Ви вільні

Моя тітка Адена Нелл Горлі розповіла один випадок багаторічної давності з життя її батька і мого діда Хельге В. Свенсона, який уже пішов з життя. Ця історія є ілюстрацією того, що я маю на увазі. Вона розповідала:

“Ми з дочкою приїхали провідати моїх батьків. При заході сонця мама покликала нас на ґанок, запрошуючи подивитися, як батько кличе своїх [п’ятьох] овечок до хліва на ніч. Батько … був патріархом колу і … уособленням усього, що є хорошого і доброго в чоловікові Божім.

… Батько підійшов до краю поля і покликав: “Ідіть сюди”. Відразу ж, навіть не припиняючи жувати, усі п’ять голів повернулися в його бік, а потім [вівці] почали бігти, доки не опинилися поруч з ним, і він погладив кожну по голові.

Моя маленька дочка сказала: “Ой бабусю, а як дідусеві вдається це зробити?”

Моя мати відповіла: “Вівці знають його голос і люблять його”. Тепер маю визнати, що на полі було п’ять овець і п’ять голів піднялося, коли він їх покликав, але лише чотири підбігли до батька. Віддалік, майже на кінці поля, дивлячись прямо на батька, стояла велика [вівця]. Батько покликав її: “Іди сюди”. Вона ніби хотіла зробити рух у напрямку до нього, але не пішла. Тоді батько пішов через поле, кличучи її: “Іди сюди. Ти не прив’язана”. Інші чотири вівці йшли за ним по п’ятах.

Тоді мама пояснила, що кілька тижнів тому один знайомий привів цю [вівцю] і дав її батькові, сказавши, що не хоче мати її більше у своїй отарі. Чоловік сказав, що вона була дикою і неслухняною, завжди заводячи інших овець за огорожу і спричиняючи стільки клопоту, що він захотів спекатися її. Батько радо прийняв вівцю і наступні кілька днів тримав її у полі на прив’язі, щоб вона не втекла. Потім він терпляче привчав її любити його та інших овець. Пізніше, коли вже тварина відчула себе впевненіше у своєму новому домі, батько залишив коротку мотузку на її шиї, але не тримав на прив’язі.

Поки мама розповіла нам усе це, батько разом з вівцями майже дійшов до [самотньої вівці] в кінці поля і крізь тишу, ми знову почули, як він кликав: “Іди сюди. Ти вже не прив’язана. Ти вільна”.

Я відчула, що на очі навернулися сльози, коли побачила, як [вівця] повернулася і підійшла до батька. Потім, з любов’ю гладячи її по голові, він разом зі своєю невеличкою отарою розвернувся і знову пішов до нас.

Я подумала, як дехто з нас, хто є Божими вівцями, зв’язують себе гріхами світу. Стоячи там, на ґанку, я мовчки дякувала Небесному Батькові за те, що є істинні помічники Пастиря і вчителі, сповнені терпіння і доброти, готові навчати нас любові й послуху. Вони надають безпеку і свободу в отарі, щоб, навіть знаходячись далеко від укриття, ми впізнали голос Господаря, коли Він кликатиме: “Іди сюди. Тепер ти вільний”².

Як чудово усвідомлювати, що ми можемо збільшувати свободу, вдосконалюючись у послуху. Кажучи словами президента Бойда К. Пекера, президента Кворуму Дванадцятьох Апостолів, “ми неслухняні тому, що сліпі, ми слухняні тому, що можемо бачити”³.

Наш вибір у цьому житті не полягає в тому, щоб підкорятися чи не підкорятися певній владі. Наш вибір полягає в тому, якій владі підкорятися: владі Бога чи Сатани. Як казав Легій, це вибір між волею і неволею (див. 2 Нефій 2:27). Якщо це не одне, то обов’язково інше.

Наше підкорення Богові і Його праву правити і царювати над нами приносить інші благословення. Серед найважливіших—віра і впевненість, що дозволяють нам жити в мирі. Господь сказав Ісусу Навину:

“Не встоїть ніхто перед тобою по всі дні життя твого. Як був Я з Мойсеєм, так буду з тобою,— Не залишу тебе й не покину тебе. …

Тільки будь дуже сильний та відважний, щоб додержувати чинити за всім тим Законом, що наказав був тобі Мойсей, Мій раб,—не відхилишся від нього ні праворуч, ні ліворуч, щоб щастило тобі в усьому, де ти будеш ходити” (Ісус Навин 1:5, 7).

