Фонд допомагає членам Церкви по всьому світу отримувати храмові благословення

З того часу, як у липні 2001 року Ріаз Джил із Пакистану увійшов до Манільського Філіппінського храму, перед тим, як поїхати на місію в Сінгапур, він знав, що хоче повернутися до храму, щоб мати вічну сім’ю.

У 2007 р. охристилася його дружина, Фара, але коштів не вистачало, і вони не знали, коли зможуть поїхати в храм, що знаходився на відстані понад 5700 км. Коли у 2009 р. у них народився син, Аммон Фінеас, їхнє бажання запечататися в храмі стало ще сильнішим. І в другій половині 2010 р., за сприяння церковного Загального фонду допомоги відвідувачам храму, вони отримали відповідь на свої молитви.

“Подорож до храму з моєю сім’єю допомогла мені зміцнити свідчення,—сказав брат Джил.—Після нашого відвідування храму мені здається, що я можу більше віддавати Господу. … Подорож до храму була такою чудовою і настільки зміцнила віру, що це важко передати словами”.

Перебуваючи там, брат Джил також зміг виконати обряди за свого батька, дідуся та свекра, які вже померли. Він виконав роботу за свою матір і був запечатаний до своїх батьків.

“Відвідування храму було чудовим привілеєм для мене та моєї сім’ї,—сказав він.—Я хочу особливо подякувати провідникам, які уможливили цю храмову подорож, і багато молюся за них”.

Починаючи з 1992 р. цей фонд, що на 100 відсотків наповнюється з пожертвувань членів Церкви, надавав можливість членам Церкви, які мешкають поза межами Сполучних Штатів і Канади, одноразово відвідати храм, чого в іншому випадку, вони б не могли зробити. Члени Церкви, які бажають зробити внесок, просто пишуть “Фонд допомоги відвідувачам храму” у графі “Інше” звичайного бланку для пожертвувань. Окремі особи також можуть робити внески до цього фонду через LDS Philanthropies (Філантропічний фонд СОД).

На жовтневій генеральній конференції 2011 р. Президент Томас С. Монсон закликав членів Церкви робити внески до Загального фонду допомоги відвідувачам храму, зазначивши: “Все ще у світі залишаються місця, де храми настільки далеко від членів нашої Церкви, що вони не можуть дозволити собі тривалі подорожі, щоб до них дістатися. А це означає, що вони не можуть стати причасниками священних і вічних благословень, які надаються храмами” (“Коли ми зустрічаємося знову”, Ліягона та Ensign , лист. 2011, сс. 4–5).

“Цей фонд створювався для допомоги тим, хто живе в таких куточках світу, звідки дуже важко дістатися до храму,—сказав старійшина Уільям Р. Уокер, виконавчий директор храмового відділу.—Одноразова допомога призначена, щоб надати людині можливість отримати власні обряди”.

Найбільше ця потреба, за словами старійшини Уокера, існує в Африці, на островах Тихого океану та в Азії. Президенти колів та місій надають рекомендації своєму президентству території, яке в свою чергу управляє фондом в кожній країні окремо.

Протягом 2009-го та 2010-го років, приблизно 4000 членів Церкви скористалися цим фондом, щоб дістатися храму вперше—і, можливо, востаннє.

Старійшина Уокер сказав, що для того, щоб благословити якомога більше людей, вони “розгляда[ють] можливість відвідування того храму, дістатися до якого літаком коштуватиме найдешевше. Це означає, що відвідати можна не лише найближчий храм чи той, що знаходиться в межах території”.

Кожен член Церкви, який користується фондом, має зробити певне пожертвування або внесок.

“В деяких місцевостях навіть отримати паспорт дуже дорого і складно,—сказав старійшина Уокер.—Тому в тих територіях, де члени Церкви мають залишити межі своєї країни, щоб дістатися храму, їм слід самим попіклуватися про власний паспорт заради можливості скористатися фондом. В деяких країнах для цього треба лише сплатити певну грошову суму. Для когось ця сума може здаватися невеликою, але для них це може становити еквівалент піврічних заощаджень”.

Старійшина Уокер сказав, що ті, хто роблять щедрі внески заради своєї мети, зазвичай цінують те, що отримують, набагато більше. “Майже в кожному випадку люди доклали усіх зусиль, щоб зробити власний внесок, і отримали щедрі благословення, і не вважають отриману допомогу за щось належне”,—сказав він.

Кошти фонду використовуються не лише для надання людям можливості потрапити до храму, але і для придбання семи комплектів храмового одягу для кожної особи, щоб вони могли дотримуватися своїх завітів після того, як повернуться додому.

Слова Президента Монсона, сказані під час конференції, були висловлюванням, в якому пророк вперше з кафедри оголосив про цей фонд. Завдяки цьому, а також зростанню потреби у допомозі з фонду, кількість пожертвувань найвірогідніше збільшиться, сказав старійшина Уокер.

“Кількість нових членів Церкви зростає, а ми здебільшого ще не задовольнили потреб у багатьох територіях”,—сказав він. Процитувавши пораду Президента Говарда В. Хантера (1907–1995), висловлену в 1994 році, що всі достойні члени Церкви мають носити з собою храмову рекомендацію (див. “The Great Symbol of Our Membership”, Tambuli, лист. 1994, с. 6; Ensign, жовт. 1994, с. 2), він продовжив: “У нас є багато вірних членів Церкви, які мають дійсні храмові рекомендації, але ще не були в храмі і не мають можливості побувати там найближчим часом”.

Старійшина Уокер сказав, що Президент Монсон оголосив про цей фонд, оскільки з любов’ю ставиться до храмів і знає про потреби святих, які є основними одержувачами допомоги з цього фонду.

“Коли ви відвідуєте ці далекі місця, ви знайомитеся з людьми і усвідомлюєте труднощі, які вони мають,—сказав старійшина Уокер.—Цей фонд благословить велику кількість людей”.