Зростання у священстві

Як прекрасно дивитися на цей вщерть заповнений Конференц-центр і думати про будинки по всьому світі, в яких знаходяться носії священства. Мабуть, що це найбільше зібрання священства в історії Церкви. Я думаю, що це так, тому що ми з кожним роком продовжуємо зростати.

Моє особисте перше знайомство зі священством відбулося, коли я був охрищений. Мене христили в зрошувальному каналі маленького містечка Оуклі, штат Айдахо. Я сидів зі своїми друзями на березі зрошувального каналу. Ми були у купальних костюмах, зроблених у вигляді комбінезону на шлейках з відрізаними штанинами, щоб не потонути, та прорізами для кишень. Тоді ми ніколи не бачили ані в’язаних, ані будь-яких інших купальних костюмів. Мій батько вийшов із будинку зборів Першого приходу разом зі своїми радниками. Він ніс стілець і поставив його поруч із зрошувальним ровом. Батько сказав: «Девіде, іди-но сюди; ми збираємось тебе охристити».

Я пірнув у канал і переплив на інший бік. Мене всього трусило. Стояв вересень і вже було трохи холодно, і зрозуміло, що хлопчики починають тремтіти, коли на них тільки комбінезони. Мій батько зійшов у канал. Наскільки я пам’ятаю, він не знімав туфлі і нічого не переодягав, а залишився у своєму звичайному одязі. Він показав мені, як тримати руки, а тоді охристив. Після того, як я піднявся з води, ми обидва вилізли на берег каналу. Я сів на стілець, і вони поклали руки мені на голову й конфірмували членом Церкви. Після цього я пірнув у канал і переплив на інший бік, щоб приєднатися до своїх друзів.

Таким насправді й було моє перше знайомство зі священством.

Я нагадаю вам, що священство—це сила і влада Бога, передана людині. Дозвольте мені сказати це ще раз: священство—це сила і влада Бога, передана людині. Тут серед цього зібрання сьогодні є ті, хто має Ааронове священство, нижче священство, а також ті, хто має Мелхиседекове священство, вище священство. Чи не цікаво уявити собі, як Господь і Його Небесний Батько, створюючи план спасіння, організували все так, щоб чоловіки могли бути достатньо гідними і мати честь носити священство та поєднатися у велику армію чоловіків для того, щоб виконати вічні цілі нашого Небесного Батька—здійснити безсмертя і вічне життя людини—людей цілого світу? Як багато нас буде потрібно для цього!

Через кілька років після того, як я був охрищений і краще познайомився з деякими обов’язками в Церкві, мені дарували Ааронове священство. Мій батько, який мене христив, тоді вже помер від серцевого нападу, тому єпископ дарував мені Ааронове священство і висвятив у чин диякона. Я пам’ятаю прекрасні відчуття, коли він дарував мені це священство, радість того, що тепер я матиму обов’язки й буду відповідати за свої дії, а також вчитися того, що маю робити, просуваючись цим життям. Я справді мав особливе відчуття, що зараз став трохи іншим, що я не буду точно таким, як мої друзі, які не мали священства, або люди, яких ви зустрічаєте у світі. Тепер у мене були деякі обов’язки—те, про що ми дізнавалися в неділю у церкві, сидячи навколо старої вугільної пічки в підвальному приміщенні будинку зборів.

По суботах ми прибирали в церкві, набирали вугілля у відра і перевіряли, щоб будинок був готовий для недільних зборів. Ми займалися справами нижчого священства, які стосувалися мирських справ приходу—збиранням пожертвувань від посту й виконанням завдань єпископа. Він та інші провідники навчали нас про Ааронове священство та чин диякона, а згодом і вчителя, а тоді, зрозуміло, і священика; вони навчали кращого розуміння, бачення того, що має бути зроблено, а також того, що в мене особисто був певний обов’язок, незважаючи на те, що я був лише хлопчиком у маленькому сільському містечку. Це мало дуже велике значення.

Мій батько помер, коли мені було 11 років, і на його похороні на мене дуже вплинули слова, які я чув від інших людей про те, якою гарною людиною він був. На цвинтарі, коли вони опускали гроб у могилу, і вже починали кидати лопатами землю з камінням, я стояв і дивився, думаючи про те, що він був моїм героєм, і що тепер станеться зі мною після втрати батька. Я бачив гарних чоловіків, які використовували священство і робили те, що правильно—чоловіків, які допомагали копати могилу і турбувалися про все інше—і я бачив доброго чоловіка, який відмовився взяти п’ятидоларовий чек з рук моєї матері, який вона давала йому за копання могили. Він відхилив мамину руку і сказав: «Ні, збережіть це, вони вам пізніше знадобляться».

А тому я б хотів звернутися до всіх вас, присутніх сьогодні на цьому зібранні носіїв Ааронового чи Мелхиседекового священства, чи не цікаво те, як за мудрістю нашого Небесного Батька і Його Сина, все це зводиться разом, і як, маючи нижче священство, ми вчимося виконувати мирські справи? Нам даються тимчасові доручення, і в смиренні та простоті ми вчимося робити те, що має бути зроблено. Це навчає нас служінню і життю за заповідями Господа, готуючи до того, щоб одного дня нас було підвищено до Мелхиседекового священства, з усією його величчю та вічною славою.

