Як втішає нас Христос

То було наше перше Різдво на Північному острові у Новій Зеландії—прекрасній і захоплюючій країні. Однак незважаючи на сонячну погоду й доброту членів Церкви, я гостро відчувала відірваність від своїх батьків, рідних братів і сестер. Раніше того ж року ми переїхали в цю місцевість зі Сполучених Штатів, і я відчувала ностальгію.

У новому місці ми з чоловіком потоваришували з Вільсонами—молодою сім’єю з Ірландії, які сповідували іншу християнську релігію і також нещодавно приїхали до Нової Зеландії. Нолін Вільсон була моєю співробітницею і невдовзі ми стали хорошими подругами, ділячись досвідом емігрантського життя і нашою любов’ю до нового дому. Наша дружба міцнішала, і я почала розуміти, що ця сім’я також страждає від самотності та почуття пригніченості. У них було троє малих дітей, і вони чекали на четверту.

Одного вечора, коли я особливо гостро відчувала самотність і жалість до себе, у мене виникло відчуття, що найкращий спосіб подолання самотності—послужити комусь, в першу чергу Вільсонам. Ми з чоловіком вирішили того вечора святкувати 12 днів до Різдва з Вільсонами, анонімно залишаючи під їхніми дверима послання і невеличкі подаруночки. Кожного вечора замість самотності я відчувала радість і з нетерпінням чекала, коли ми непомітно підкрадемося до їхнього дому, залишимо послання й подарунок, постукаємо у двері й утечемо, широко усміхаючись.

Кожного дня на роботі Нолін розповідала мені про загадкових “Різдвяних ельфів”, які приходили до них минулого вечора. Вона розповідала, що її діти з нетерпінням очікували на прихід відвідувачів, які зробили сімейне Різдво щасливим. Кілька разів ми запрошували до участі молодь приходу, разом радіючи витівці.

В останню ніч, у Святвечір, Вільсони залишили послання і печиво біля своїх дверей з проханням познайомитися з ельфами. Коли ми прийшли з молоддю співати Різдвяні пісні, що й було нашим останнім подарунком, діти були в захваті, а наші друзі обнімали нас зі сльозами вдячності. Замість самотності я відчувала у своєму серці любов і радість, а узи дружби між нашими сім’ями зміцнилися.

Пізніше ми отримали електронне послання від одного чоловіка з церкви, яку відвідували Вільсони, в якому він писав, що дуже зворушений тим, що ми зробили для цієї сім’ї, і тому зацікавився нашою Церквою і служінням, яке ми надаємо іншим. У його церкві ніхто не знав про “12 днів до Різдва” і тепер вони пов’язували цю традицію зі святими останніх днів.

Я ніколи не забуду того першого Різдва в Новій Зеландії, де я несподіваним чином навчилася забувати про себе, йти працювати і “співчувати тим, хто потребує співчуття” (Мосія 18:9)—так, як втішає нас Ісус Христос у часи нужди й самотності.