Втеча заради віри й волі
Автор живе в штаті Айдахо, США.
У пошуках релігійної свободи мої батьки були благословенні добротою і гостинністю святих останніх днів, які зустрічалися їм від Чехословаччини до Канади.
Разом з братами і сестрами я виросла на історіях про те, як наші батьки жертвували, щоб жити за євангелією, і ми були благословенні завдяки їхнім зусиллям. Я навчилася бути глибоко вдячною за все, що вони та інші перші чеські святі останніх днів зробили, щоб їхнє потомство могло отримати благословення євангелії.
Моя мама народилася в Попраді колишньої Чехословаччини (зараз Словаччина). Її батько служив у чеській армії під час Другої світової війни, його сім’я була однією з багатьох сімей військових, яка втекла у прилеглі ліси, щоб сховатися від німецьких окупантів. Протягом п’яти днів мої дідусь і бабуся тіснилися під ковдрою разом з моєю однорічною мамою та її п’ятирічною сестрою, споживаючи лише кубики цукру.
У той час мої дідусь і бабуся не були членами Церкви і не молилися часто. Однак під час цього важкого випробування їхні серця пом’якшилися. Моя бабуся написала у своєму щоденнику: “Цієї ночі я відчувала сильне бажання стати навколішки і попросити про допомогу Того, Хто має вищу владу. Тож я зайшла трохи глибше у ліс, стала навколішки і помолилася зі скрушеним серцем і впокореним духом. Я благала про допомогу”.
На свою молитву вона отримала відповідь. Деякі сім’ї в лісі були вбиті, коли їх знайшли, однак моїх дідуся й бабусю та їхніх двоє дочок було дивовижним чином захищено. Під час цієї виснажливої й важкої події Господь посіяв у серцях моїх дідуся й бабусі насіння віри й довіри.
Віра й переслідування
Коли закінчилася Друга світова війна, мої дідусь і бабуся все ще проживали в Чехословаччині і в їхні двері постукали два молоді місіонери. Коли вони відвідали маленьку філію і прослухали бесіди, то отримали свідчення про істинність євангелії і вирішили охриститися. Однак у вечір, призначений для проведення співбесіди для хрищення, місіонери і провідник Церкви не приїхали на зустріч. Під час наступних зборів філії мої дідусь і бабуся дізналися, що через політичний переворот всі місіонери мали залишити країну. Подальше дотримання будь-якої релігійної практики тепер також було під забороною. Незважаючи на це, невелика група святих у тому місці зберігала свою віру і тепер скеровувалася місцевими провідниками і ключами священства. Мої дідусь, бабуся та тітка охристилися таємно у 1950 році.
Протягом наступних кількох років членів філії, у тому числі й мою бабусю та маму (яка тоді вже була підлітком), іноді забирала таємна поліція, щоб допитати стосовно їхньої релігійної діяльності. Одного разу мою бабусю агресивно допитували протягом п’яти годин. Її допитувачі сказала їй, що посадять її у в’язницю на п’ять років, якщо вони дізнаються, що вона навчає релігії своїх дітей.
Вона писала: “Я залишалася спокійною і сказала: “Якщо ви гадаєте, що я роблю щось погане, навчаючи своїх дітей релігії, тоді ви можете посадити мене у в’язницю”. Вони нічого не відповіли. З того часу вони часто викликали мене на допит. Вони наговорювали на Церкву і намагалися відвернути нас від віри. Чим більше вони це робили, тим більше я трималася за Церкву, [бо] істинну Церкву завжди переслідували”.
Моя мама написала у своєму щоденнику: “Протягом цих найважчих років члени Церкви зустрічалися в неділю на квартирі нашого президента філії. Ми не могли співати голосно, тож ми співали пошепки. Ми не хотіли, щоб нашого президента філії посадили до в’язниці. Ми збиралися так протягом 18 років і мріяли про той час, коли всі зможемо поїхати у Скелясті гори й оселитися в [Солт-Лейк-Сіті]”. Вони мали надію, хоч у той час сім’ям рідко давали можливість підготувати документи, які б дозволили їм залишити країну.
Коли мамі виповнилося двадцять років, вона почала палко молитися про те, щоб укласти шлюб з членом Церкви, і якимось чином запечататися у храмі.
У пошуках нового життя
Мій батько, який виріс на фермі в селі, переїхав до міста, щоб навчатися, де і зустрівся з моєю матір’ю. Моя мама почала свою кар’єру в якості професійної оперної співачки. Коли вони познайомилися, вона розповіла йому про Церкву. Хоч на той час він ще не охристився, мої батьки одружилися 18 лютого 1967 року.
