Піонери: якір сьогодення

Пам’ятайте піонерів, їхні історії та підтримуючу, рятівну й визволительну силу Бога, яку вони отримали завдяки своїй вірі та надії. Наші батьки та матері-піонери допомагають нам знати, хто ми є як завітний народ, і підтверджують, що наш Бог—з Ким ми уклали завіт і Який “не змінюється” (Moрмон 9:19)—благословить нас у важкі часи випробувань, так само як Він це зробив для наших батьків і матерів-піонерів.

Алма навчав, що Бог “виконає всі Свої обіцяння, які Він дасть [нам], бо Він виконав Свої обіцяння, які Він дав нашим батькам” (Aлма 37:17). Знаючи це, завдяки піонерам ми будемо отримувати натхнення діяти з такою ж вірою і мати якір надії.

Це той якір, який ми шукаємо у світі, де вирують моральні, духовні і мирські бурі: жити, покладаючись на віру в Христа і надію, яка тримає нас на Його шляхах.

Зображення

Mormon pioneers at Red Buttes Camp on October 19, 1856. The pioneers are trying to light a fire to cook with in heavy snow and wind. The painting is part of the exhibits at the Mormon Handcart Visitors' Center at Martin's Cove in Wyoming.

Історія про загони з ручними візками Віллі і Мартіна стала символом віри і надії перших піонерів. Дивом є те, що померло лише 200 чоловік з групи, яка нараховувала майже 1000 учасників⁸. Завдяки сповненим вірою і надією зусиллям їхніх рятувальників, будучи підкріпленими божественною допомогою, загони з ручними візками були врятовані⁹.

Після виходу з Долини Солоного озера рятувальники відчули на собі ті ж самі ранні, сильні й невблаганні зимові буревії, які впіймали в пастку загони з ручними візками. Стикнувшись з лютою погодою дехто з рятувальників ослаб у вірі, втратив надію і повернувся назад.

На противагу їм Реддік Оллред непохитно залишався на рятувальній станції упродовж трьох тижнів за несприятливої погоди. Коли інший рятувальник переконував брата Оллреда разом з ним повернутися назад, Реддік відмовився:

“Я відхилив пропозицію і … порадив йому залишатися, бо життя загону залежало від нас,—писав він у щоденнику.— Потім він … запропонував, що, оскільки я був відповідальним за ту рятувальну станцію, вони покладатимуть віру на мене, а я маю звернутися до Господа, аби дізнатися, що ми маємо робити. На це я відповів, що [Господь] уже сказав, чого від нас чекає”¹⁰.

Така непохитна віра у часи випробувань створює стійких чоловіків та жінок і дає певне, надійне спрямування у вируючих бурях, що можуть збити з дороги. Одним з плодів такої віри є те, що люди, які володіють нею, опиняться в ситуації, коли треба підтримувати, спасати і благословляти інших. Уявіть, яке тепло відчув Реддік Оллред, коли побачив, що до його станції наближається загін з ручними візками. Уявіть радість, яку відчули учасники загону, коли побачили його!

Пам’ятайте, що загалом піонери були обʼєднаними. Історики зазначали, що святі останніх днів вирізнялися серед мігрантів, що рухалися на Американський захід.

“Вони дійсно мали вигляд пересувних поселень—поселень стриманості, солідарності, дисципліни, небачених більше ніде на дорогах, що вели на захід. …

Небагато емігрантів до Каліфорнії чи Орегону думали про тих, хто ітиме за ними. … Але цього не можна сказати про мормонів. Перше, про що дбали загони піонерів—це знайти хороше місце для привалу, дрова, воду, траву, виміряти відстань і встановити дорожні стовпи. Вони та загони після них, не покладаючи рук, трудилися над зведенням мостів і вирівнюванням крутих підходів до переправ через ріки. Вони робили плоти і пороми та залишали їх для використання тими загонами, що прийдуть пізніше”¹¹.

Причина цих відмінностей полягала в тому, що члени Церкви прийшли будувати Сіон. Іншими словами, Сіон—це коли “кожна людина поважає свого брата, як самого себе, і творить чесноту і святість [перед Господом]” (УЗ 38:24). Сіон—суспільство людей одного серця і одного розуму, які перебувають у праведності, й серед них немає бідних (див. Moйсей 7:18)—був і має бути результатом того, що “кожний опіку[ється] благополуччям свого ближнього і роби[ть] усе з оком, єдиноспрямованим до слави Бога” (УЗ 82:19).

Це відчуття громади і спільне виконання обов’язків об’єднали спільні зусилля іти за Божим пророком. Це основна причина успіху піонерів, і це важлива частина спадку, який вони нам передали. Вони нашіптують, що ми також будемо процвітати завдяки Господній силі, але лише поки ми діємо, як один, маючи відчуття громади й спільне зобов’язання іти за Господнім пророком.

