Дорослій молоді
Очікування на перехрестях життя
Автор живе в штаті Техас, США.
Коли у мене ставався викидень за викиднем, мені здавалося, що я стою на червоному світлі на перехрестях свого життя. Однак, коли я звернулася до Господа, то зрозуміла, що кожна втрата супроводжувалася миром, баченням і зростанням.
Я стискувала пальцями кермо, з нетерпінням дивлячись на червоне світло. Коли воно нарешті змінилося на зелене, то поїхала швидше, щоб лише знову зупинитися на червоному сигналі світлофора. Мені все ще потрібно було їхати 10 хвилин, щоб встигнути на урок до сестер-місіонерок, який мав початися 5 хвилин тому. Якби я була мудрішою матір’ю, я б передбачила 15-хвилинний вибух роздратування моєї майже трирічної дочки, спричинений моїм наближенням до вхідних дверей, однак я цього не зробила. Так, земля не перестане обертатися, як і раніше, якщо я запізнюся, але, з огляду на мої зусилля зробити щось хороше, хіба я не заслужила на те, щоб принаймні кілька світлофорів засвітилися для мене зеленим світлом? Поки я нетерпляче чекала на наступному світлофорі, то відчула, як моє незадоволення переростає в роздратування. “Я намагаюся зробити щось хороше, я докладаю до цього всіх зусиль! А де ж та допомога, якої я потребую?”
Двадцять місяців тому я ставила подібні запитання в подібній ситуації, однак місце було сповнене миром і спокоєм, якого не вистачало мені в ту мить перед світлофором.
У Священному гаю, в Пальмірі, шт. Нью-Йорк, ледь пробивалося листя на коричневих гілках, які були навколо мене. Здавалося, молода зелень на кущах, що вкривали землю, наповнювала повітря життям. Я чула лише шелест ніжного вітерця, наш візочок і свої кроки—ні автівок, ні гучних розмов. Однак, незважаючи на тишу, в моєму розумі вирували питання й непевність. Ми з чоловіком, Лансом, з болем чекали 72 години на дзвінок від лікаря, щоб дізнатися результати останнього ультразвукового обстеження і аналізу крові. Я відчайдушно потребувала відповідей та втішення.
Заспокоєння
“Господь благословив їх Своїм Духом і сказав їм: Заспокойтеся. І вони заспокоїлися” (Aлма 17:10).
Мій погляд зупинився на притлумлених зимою клумбах біля Нью-Йоркського храму в Пальмірі. Мій розум чітко сформулював запитання, яке його обтяжувало: “Якщо я втрачу цю дитину, то чому? А що потім?” З ніжністю вітерця, який я відчувала, Господь сповнив мій розум спокоєм, якого мені так не вистачало. Мені більше не потрібен був лікар, щоб дізнатися про те, що я вже знала: я втрачу цю дитину. Однак я раптом зрозуміла, що ця крихітна душа була в досконалих, сповнених любові руках Небесного Батька. Відразу ж безнадія, яка мене охопила, змінилася заспокійливим миром, який підтримував мене в наступні тижні й місяці.
В очікуванні зеленого сигналу
“Я був вдячний за багато способів, у які Господь благословляв мене через Утішителя, коли мені потрібен був мир. Проте наш Небесний Батько дбає не лише про наше втішення, але й навіть ще більше—про наш подальший розвиток”1 —Президент Генрі Б. Айрінг
Через кілька днів після відвідування Пальміри я пережила болісний викидень. Хоча відчуття миру й надалі підтримувало мене, після втрати я відчувала фізичну й емоційну слабкість і не підготовленість до того, що сталося потім. Спочатку я чекала на результати лабораторних аналізів, які виявили часткову молярну вагітність. Потім я чекала на результати аналізу крові щотижня, раз на два тижні, а згодом раз на місяць, щоб переконатися у відсутності ознак раку, який міг розвинутися внаслідок цього. Навіть упродовж довгих місяців очікування ми з Лансом постійно бачили руку Господа, яка в той час давала нам втішення та упевненість. Часткова молярна вагітність не мала тривалих наслідків і вже через шість місяців мій лікар сказав, що я можу знову вагітніти. Я знову була на життєвому шляху, який вів мене вперед; нарешті світло знову змінилося з червоного на зелене.
Але не минуло й трьох місяців, упродовж яких я зробила кілька аналізів крові, як у мене знову стався викидень—цього разу всього за тиждень до Різдва. Минуло ще три місяці, і наступний тест на вагітність з позитивним результатом окрилив мене надією лише для того, щоб через тиждень у мене стався викидень—ще один червоний сигнал світлофора.