Якщо і ми будемо “додержуватися чинити за всім тим Законом”, ми також матимемо впевненість, що Бог з нами так само, як Він був з Мойсеєм. Разом із псалмоспівцем ми зможемо сказати: “На Бога надію кладу, й не боюся,—що тіло учинить мені” (Псалми 55:5). Хіба не пообіцяв Господь: “Страждання зазнаєте в світі,—але будьте відважні: Я світ переміг!” (Іван 16:33).

Багато років тому я головував на церковній дисциплінарній раді. Перед нами сидів чоловік, гріхи якого були причиною скликання ради. Він розповідав нам свою історію. Його гріхи дійсно були важкими, але і проти нього сильно грішили. Коли ми розглядали той випадок, моя душа затривожилася, і я попросив дозвіл вийти, щоб подумати і помолитися про це на самоті, а потім знову приєднатися до ради.

Я стояв перед стільцем у своєму кабінеті, благаючи Господа допомогти мені зрозуміти, як можна було вчинити таке зло. Я не бачив, а радше відчув бездонну прірву, яка була чимось накрита. В одному куті накриття було ледь припідняте лише на мить, і я відчув, у цій прірві глибину й широчінь зла, яке існує у світі. Воно було більшим, ніж я міг насправді осягнути. Я був приголомшений. Я впав на стілець позаду мене. Мені здавалося, що від цього видовища у мене перехопило подих. Я подумки заволав: “Як ми можемо навіть сподіватися подолати таке зло? Як ми зможемо витримати те, що є настільки темним і всепоглинаючим?”

У ту мить у моєму розумі виникла така думка: “Будьте відважні: Я світ переміг!” (Іван 16:33). Я рідко відчував подібний спокій поруч з реальним злом. Я відчував глибоку вдячність за гостроту Спасителевих страждань і більшою мірою, навіть до відчуття страху, відчув вдячність за глибину того, що Йому довелося здолати. Я відчув заспокоєння, думаючи про чоловіка, який чекав нашого суду, знаючи, що у нього є Викупитель, Чиєї благодаті було достатньо, щоб очистити його і також залагодити ту несправедливість, яку йому довелося знести. Я краще зрозумів, що добро переможе завдяки Ісусу Христу, у той час як без Нього у нас не було б жодного шансу. Я відчув спокій, і він був дуже приємним.

Пророк Джозеф Сміт розумів це, коли сказав: “Життєрадісно робімо все, що в нашій владі; а тоді стіймо з найглибшою впевненістю, щоб побачити Боже спасіння і руку Його, яку буде явлено” (УЗ 123:17). Обіцяння тим, хто підкоряється Богові таке: Його рука, Його сила будуть явлені в їхньому житті. Спаситель сказав:

“Не бійтеся, малі діти, бо ви Мої, а Я подолав світ, і ви з тих, кого Мій Батько дав Мені;

І ніхто з тих, кого Мій Батько дав Мені, не загубиться” (УЗ 50:41–42).

Жити з таким запевненням є благословенням, можливо більшим, ніж ми здатні оцінити. Усі ми, раніше або пізніше, у миті невідворотного лиха чи виснажливого збентеження, обравши Бога своїм дороговказом, зможемо з упевненістю заспівати: “Чудовим є мир, що несе євангелія”⁴.

Ми не повинні очікувати миру або свободи, віри чи будь-яких інших дарів від нашого небесного Провідника, якщо неохоче або без задоволення приймаємо Його провідництво. Якщо праведність є ритуальною, а не реальною, нам не слід чекати винагороди. Відсторонена, байдужа відданість не є для Нього відданістю взагалі. Наша покірність має бути повною, щирою і безмежною. Що вимагає Бог—то це такої відданості, яку виявляв Ісус, Якому довелося випити чашу настільки гірку, що це здивувало навіть Його, великого Творця (див. Maрк 14:33–36; УЗ 19:17–18). Однак Він це зробив, “волю Сина бу[ло] поглинуто волею Батька” (Moсія 15:7).

Я залишаю вам своє свідчення, що через Ісуса Христа, Сина Божого, ми можемо стати, як одне, з Богом, так само, як про це молився Ісус (див. Іван 17:20–23). Нехай ваша вірність Їм навіки буде сяючим дороговказом у вашому житті.