Істинна радість

“І якщо буде так, що … ви приведете тільки одну душу до Мене, якою великою буде ваша радість з нею в царстві Мого Батька” (УЗ 18:15).

Коли єпископ прочитав цей вірш, моє серце закалатало. Я уявила себе на хрищенні людини, якій розповіла про євангелію. Моя подруга буде такою щасливою, і всі будуть знати, що вона буде христитися завдяки мені. Моя радість буде величезною.

На думку відразу ж спало ім’я Анжели. Вона була моя найкраща подруга, і їй потрібна євангелія. Я була впевнена, що коли Анжела почує про євангелію та дізнається, що вона є дочкою Бога, їй буде легше знаходити відповіді на запитання і вона стане сильнішою.

Наступного дня я запитала: “Слухай, Анжело, в суботу у нас у церкві буде барбекю. Хочеш з нами?”

“Звичайно,—відповіла вона,—мабуть, буде весело”.

Вона прийшла і упродовж наступних місяців я продовжувала запрошувати її на всі церковні заходи. Після кожного заходу я запитувала її: “Що ти про це думаєш, Анжело?” В результаті ми починали обговорювати вічні принципи. Я була щаслива. Будь-якого дня я могла пожати благословення, обіцяні Небесним Батьком.

Одного зимового вечора перед Різдвом ми з Анжелою вирішили прогулятися навколо Вашингтонського храму, округ Колумбія. Під час прогулянки Святий Дух огорнув нас, і я знала, що вона відчуває щось особливе.

“Що ти відчуваєш?” —запитала я.

“Я відчуваю, що хочу христитися. … Зачекай,—застерегла вона, коли побачила радість на моєму обличчі.— Я не можу охриститися зараз, і я не можу зустрічатися з місіонерами у себе вдома. Мої батьки ніколи цього не дозволять. А ти навчатимеш мене всьому, чого знаєш?”

Застигнута зненацька я смиренно відповіла: “Так, я спробую навчити тебе всьому, чого знаю”.

Пізніше того вечора я думала про дане мною обіцяння. Усе, що я знаю? А якщо я не знаю достатньо? Чи було моє свідчення достатньо сильним? Чи дійсно я знала, що євангелія істинна?

Я вирішила, що наступного ж дня почну вивчати все, що можу, про євангелію, аби здобути справжнє свідчення про її істинність.

З ентузіазмом я почала читати щовечора Писання. Мої молитви стали щирішими і я просила, щоб і Анжела, і я знали, що євангелія істинна.

Повільно почали з’являтися результати. Під час наших бесід Дух іноді спонукав мене казати таке, про що я не думала до тієї миті. Моє свідчення ставало сильнішим, коли я ним ділилася. Писання стали для мене описом реальних подій.

Батьки були поруч, щоб допомагати мені. Вони давали цінні поради, і я навчилася більше цінувати й любити їх.

Минуло п’ять років. Анжела все ще не стала членом Церкви. Якби я оцінювала себе згідно зі шкалою цінностей, яку мала у восьмому класі, то вважала б себе невдахою. Я не була у христильні й не отримала “радість” від похвали, якою осипають людину, що привела свого друга до євангелії. Однак моя шкала цінностей змінилася. Я наблизила свою душу до Бога. Навіть якщо Анжела ніколи й не приєднається до Церкви, те навчання й вивчення, яке я мала, не були марними. Вона більше дізналася про євангелію, а я, ділячись з подругою, навернулася. Це допомогло мені більш успішно розповідати про євангелію іншим людям.

Радість, обіцяна в Ученні і Завітах, це не мирська радість. Моя радість велика, тому що я краще знаю свого Спасителя і здобула сильніше свідчення про Його євангелію.