У кінці того року вони були благословенні приходом у світ мого старшого брата. Через вісім місяців після його народження президент філії отримав одкровення, що члени Церкви повинні підготуватися бути виведеними з країни у місце, де вони зможуть бути вільними у своєму поклонінні. У серпні 1968 року росіяни окупували Чехословаччину, створивши хаос на кордонах і по всій країні. Члени філії, які слухняно підготувалися до цього, втекли у Відень, Австрія.
Моя бабуся, яка залишила країну з моїми батьками, писала: “Вночі, коли всі в багатоквартирному будинку спали, ми попрощалися зі своїм домом і тихенько вислизнули на двір, боячись, що може заплакати дитина. Все це ми мали зробити таємно, бо в нашому будинку мешкало троє шпигунів, які працювали на таємну поліцію. Ми були благословенні Господом. Ми врятувалися втечею. Залишаючи дім, ми знали, що вже ніколи не повернемося, однак ми не знали, куди вирушимо далі з Відня. Але в той час ми не турбувалися про це. Господь відкрив президенту філії Свої обіцяння для нас, якщо ми залишатимемося вірними Йому”.
Запрошення до Нової землі
Моя бабуся, мої батьки та дві інші сім’ї більше місяця мешкали у підвалі будівлі Боклінштраської церкви у Відні. Протягом того місяця мій батько слухав місіонерські бесіди й охристився. Багато членів тих трьох сімей знайшли роботу і збирали свою заробітну платню, поки всі ми не змогли іммігрувати в місто Калгарі, провінція Альберта, Канада. Через несприятливу погоду в Калгарі наш літак приземлився в місті Едмонтон 5 листопада 1968 року.
Залишити родичів, культуру і землю, яку вони любили, вже було неабиякою жертвою, але труднощі, у багатьох відношеннях, лише починалися. Прибувши в Калгарі лише з однією валізою, дитячим візочком і 32-ма канадськими доларами, мої батьки були у великій нужді.
Канадські члени Церкви відразу ж почали служити моїй сім’ї, щедро надаючи допомогу з транспортом, покупками в магазинах та пошуком помешкання для оренди. Лише за тиждень у моїх батьків і бабусі був дім, в якому були ліжка, стіл і стільці, кушетка, дитяче ліжко, постільні речі, посуд і навіть трохи їжі в буфеті. Моя мама написала у своєму щоденнику, як дивовижно й зворушливо було бачити меблі, які неочікувано з’явилися у них, і як вдячна вона була за надане служіння.
Втім, разом з глибокими почуттями вдячності, виникли й інші почуття. Культурний шок був дуже сильним, і з ним важко було впоратися. Весь перший рік проживання в Калгарі вони відвідували уроки англійської мови, а батько по холоду ходив на роботу. Вони робили все можливе, щоб створити відчуття дому, однак цей час все ще був важким через таку кількість змін. Святі їхнього нового приходу в Калгарі долали мовний бар’єр, щоб підтримувати новоприбулих членів Церкви. Щонеділі моя сім’я здобувала силу, приходячи на причасні збори, щоб поновити свої завіти, і покладалась на Духа у вивченні англійської мови.
Благословення вічності
Наша сім’я з п’яти чоловік була запечатана разом в Кардстонському храмі, провінція Альберта, в жовтні 1976 року. Моя мама почала мріяти про цей день понад 20 років до цього, і, нарешті, у країні й мовою, про які вона ніколи й не думала в юності, на її молитви прийшла відповідь. Тоді мені було майже вісім років, і у мене залишилися чудові спогади про сяючі очі та усмішки моїх батьків, коли ми, діти, увійшли в кімнату для запечатування.
Моя бабуся також була у храмі в той день. Я пригадую, в якому захопленні вона була, коли побачила вогні храму по прибутті в Кардстон. Кілька років потому, коли вона пішла на пенсію зі своєї роботи в Калгарі, вона переїхала в Кардстон і багато годин служила в храмі. Їй подобалося грати на органі і допомагати створювати там атмосферу благоговіння. Її свідчення й любов до Спасителя були очевидні завдяки її доброті до всіх, хто оточував її. Для мене вона є прикладом сильної жінки-святої останніх днів.
Я безмежно вдячна своїм батькам—піонерам в моїй сім’ї—за їхні жертви, які вони понесли в кар’єрі, розлучившись з родичами, залишивши батьківщину і майно. Здається, що вони втратили так багато, але Господь так рясно благословив їх та їхніх нащадків за те, що вони жили за принципами євангелії.