Ті роки Ааронового священства були цікавим часом мого життя. Я завжди дізнавався про щось нове і завжди отримував краще розуміння й глибші відчуття стосовно євангелії та нашого обов’язку нести це послання цілому світу. В процесі ми вчимося спілкуватися з іншими людьми. Іноді ми відчуваємо, що люди можуть не прийняти нас, тому що ми живемо за вищими нормами. Є те, чого ми не робимо. У нас є Слово мудрості, яке допомагає нам бути здоровішими, вести таке життя, яке сприяє нашому зростанню до справжніх чоловіків, а також до норм, ідеалів і способу життя, які б хотіла мати більшість світу. Я побачив, що якщо ви живете так, як повинні, люди це помічають, їх вражають принципи вашої віри, і тоді ви можете впливати на їхнє життя. Коли вони дізнаються, що їм не потрібно потурати своїм бажанням курити, випивати, вживати маріхуану або інші наркотики, які спричиняють таку шкоду світові, тоді сам факт того, що ви всього цього не робите, матиме вплив на цих людей.

Життя за вашими нормами робить вас гідними шлюбу у храмі. До речі, це 173-я щорічна Генеральна конференція Церкви, і просто до вашого відома, ми з дружиною вже одружені 73 роки. Отже, в рік нашого одруження Церква проводила 100-у щорічну конференцію. Я пам’ятаю, як тримав Рубіну руку на олтарі у храмі—прислухаючись до слів церемонії запечатування—у мене в серці було особливе відчуття, не лише святості обряду, а й відповідальності, що я мав жити так, як належить, піклуватися про неї і наших дітей, а тоді й онуків та інші покоління, які прийдуть [в майбутньому]. Я вирішив бути прикладом того, як живе людина, яка шанує священство і свій шлюбний завіт.

Цього вечора, зустрівшись як носії священства, давайте тільки подумаємо про нашу з вами відповідальність у світлі того, що має статися у цьому світі—можливо, щось нове, про що ми поки не знаємо—після того, як закінчиться ця війна і все стане на свої місця. На нас чекає так багато роботи. І щоб з нею впоратися, ми повинні бути гідними священства, яке маємо, щоб допомогти у провідництві Церкви у міру її зростання, можливо навіть у більшому масштабі, ніж робили це колись в минулому. Який це буде час!

Декілька років тому, коли під час Другої світової війни служив на флоті, я отримав наказ явитися до штаб-квартири військово-морського флоту у Перл-Харбор. Моя сім’я привезла мене на острів Трежер у Сан-Франциській затоці, де я ввійшов на борт літака, старого морського швидкісного літака, який мав назву «Пан-Амерікен». На борту того літака були кілька старших офіцерів медичної служби, які їхали, щоб допомогти в підготовці й будівництві лікарні, яка в той час була там потрібна, оскільки через кілька тижнів мала початися битва на Тараві. Згідно з моїм званням мене призначили спати у спальному мішку у хвості того літака, звідки я міг бачити двигуни його правого борту при перельоті через Сан-Франциско, який був занурений в темряву з-за військової ситуації. Було темно, коли ми влетіли на територію Тихого океану, і мені здалося, що двигуни правого борту того старого літака Пан-Амерікен загорілися. Я не міг заснути, дивлячись на це під час усього польоту.

Протягом тієї безсонної ночі я розмірковував над власним життям і тим, чи жив я згідно зі своїми можливостями і обов’язком як носія Мелхиседекового священства— обов’язком бути прикладом і жити так, як повинен жити, щоб виконати всі покликання, які мені можуть дати. Тієї безсонної ночі я проаналізував себе, свої позиції, запитуючи, чи я робив усе, що міг. І хоч я завжди приймав мої церковні покликання, я думав, чи виконував я їх з усім своїм серцем, міццю, розумом і душею, і чи жив згідно з обов’язком і благословенням, які отримав як носій Мелхиседекового священства—що очікується від кожного з нас, які отримують це благословення.

Озираючись на ту безсонну ніч, я вдячний Господу сьогодні за Його благословення і за все те, до чого я мав можливість бути залученим. Я завжди намагаюся якомога краще жити за євангелією, робити все, до чого мене було покликано, з усім своїм серцем, міццю, розумом і силою, щоб виконати будь-яке покликання в майбутньому, щоб я міг бути гідним робити все те, про що мене можуть попросити одного дня.

Цього вечора, коли ми вшановуємо священство, ви, молоді чоловіки священства, вирішіть жити так, як вам належить. Не займайтеся нічим нерозумним, що є в цьому світі, а тримайте в голові те, що вам було дано. Я знову повторю: священство—це сила і влада, передана людині нашим Небесним Батьком. Його повноваження і велич перевищує наше розуміння.

Я свідчу вам, що ця робота істинна. Я радий, що на заході свого життя можу стояти і свідчити про істинність євангелії, свідком чого я був всі дні свого життя від хрищення і дотепер. Я люблю Господа. Я люблю нашого Небесного Батька і цю роботу. Я свідчу про її істинність.

Усім вам, носіям священства, я кажу: живіть, як повинні жити. Ми відрізняємося від інших, і вам не належить бути такими, як усі навколо, тому що ви маєте священство Бога з великими обіцяннями, благословеннями і вимогами до вас.

Ця робота істинна. В ім’я Ісуса Христа, амінь.