Спокута Ісуса Христа

Будучи молодим місіонером, старійшина Орсон Ф. Уітні (1855–1931), який пізніше служив у Кворумі Дванадцятьох Апостолів, мав настільки яскраве видіння, що воно змінило його життя назавжди. Він пізніше писав:

“Однієї ночі я бачив уві сні,… що знаходжуся у Гефсиманському саду й бачу Спасителеві страждання. … Я стояв за деревом, що було на передньому плані. … Ісус разом з Петром, Яковом та Іваном увійшли через невеличку хвіртку справа від мене. Залишивши там трьох апостолів і попросивши їх стати на коліна й молитися, він пішов у інший кінець, де також став на коліна й молився. … “О, Мій Батьку, якщо можливо, нехай обмине ця чаша Мене; однак не Моя, а Твоя нехай станеться воля”.

Коли Він молився, по Його обличчю, яке було [повернуте] до Мене, текли сльози. Я був настільки зворушений побаченим, що також заплакав, бо співчував Його великому смуткові. Усім своїм серцем я полинув до Нього. Я любив Його всією душею і так сильно прагнув бути з Ним, як нічого не прагнув раніше.

Потім він піднявся і пішов туди, де апостоли, схилившись на коліна, міцно спали! Він легеньким поштовхом розбудив їх і з м’яким докором у голосі, де не було й тіні гніву чи лайки, запитав, чи не могли б вони попильнувати з Ним одну годину. …

Повернувшись на Своє місце, Він знову помолився, а потім прийшов і побачив, що вони знову сплять. Він ще раз розбудив їх, перестеріг, а потім повернувся і молився, як і раніше. Це повторювалося три рази, і я добре роздивився Його зовнішність—Його обличчя, постать і рухи. Його постать була благородною, вираз обличчя—величним. … Він був і є Самим Богом, але покірним і лагідним, наче мале дитя.

Раптом усе змінилося. … Дія вже відбувалася не до, а після Розп’яття. Там був Спаситель з тими ж трьома учнями, які стояли разом зліва від мене. Вони були майже готові залишити землю й вознестися на небеса. Я не міг більше себе стримувати. Я вибіг з-за дерева, упав до Його ніг, обхопив Його коліна і благав узяти мене з Собою.

Я ніколи не забуду добрий і ласкавий жест, яким Він мене зупинив, підняв і обійняв. Це було так яскраво, так реально, що я відчув тепло Його грудей, до яких Він мене притиснув. Потім він сказав: “Ні, сину Мій. Ці вже закінчили свою роботу, і вони можуть іти зі Мною; але ти маєш залишитися і закінчити свою”. Я все ще міцно тримав Його. Дивлячись Йому в обличчя знизу вгору, бо Він був вищим за мене, я почав ще палкіше благати Його: “Тоді пообіцяй мені, що зрештою я прийду до Тебе”. З ласкавою і ніжною посмішкою Він відповів: “Це буде залежати лише від тебе”. Я прокинувся від ридань, і вже був ранок”¹.

Ця чутлива розповідь про особисте враження від сповненої любові Спасителевої спокути є доречним вступом до розмови про важливість Спокути Ісуса Христа. Дійсно, Спокута Єдинонародженого Сина Божого у плоті—це основа всіх основ, на якій лежить усе християнське вчення, і найвеличніший вияв божественної любові, будь-коли виявлений до цього світу. Для членів Церкви Ісуса Христа Святих Останніх Днів ця подія є найвеличнішою з усіх. Важливість усіх інших принципів, заповідей і чеснот відновленої євангелії бере свій початок з цієї віхової події².

Спокута була передвисвяченим, але добровільним вчинком Єдинонародженого Сина Божого, під час якого Він віддав Своє життя і витерпів духовні страждання. Це стало викупительною жертвою за наслідки, які Падіння Адама принесло всьому людству, і за особисті гріхи всіх, хто кається.