Ми несемо відповідальність за те, щоб виховати у своїх дітях той самий дух, який рухав піонерами. Простий урок того, як це робиться, можна побачити на прикладі сім’ї Муньйос з Отавало, Еквадор. У березні 2013 року я познайомився з братом Хуаном Хосе Муньйосом Отавало, його дружиною Лаурою та одним з їхніх синів Хуаном Амадо, щоб дізнатися, як вони себе почувають у Церкві. Я дізнався, що брат Муньйос був одним з перших навернених у Отавало.

Коли брат Муньйос був хлопчиком, йому подарували Книгу Мормона іспанською. Він не міг читати її, але відчував велику силу і дух, коли тримав її. Він заховав її у себе вдома, бо знав, що його брати порвуть її.

Час від часу він брав книгу зі сховку, просто щоб потримати і відчути її силу. Подолавши важкі випробування та спротив, він приєднався до Церкви і став одним з найперших місіонерів з села Отавало. Пізніше він одружився з колишньою місіонеркою і разом вони створили вірну, зосереджену на євангелії сім’ю. Він вірно служив провідником у Церкві й допомагав перекладати Книгу Мормона та храмові обряди своєю рідною мовою кічуа.

Хаун Амадо, колишній місіонер, плакав, коли ми слухали, як брат Муньйос переказував свою історію віри. Коли його батько закінчив, цей хороший син сказав: “Я завжди був вдячний першим піонерам, які переходили через рівнини зі своїми ручними візками у Північній Америці. Їхня віра і відданість надихали мене і глибоко зворушували протягом усього життя. Але до сьогоднішнього дня я не усвідомлював, що піонери були також тут, в Отавало, і цими піонерами є мої батьки! Це сповнює мене радістю”.

Зображення

Photo of Juan José Muñoz Otavalo and his wife, Laura, of Otavalo, Ecuador.

Брат і сестра Муньйос навчають нас, що ми передаємо спадок віри, будучи піонерами—відкриваючи євангельский шлях, показуючи його і живучи за євангелією так, щоб інші нас наслідували. Коли ми постійно виявляємо віру в Господа і якорем для нашої душі є надія на Нього, ми стаємо “впевненими і непохитними, завжди багатими на добрі діяння, і веденими до уславлення Бога” (Eтер 12:4). Тоді, як і Реддік Оллред, ми будемо служити тим, хто загубив стежку в житті, а вони—у тому числі й майбутні покоління—навчаться від нас, яку силу і мир приносить таке життя.

Старійшина М. Рассел Баллард, з Кворуму Дванадцятьох Апостолів, зазначав:

“Від нас не вимагатимуть спакувати невеликий багаж у фургони або ручні візки і пройти 2090 км, аби продемонструвати свою віру й відвагу. Ми постаємо перед іншими випробуваннями у наш час—іншими горами, на які треба сходити, іншими річками, через які треба переправлятися, іншими долинами, які мають “зацві[сти], мов троянда” (Iсая 35:1). …

Наше випробування в тому, щоб жити у світі, який потопає у гріху й духовній збайдужілості, де повсюди панують самопотурання, нечесність і жадібність. Сьогоденна пустеля—це плутанина й суперечливі послання”.

Старійшина Баллард продовжував, говорячи про те, що ми не повинні недбало ставитися до Божих заповідей. “Щоб уникати спокус і зла світу, необхідно мати віру й міць справжніх сучасних піонерів”¹².

Нехай кожен з нас також прийме зобов’язання бути піонером, щоб іти вперед і відкривати шлях для інших, хто відчуває на собі удари світу, який потопає в гріху, збентеженні й сумнівах. Пам’ятаймо ж піонерів та їхні історії, пам’ятаймо ж, що вони прийшли будувати Сіон об’єднаними зусиллями, а потім візьмімо на себе зобов’язання прищепити таку ж віру всім, кого ми зустрічаємо—особливо підростаючому поколінню—і робити це за допомогою принесення життя як “жертв[и] жив[ої]” (Римлянам 12:1), життя, яким рухає віра в Господа Ісуса Христа і якорем якому служить надія на все добре, що йде від Нього.

Бути піонером означає “не втомлюватися у доброчинності” (УЗ 64:33). Велта Хетч безсумнівно не відчувала нічого особливого в тому, що христилася в крижаній річці. Як і Ісаак Неш у ту мить, коли виплюнув жувальний тютюн на землю. А щодо Реддіка Оллреда, він просто робив те, що наказав йому Господь.

З усіх цих простих і малих речей вийшло щось велике! Тож давайте пам’ятати, що у великій справі немає незначного. Якщо ми живемо за євангелією, ідемо за пророком, обираємо віру, а не сумніви, і робимо маленькі речі, що збільшують віру і дають надію, яка стає якорем для душі, кожен з нас буде піонером, готуючи шлях, яким підуть інші.