“Не залишу тебе й не покину тебе”

Сьогодні у своєму щоденнику я напишу: “Це була одна з найбільш надихаючих сесій за всі генеральні конференції, на яких я був. Усе було прекрасним і надзвичайно духовним”.

Брати і сестри! Шість місяців тому, коли ми збиралися на нашій генеральній конференції, моя мила дружина Френсіс лежала у лікарні після падіння, що сталося за кілька днів до того і спричинило серйозні ушкодження. У травні, після кількох тижнів відчайдушної боротьби зі своїми ушкодженнями, вона перейшла у вічність. Її втрата стала глибокою раною. Ми з нею уклали шлюб у Солт-Лейкському храмі 7 жовтня 1948 року. Завтра ми відсвяткували б 65 річницю нашого шлюбу. Вона була коханням мого життя, моїм надійним повірником, моїм найближчим другом. Сказати, що я сумую за нею, це майже нічого не сказати про глибину моїх почуттів.

50 років тому на жовтневій конференції мене було покликано Президентом Девідом О. Мак-Кеєм до Кворуму Дванадцятьох Апостолів. Упродовж усіх цих років я бачив лише повну й абсолютну підтримку з боку моєї милої супутниці. Незліченними є жертви, які вона принесла заради того, щоб я міг виконувати своє покликання. Ніколи я не чув від неї жодної скарги, хоча мені часто доводилося днями або й місяцями бути далеко від неї та від дітей. Вона дійсно була ангелом.

Я хочу подякувати не лише членам сім’ї, але й усім іншим людям за величезний вилив любові, який я відчуваю з часу смерті Френсіс. Сотні листівок і листів надійшло з усього світу зі словами захоплення нею і співчуття нашій сім’ї. Ми отримали десятки красивих букетів. Ми дякуємо за численні внески, які були зроблені в її ім’я до Головного місіонерського фонду Церкви. Від імені тих з нас, кого вона залишила, я висловлюю щиру вдячність за ваші добрі та щирі слова.

Найбільшим втішенням для мене у цей болісний час розставання було моє свідчення про євангелію Ісуса Христа і знання про те, що моя дорога Френсіс продовжує жити. Я знаю, що наша розлука тимчасова. Ми були запечатані в домі Господа тим, хто має повноваження зв’язувати на землі й на небесах. Я знаю, що одного дня ми об’єднаємося і більше ніколи не будемо в розлуці. Це знання підтримує мене.

Брати і сестри! Сміливо можна сказати, що немає людини, яку повністю обходили б страждання і сум. Не було періоду в історії людства, в якому б не було своєї частки безладу й нещастя.

Коли на життєвій дорозі трапляється болісний поворот, то виникає спокуса запитати: “Чому це сталося зі мною?” Іноді здається, що в кінці тунелю немає світла, ніч ніколи не мине й не настане світанок. Ми повністю охоплені розчаруванням розбитих надій і розпачем марних сподівань. Разом з біблійним персонажем ми вигукуємо: “Чи немає бальзаму в Ґілеаді?”¹ Ми почуваємося полишеними, духовно спустошеними, самотніми. Ми схильні дивитися на особисті негаразди крізь викривлену призму песимізму. Ми стаємо нетерплячими у вирішенні своїх проблем, часто забуваючи, що від нас вимагається така небесна чеснота, як терпіння.

Труднощі, які у нас трапляються, є справжньою перевіркою нашої здатності витерпіти. Кожен з нас має відповісти на основоположне запитання: я злякаюся чи дійду до фінішу? Дехто дійсно лякається, коли бачить свою неспроможність піднятися над випробуваннями. Щоб дійти до фінішу, необхідно витерпіти до самого кінця цього життя.

Розмірковуючи над подіями, які можуть трапитися з усіма нами, разом з Йовом ми можемо сказати: “Людина народжується на страждання”². Йов був чоловік “невинний та праведний”, який “Бога боявся, а від злого втікав”³. Благочестивий у своїй поведінці, успішний у своєму бізнесі, Йов мав пережити випробування, яке могло б знищити будь-кого. Позбавлений свого майна, зневажений друзями, засмучений своїми стражданнями, розбитий втратою сім’ї, він почув умовляння: “Прокляни Бога—і помреш”⁴. Йов протистояв цій спокусі та з глибини своєї душі вигукнув:

“Бо тепер ось на небі мій Свідок”⁵.

“Я знаю, що мій Викупитель живий”⁶.

Йов зберіг віру. Чи й ми так вчинимо перед лицем випробувань, що постануть перед нами?

Як тільки ми відчуваємо, що нас пригнічують вітри життя, згадаймо, що інші вже пройшли цією дорогою, вистояли і подолали труднощі.

Історія Церкви в цьому останньому розподілі часів переповнена прикладами тих, хто боровся, однак залишився непохитним та бадьорим. Причина? Вони зробили євангелію Ісуса Христа центром свого життя. Саме це допоможе нам пережити все, що випаде на шляху. Ми, як і раніше, матимемо важкі випробування, але зможемо їм дивитися в обличчя, відважно протистояти і вийти переможцями.

З ліжка болю, з подушки, змоченої сльозами, нас піднімає в небеса божественне запевнення і дорогоцінне обіцяння: “Не залишу тебе й не покину тебе”⁷. Таке втішення не має ціни.