Буквальне значення англійського слова Atonement (Спокута) випливає з конструкції слова: at-one-ment, тобто поєднання всього, що було розділене або роз’єднане. Спокута Ісуса Христа стала обов’язковою через провину відділення, тобто Падіння Адама, яке принесло у світ два види смерті, після того як Адам і Єва скуштували плід від дерева пізнання добра і зла³. Фізична смерть принесла розділення духа і тіла, а духовна смерть принесла відділення як тіла, так і духа від Бога. Внаслідок Падіння всі люди, народжені на землі, пройдуть через ці дві смерті. Але ми повинні пам’ятати, що Падіння було важливою частиною божественного плану Небесного Батька. Без цього Адам і Єва не змогли б народжувати дітей, і не було б людства, яке б пізнавало протидію і зростання, свободу волі і радість воскресіння, викуплення та вічного життя⁴.

Необхідність цього Падіння і Спокути, як плати за нього, пояснювалася на доземній Нараді на небесах, на якій були присутні духи цілої людської сім’ї і на якій головував Бог Батько. Саме у доземному існуванні Христос виявив повагу до свободи вибору всіх людей, погодившись викупити їхні гріхи. При цьому Він віддавав Батькові всю славу за цю викупительну любов⁵.

Ця нескінченна Спокута Христа була можливою завдяки тому, що (1) Він був єдиною безгрішною людиною, яка будь-коли жила на цій землі, а отже, не підлягав духовній смерті, яка настає внаслідок гріха; (2) Він був Єдинонародженим від Батька, а, отже, володів усіма якостями божества, що давало Йому владу над фізичною смертю⁶; і (3) Він, безсумнівно, був єдиним, хто мав достатнє смирення і бажав у доземному житті бути висвяченим на це служіння⁷.

Деякі дари, що приносить Спокута, є загальними, безмежними й безумовними. Серед них —викуплення провини Адама, внаслідок чого жоден з людської сім’ї не несе відповідальності за той гріх⁸. Ще один загальний дар—це Воскресіння після смерті кожного чоловіка, жінки й дитини, які живуть, жили чи ще колись житимуть на землі.

Інші аспекти Христового викупительного дару є обумовленими. Вони залежать від старанності людини в дотриманні Божих заповідей. Наприклад, у той час як члени людської сім’ї отримують прощення за Адамів гріх без усяких зусиль з їхнього боку, вони не отримують прощення за власні гріхи, якщо не виявляють віру в Христа, не каються в гріхах і не христяться у Його ім’я, не отримують дар Святого Духа і не конфірмуються членами Христової Церкви й не просуваються вперед, намагаючись витерпіти з вірою, решту свого життєвого шляху. Про це особисте випробування Христос сказав:

“Бо знай, Я, Бог, вистраждав це за всіх, щоб їм не страждати, якщо покаються;

Але якщо вони не покаються, вони повинні страждати саме так, як Я”⁹.

Більш того, хоча Воскресіння тіла є вільним і загальним даром від Христа, наслідком Його перемоги над смертю, природа воскреслого тіла (або “ступеня слави”, яку воно отримає), так само як і час воскресіння людини, безпосередньо визначається її вірністю в цьому житті. Апостол Павло, наприклад, пояснив, що ті, які повністю підкоряються Христовій волі, під час Воскресіння воскреснуть першими¹⁰. Сучасне одкровення пояснює різницю в ступенях воскреслих тіл¹¹, обіцяючи найвищу ступінь слави лише тим, хто твердо дотримується принципів та обрядів євангелії Ісуса Христа¹².

Звичайно, і безумовні благословення Спокути, і ті, що можна отримати за певних умов, доступні лише завдяки благодаті Христа. Зрозуміло, що для отримання безумовних благословень Спокути не потрібно щось робити, але й ті благословення, що можна отримати за певних умов, не приходять лише завдяки нашим заслугам. Якщо людина сповнена віри й дотримується заповідей Божих, вона може отримати додаткові привілеї; але й вони надаються вільно, а не тому, що ми їх заслужили. У Книзі Мормона чітко сказано, що “жодна плоть не може жити в присутності Бога інакше, як тільки через діяння, і милість, і благодать Святого Месії”¹³.

