробити—це попливти до гавані в Апії, за 64 км звідти. Ми були безпомічні перед величезною силою стихії. Не пам’ятаю, щоб я ще колись був би там, де було б настільки темно.

Протягом першої години ми зовсім не просунулися на шляху, незважаючи на те, що мотор працював на повну силу. Човен з великими зусиллями забирався на вершину величезної хвилі, потім у виснаженні завмирав на її верхівці, коли пропелери виходили з води. Вібрація пропелерів трусила човен так, що він ледь не розпадався, перш ніж повільно сповзти з іншого боку.

Ми розпласталися поверх вантажного трюму, тримаючись обома руками з одного боку і зачепившись великими пальцями ніг з іншого, щоб втриматися і не бути змитими хвилями за борт. Брат Марк Літтлфорд не втримався і його кинуло об низько розташовану залізну рейку. На його голові був поріз, але ця рейка захистила його від падіння за борт.

Зрештою ми почали просуватися і на світанку прибули до порту в Апії. Човни в порту були прив’язані один до одного заради безпеки. Пірс був оточений в’язками таких човнів. Ми повзли по них, намагаючись не розбудити людей, які спали на палубах. Ми дісталися Песеги, просушили наш одяг і попрямували до Ваілуутаї, щоб організувати новий кіл.

Я не знаю, хто чекав на нас на березі в Муліфануї. Я не дозволив їм мені про це сказати. Але дійсно, без того нижчого світла, ми всі могли загинути.

У наших збірниках гімнів є дуже старий гімн, який ми рідко співаємо, але він має для мене дуже особливе значення.

Сьогодні я звертаюся до тих, хто можливо загубився і шукає того нижчого світла, яке би спрямувало їх на шляху повернення.

З самого початку було зрозуміло, що в смертному житті ми не досягнемо досконалості. Від нас не очікувалося, що ми проживемо, не переступивши того чи іншого закону.

“Бо тілесна людина є ворогом для Бога, і була від падіння Адама, і буде на віки вічні, доки вона не піддасться натхненню Духа Святого, і не скине з себе оболонку тілесної людини, і не стане святою через спокуту Христа Господа”².

З Дорогоцінної Перлини ми знаємо, що “ніщо нечисте не може перебувати [у царстві Бога]”³, і тому було приготовано шлях усім, хто грішить, покаятися і знову стати гідними присутності нашого Небесного Батька.

Було обрано Посередника, Викупителя, Того, хто проживе Своє життя досконало, не вчинить жодного гріха і віддасть “Себе в жертву за гріх, щоб задовольнити закон повною мірою для всіх тих, хто має скрушене серце і упокорений дух; і більше ні для кого не можна буде задовольнити закон повною мірою”⁴.

Стосовно важливості Спокути ми дізнаємося у Алми: “Бо необхідно, щоб спокутування було зроблено; … бо інакше все людство повинно неминуче загинути”⁵.

Якщо ви не зробили жодної помилки, тоді Спокута вам не потрібна. Якщо ви робили помилки, і всі ми їх робили, хоч малі, хоч серйозні, тоді у вас є величезна потреба дізнатися, як їх можна стерти, щоб ви більше не перебували в темряві.

“[Ісус Христос] є світло і життя світу”⁶. Якщо ми будемо дивитися на Його вчення, нас буде спрямовано до гавані духовної безпеки.

У третьому Уложенні віри сказано: “Ми віримо, що завдяки спокуті Христа все людство може бути спасенним через послушність законам і обрядам євангелії”⁷.

Президент Джозеф Ф. Сміт навчав: “Люди не можуть самі відпустити собі гріхи; вони не можуть самі очиститися від наслідків своїх гріхів. Люди можуть облишити певну гріховну практику і надалі чинити праведно, і наскільки їхні діяння прийнятні перед Господом, вони стають гідними нагороди. Але хто виправить кривди, вчинені собі та іншим, самостійне виправлення яких здається неможливим? Спокутуванням Ісуса Христа гріхи тих, хто покаявся, буде змито; якщо будуть червоні, немов багряниця,—то стануть мов вовна вони! [див. Ісая 1:18]. Це обіцяння дано усім”⁸.

Ми не знаємо, як саме Господь здійснив Спокуту. Але ми знаємо, що жорстокі тортури розп’яття були лише частиною жахливого болю, який почався у Гефсиманії—на тому священному місці страждань—і завершився на Голгофі.

У Луки записано:

“А Він Сам, відійшовши від них, як докинути каменем, на коліна припав та й молився,

благаючи: “Отче, як волієш,—пронеси мимо Мене цю чашу! Та проте—не Моя, а Твоя нехай станеться воля!”

І Ангол із неба з’явився до Нього,—і додавав Йому сили.

А як був у смертельній тривозі, ще пильніш Він молився. І піт Його став, немов каплі крови, що спливали на землю”⁹.

Наскільки я можу сказати, ми маємо лише одне одкровення, в якому Спаситель власними словами описав те, що Він пережив у Гефсиманському саду. У ньому сказано:

“Бо знай, Я, Бог, вистраждав це за всіх, щоб їм не страждати, якщо покаються;

Але якщо вони не покаються, вони повинні страждати саме так, як Я;

Таким стражданням, яке примусило Мене, Самого Бога, найвеличнішого з усіх, тремтіти від болю і кровоточити кожною порою”¹⁰.

Протягом вашого життя можуть наставати моменти, коли ви підете до місць, куди ви ніколи не мали ходити, або зробите щось, що ніколи не повинні були робити. Якщо ви відвернетеся від гріха, ви зможете одного дня відчути спокій, який приходить, коли ми йдемо шляхом повного покаяння.

Незалежно від того, якими були наші гріхи, незалежно від того, наскільки наші дії можливо нашкодили іншим, цю провину можна стерти. Для мене, мабуть, найкрасивіші слова у всіх Писаннях це ті, коли Господь сказав: “Ось, хто покаявся у своїх гріхах, того прощено, і Я, Господь, не пам’ятаю їх більше”¹¹.

Таким є обіцяння євангелії Ісуса Христа і Спокути: узяти будь-кого, хто прийде, будь-кого, хто приєднається, і дати йому такий досвід, що в кінці свого життя вони можуть пройти через завісу вже покаявшимися у своїх гріхах і омитими начисто через кров Христа¹².

Ось що Святі Останніх Днів роблять по всьому світу. Тим, хто в темряві і втратив свій шлях, ми пропонуємо Світло. Куди б не пішли наші місіонери і члени Церкви, наше послання буде сповненим віри в Спасителя Ісуса Христа і надії на Нього.

Президент Джозеф Філдінг Сміт написав слова для гімну “Довгим видався шлях?” Він був дуже дорогим для мене другом. У цьому гімні є заохочення і обіцяння тим, хто прагне виконувати вчення Спасителя:

В ім’я Ісуса Христа, амінь.