Виконуючи доручення у своєму покликанні, я подорожував по всьому світу і почав багато чого розуміти, а саме, що сум і страждання існують повсюди. Я не можу навіть описати весь той розпач і печалі, свідком яких став, розмовляючи з людьми, які долали смуток, боролися з хворобами, постали перед розлученням, мали сина чи дочку, які збилися з пуття, або переживали наслідки гріха. Перелік можна продовжувати, бо є безліч проблем, які можуть у нас виникати. Важко вирізнити якийсь приклад, однак кожного разу, коли я думаю про випробування, то згадую брата Бремса, одного з учителів Недільної школи часів моєї юності. Він був вірним членом Церкви, чоловіком із золотим серцем. Разом зі своєю дружиною Седі вони мали восьмеро дітей, багато з яких були того ж віку, що й діти у нашій сім’ї.

Після того як ми з Френсіс одружилися і переїхали в інший приход, ми бачилися з братом і сестрою Бремсами та членами їхньої сім’ї на весіллях та похоронах, а також на зустрічах у приході.

У 1968 році брат Бремс втратив свою дружину Седі. Двоє з їхніх восьми дітей з роками також пішли з цього життя.

Одного дня 13 років тому найстарша онучка брата Бремса зателефонувала мені. Вона розповіла, що її дідусь буде святкувати 105-й день народження. Вона сказала: “Дідусь живе у невеличкому центрі догляду за літніми людьми, але кожної неділі зустрічається з усією сім’єю і проводить євангельський урок”. Потім вона сказала: “Минулої неділі дідусь нам оголосив: “Мої любі! На цьому тижні я помру. Зателефонуйте, будь ласка, Томмі Монсону. Він знатиме, що робити”.

Наступного ж вечора я приїхав до брата Бремса. Деякий час ми з ним не бачилися. Я не міг до нього говорити, бо він втратив слух. Я не міг написати повідомлення, щоб він його прочитав, бо він втратив зір. Мені сказали, що члени сім’ї спілкуються з ним наступним чином: вони беруть палець його правої руки і пишуть на долоні лівої ім’я особи, яка до нього прийшла. Будь-яке послання передавалося таким же чином. Я здійснив процедуру, взявши його за палець і написавши “Т-О-М-М-І М-О-Н-С-О-Н”—ім’я, за яким він завжди мене знав. Брат Бремс дуже зрадів, і, взявши мої руки, поклав їх собі на голову. Я знав, що він хотів отримати благословення священства. Разом з водієм, який довіз мене до центру догляду за літніми людьми, ми дали довгоочікуване благословення. Після цього з його незрячих очей покотилися сльози. Він з вдячністю схопив нас за руки. Хоча він не чув благословення, яке ми йому дали, Дух був сильним, і я впевнений, що через натхнення він знав, що ми дали йому благословення, яке було йому так потрібне. Цей добрий чоловік не міг більше бачити. Він більше не міг чути. Ніч і день він був прикутий до маленької кімнати в центрі догляду. Однак усмішка на його обличчі і промовлені слова зворушили моє серце: “Дякую,—сказав він.—Мій Небесний Батько був таким добрим до мене”.

Через тиждень, як і передбачав брат Бремс, він помер. Він ніколи не думав про те, чого у нього не було. Натомість він завжди був глибоко вдячний за велику кількість своїх благословень.

Наш Небесний Батько, Який дає нам так багато причин для радості, також знає, що ми навчаємося, зростаємо і стаємо сильнішими, коли стикаємося з необхідними нам випробуваннями та проходимо через них. Ми знаємо, що будуть часи, коли ми відчуватимемо невимовний сум, коли нас охопить смуток і коли наші випробування будуть на межі наших можливостей. Однак такі труднощі дозволяють нам змінитись на краще, перебудувати наше життя у такий спосіб, як навчає нас Небесний Батько, і стати до якоїсь міри іншими, ніж ми були,—кращими, ніж ми були, більш розуміючими, ніж ми були, більш співчутливими, ніж ми були, здобувши сильніше свідчення, ніж ми мали раніше.

Такою повинна бути наша мета—вистояти і витерпіти—так, але також сягнути більшого духовного очищення, проходячи крізь періоди сонячного світла й смутку. Якби не випробування, які нам доводиться долати, і проблеми, які слід вирішувати, ми б залишалися, головним чином, такими, як є, майже не рухаючись, або зовсім не рухаючись до нашої цілі—вічного життя. Поет сказав практично про те ж саме такими словами:

Лише Господар знає глибину наших випробувань, нашого болю і страждань. Він єдиний пропонує нам вічний мир у важкі часи. Він єдиний торкається наших змучених душ Своїми втішаючими словами:

“Прийдіть до Мене, усі струджені та обтяжені,—і Я вас заспокою!

Візьміть на себе ярмо Моє, і навчіться від Мене, бо Я тихий і серцем покірливий,—і “знайдете спокій душам своїм”.

Бо ж ярмо Моє любе, а тягар Мій легкий!”⁹

Якими б не були часи—найкращими чи найгіршими—Він з нами. Він пообіцяв, що це ніколи не зміниться.

Мої брати і сестри! Візьмімо ж на себе зобов’язання перед Небесним Батьком, яке залишиться незмінним у плині літ і в кризових ситуаціях нашого життя. Нам не потрібно переживати труднощі, щоб згадувати про Нього, і нас не потрібно приводити до смирення перед тим, як віддати йому свою віру й надію.

Завжди намагаймося наближатися до Небесного Батька. Для цього нам треба Йому молитися і слухати Його кожного дня. Він нам дійсно потрібний кожної години—чи є вона сонячною, чи дощовою. Нехай Його обіцяння завжди звучить для нас гаслом: “Не залишу тебе й не покину тебе”¹⁰.

З усією силою душі я свідчу, що Бог живий і любить нас, що Його Єдинонароджений Син жив і помер за нас, і що євангелія Ісуса Христа є тим проникаючим світлом, що пробиває темряву в нашому житті. Нехай так завжди буде, про це я молюся у святе ім’я Ісуса Христа, амінь.