Цією ж благодаттю Бог уможливлює спасіння маленьких дітей, розумово хворих і тих, хто жив, не почувши про євангелію Ісуса Христа тощо. Цих людей викуплено загальною силою Спокути Ісуса Христа й вони зможуть отримати повноту євангелії після смерті, у духовному світі, де перебувають духи, чекаючи на Воскресіння¹⁴.

Щоб виконати вимоги Спокути, безгрішний Христос пішов у Гефсиманський сад, як бачив у своєму сні старійшина Уітні, і там зніс душевні муки, які лише Він міг знести. Він “зачав сумувати й тужити”, кажучи Петрові, Якову й Івану: “Обгорнена сумом смертельним душа Моя”¹⁵. Чому? Тому що Він перестраждав “біль усіх людей, так, біль кожної живої істоти, і чоловіків, і жінок, і дітей, які належать до сім’ї Адама”¹⁶. Він відчув “спокуси, і біль у тілі, голод, спрагу і втому, навіть більше, ніж людина може витерпіти, якщо це не до смерті; бо знай, кров виступить з кожної пори, таким великим [було] Його страждання за злочестивість і мерзоти Його народу”¹⁷.

Цими стражданнями Ісус викупив душі всіх чоловіків, жінок і дітей, “щоб Його нутро сповнилося милості, будучи у плоті, щоб Він міг знати, будучи у плоті, як допомогти Своєму народові в його недугах”¹⁸. Зробивши так, Христос “спустився нижче усього”, перестраждавши всі хвороби, недуги й морок розпачу, через які проходить кожен смертний, щоб Він “сприйняв усе, щоб Він міг бути в усьому і серед усього світлом істини”¹⁹.

Спокута розпочалася у Гефсиманському саду неймовірною самотністю й гострим болем, досягнула свого апогею, коли небачена жорстокість римських солдат та інших змусила Ісуса вигукнути на хресті: “Елі, Елі, лама саватхані?” цебто: “Боже Мій, Боже Мій, нащо Мене Ти покинув?”²⁰ Його муки були такими сильними, що навіть природа здригнулася. “І темрява стала по цілій землі. І сонце затьмилось”²¹. “І ось завіса у храмі роздерлась надвоє —від верху аж додолу, і земля потряслася, і зачали розпадатися скелі”²², що змусило багатьох вигукнути: “Бог природи страждає”²³. Нарешті, коли Ісус витерпів навіть те, що здавалося нестерпним, Він сказав: “Звершилось!”²⁴ “Отче, у руки Твої віддаю Свого духа!”²⁵ Колись і десь кожен людський язик визнає, як і римський сотник, який був свідком усього цього: “Він був справді Син Божий!”²⁶

Те, що добровільна й милосердна жертва однієї істоти могла задовольнити безмежні й вічні вимоги справедливості, викупити кожен людський гріх і провину й таким чином перемістити все людство у милосердні обійми Його співчутливих рук, є “неперевершеним дивом”²⁷ для кожної жінки й чоловіка. Але так воно і є.

Цитую Президента Джона Тейлора (1808–1887): “Неймовірним і неосяжним чином Він поніс тягар усіх гріхів усього світу; не лише Адама, але і його нащадків. І таким чином Він відчинив царство небесне не лише для всіх віруючих, всіх, хто виконує Божий закон, але і для більш ніж половини людської сім’ї, яка померла, не досягнувши віку зрілості, а також для [тих], хто… [помер] без знання закону”²⁸.

Наші відчуття до цього величного дару і його Подавця можуть бути такими ж, як у старійшини Уітні: “Я був настільки зворушений цим [даром], що заплакав… відчуваючи співчуття. Усім своїм серцем я полинув до Нього. Я любив Його всією душею і так сильно прагнув бути з Ним, як нічого не прагнув раніше”. Здійснивши для нас Спокуту, Христос виконав Свою частину, щоб це прагнення стало реальністю. Решта буде залежати лише від нас самих.