Перевірка віри
“Навіть за наявності міцної віри більшість гір пересунути не вдасться. … Якби всю протидію було обмежено, якби всі недуги було усунуто, тоді основні цілі плану Батька було б зведено нанівець”2 —Старійшина Девід А. Беднар
Я знову завагітніла, і час народжувати дитину припадав на Різдвяну пору. У мене були хороші передчуття щодо цієї вагітності. Ми бачили серцебиття на перших ультразвукових дослідженнях і знали, що члени сім’ї за нас моляться. Одного дня, коли ми були на сесії ендаументу в храмі, у мене з’явилася чітка думка: “Якщо я втрачу цю дитину, чи не похитнеться моя віра? Звичайно ж, ні. Але, звичайно ж, я не хочу мати ще одного викидня лише тому, що цього разу я готова прийняти Господню волю, якою б вона не була”.
Попри моє позитивне ставлення, через кілька тижнів я побачила знайомі ознаки, пішла на ультразвукове дослідження і почався процес, який був мені до болю знайомий. Моя віра не залишалася настільки ж міцною, як я сподівалася. Здавалося, що відповіді, які підтримували мене під час попередніх викиднів, не задовольняли цього разу. Накотила хвиля депресії. Я почувалася розбитою, спустошеною, навіть трохи зрадженою. Ми з чоловіком не були єдиними, хто покладав сподівання на Господа. Наша донечка часто казала нам, як сильно хоче маленького братика чи сестричку. Нам було також боляче і за неї. Я звернулася зі своїм душевним болем до Господа в гарячій молитві і знову отримала чітке засвідчення, що Небесний Батько добре знав про мій біль і обставини та про те, що Він мене любить. Хоча мої обставини залишалися незмінними, той чудовий і простий випадок дивовижним чином полегшив мої тягарі й зробив мене спроможною справлятися з труднощами і навіть бути щасливою у своїх повсякденних справах. Що б там не сталося в майбутньому, зі мною все буде гаразд.
Коли через кілька місяців прийшли результати аналізу генетичного дослідження, ми знову були збентежені метою тих невдач у нашому житті. Я докладала всіх зусиль, щоб забути про власні бажання і узгодити свою волю з волею Господа, однак під час важких моментів моє серце вигукувало: “Чого я маю з цього навчитися? Я ж намагаюся робити щось хороше! А де ж та допомога, якої я потребую?”
Зміна реакції
“Важко—це константа! Всі ми стикаємося з викликами. Змінною є наша реакція на важке”3 —Старійшина Стенлі Г. Елліс
Через вісім місяців після четвертого викидня і усього через кілька тижнів після моєї стресової поїздки на зустріч із сестрами-місіонерками я спокійно чекала на світлофорі, їдучи додому, коли надійшли мої відповіді. Коли я дивилася, як поруч зі мною зупиняються інші автомобілі, які їхали тією ж дорогою переді мною, я побачила своє життя у перспективі вічності. Раптом я зрозуміла, що найважливіше в моїй подорожі—це залишатися на шляху, який поверне мене до небесного дому. На пункт мого призначення не впливатиме кількість “світлофорів”, біля яких мені доведеться чекати. Але матиме значення моя реакція на них.
Я почала радіти кожному світлофору в своєму житті, як у метафоричному, так і буквальному розумінні. Я сприймала їх не як марнування часу, а як можливість стати більш терплячою, здобути бачення, яке приходить лише у процесі очікування. Як кожен червоний сигнал світлофора поєднується із зеленим, який дозволяє рух у протилежному напрямку, я зрозуміла, що кожен світлофор у моєму житті відкривав дорогу зростанню, хоча й не обов’язково у такий спосіб, у який я сподівалася зростати саме в ту мить. Замість того, щоб фокусуватися на розчаруваннях, я почала насолоджуватися можливістю розвиватися, яка відкривається під час кожного несподіваного повороту подій.
Зосереджуватися на Спасителі
“Важливе запитання, яке слід обміркувати: “На що ми покладаємо нашу віру?” Чи зосереджена наша віра на тому, щоб просто прагнути полегшення болю й страждань, чи вона твердо зосереджена на Богові Батькові і Його святому плані та на Ісусі Христі і Його Спокуті?4 —Старійшина Дональд Л. Холлстром
Через два довгі роки після мого першого викидня я народила чудового здорового хлопчика. Упродовж часу, який вів до того радісного дня в нашій сім’ї, я прийшла до усвідомлення, що Ісус Христос не страждав за мене для того, щоб позбавити моє життя всіх страждань. Натомість Він страждав для того, щоб я зміцнювалася і зростала під час викликів, які переді мною поставатимуть. Хоча все ще болісно згадувати сумні моменти втрати і довгі місяці очікування, вони стали скарбом у моєму житті. У ті священні моменти я зрозуміла, що Спаситель знає мої особисті страждання. Він допомагав мені так, як міг допомагати лише той, хто особисто знає мої болі. Хоча часто здається, що протилежність у нашому житті стає перепоною на шляху до розвитку, Господь використовує ту протилежність, щоб скерувати нас до вищої мети, якщо ми знаємо Його любов і перебуваємо в ній.