Пам’ятаючи любов Господа

Картина “Христос у червоній мантії” Мінерви Тіхерт здається краще за все відображає зміст вірша, який ми обрали темою для цього вечора: “І я оточений навіки руками Його любові” (2 Нефій 1:15). Христос, запрошуючи, простягає Свої руки до нас. Так само, як Він запрошував Нефійців встати і підійти до Нього (див. 3 Нефій 11:15), Він запрошує кожну з нас підійти, одна за одною, до Нього, щоб ми теж могли знати, що Він “Бог усієї землі, і [Його] було вбито за гріхи світу” (3 Нефій 11:14). Ми відчуваємо, що означає бути оточеними Його любов’ю, коли приймаємо це запрошення.

Я впевнена, що кожна з вас відчувала коли-небудь руки Христа навколо себе. Проте, якщо ви схожі на мене, є часи, коли ви несміливі, коли стреси і життєві турботи, здається, переобтяжують вас, коли ви відчуваєте, що Дух полишає вас. Можливо ви навіть відчуваєте себе покинутими. Коли в мене з’являються такі почуття, найкращими ліками проти них є мої спогади про хвилини, коли приходив спокій Христа, щоб зміцнити мене. Тож, сьогодні я запрошую вас пригадати разом зі мною, що означає відчувати любов Господа у своєму житті й відчувати себе оточеною Його руками.

Моя мати померла, коли я сама була молодою матір’ю. Мені все ще потрібні її підказки й поради. Після того, як у неї було діагностовано рак, вона прожила лише шість тижнів. Спочатку я дуже хвилювалася за свого батька. Я вдячна, що у мами не було довгих страждань і що її смерть стала тихою подією для нас. Але за кілька тижнів наближалися свято “День матері” і день її народження—і я відчула, що мені дуже сильно не вистачає її. Я хотіла відчути її руки навколо себе і знати, що з нею все добре. Я хотіла сказати їй, що люблю її і сумую за нею.

Одного вечора, коли я молилась і плакала (тоді це було зі мною часто), я відчула, як втіха сповнила все моє тіло—раптово й могутньо. Це відчуття відновило мене, принесло мені спокій. Воно не було фізично довготривалим, однак принесло безмірну втіху. Я знаю, що це було—любов Господа огорнула мене і дарувала мені спокій і силу. Але настільки ж важливо й те, що цей момент залишився в моїх спогадах, як дорогоцінний дар, до якого я звертаюсь і згадую у скрутні хвилини життя.

Однак інколи хвилини любові і як наслідок цього— спокою приходять несподівано, коли в них немає потреби—немає конкретної проблеми чи ситуації, які б поставали переді мною. Одного чудового осіннього суботнього дня я сиділа у кріслі, в якому читаю Писання, і дивилась, як жовте листя опадає з сусідської абрикоси. Я відвела погляд з Писань і без жодного попередження відчула, як хвиля спокою і задоволення прокотилася по мені. Це відчуття тривало недовго, але спогади про любов, яку я відчула, залишилися назавжди. Це дар пам’яті—сповнюватися спогадами, коли життя і часи стають складними.

Але кожного дня, прагнучи цього, я відчуваю любов Господа у своєму житті і Його руки оточують мене. Я бачу свідчення любові Господа під час вранішніх прогулянок, коли повітря чисте і перші промені світла з’являються на сході. Я відчуваю Його любов, коли вірш із Писань спливає в пам’яті і я бачу його нове значення. Я визнаю Його любов, коли мене навчають добрі жінки на зборах Товариства допомоги або візитні вчителі, які піклуються про мене. Я відчуваю Його присутність, коли моє серце бринить від прекрасної музики чи незабутнього виступу. Сестри, Господь є усюди, коли ми відкриваємо свої очі й серця для Його любові.

Однак я переконана, серед вас є жінки, які думають зараз: “Коли в мене буде час для ранкової прогулянки? Коли в останнє я мала 10 хвилин спокою, щоб почитати Писання?” Чи— “Коли останній раз у мене був день без болю? Без хвилювань? Без страждань?” Я визнаю, наскільки вірно те, що життя нерідко здається суцільним скупченням обов’язків, розчарувань і неприємностей. Але Господь поруч, Він не змінюється, Його руки все ще простерті. Відчуваючи переобтяження, нам слід згадати той спокій, який Він дарував нам у попередніх випадках. Його спокій несе втіху й силу; світ не може нам цього дати.

Як віддані жінки Церкви Ісуса Христа Святих Останніх Днів ми маємо благословення—Святого Духа. Коли ми запрошуємо Спасителя у своє життя, Святий Дух свідчить нам про любов, яку Батько і Його Син, наш Спаситель, мають до кожної з нас. Але відчуття Їхньої любові залежить не лише від нашого бажання, але й від наших дій. Ми знаємо ці необхідні дії: щира молитва, конкретна й смиренна, після якої ми прислухаємося до відповідей Господа; регулярне вивчення Писань і виділення часу на роздуми над прочитаним; і, зрештою, прагнення спостерігати за собою і покладатися на обіцяння Господа, що “слабке ста[не] сильним” для нас (Етер 12:27). Вивчаючи й замислюючись, ми відчуваємо спонукання Духа, а приділяючи більше уваги до цих спонукань, ми визнаємо щодня діяння Господа у нашому житті. Як сказав старійшина Ніл А. Максвелл, ми знайдемо Його “у деталях нашого життя” (“Becoming a Disciple,” Ensign, June 1996, 19). І коли прийде це визнання, ми відчуємо Його спокій і визнаємо, що й насправді, нас оточено руками Його любові.

Під час всесвітніх зборів навчання провідників у січні 2004 року, Президент Гордон Б. Хінклі напучував жінок Церкви “бути сильними і стійкими” в опорі злу, що поширюється у світі (“Стояти міцно й непорушно”, Всесвітні збори навчання провідництва, січ. 10, 2004, с. 20). Сестри, саме через це ми повинні прагнути знати і відчувати любов Господа в нашому житті. Саме через це ми повинні пам’ятати і цінувати наші спогади про Його спокій і силу, яку він несе. І саме через це ми повинні передати свій досвід віри й свідчення своїм дітям і тим, у кого немає батьків чи сім’ї.

Членам наших сімей необхідний спокій Бога в їхньому житті, і якщо ми не можемо чи не хочемо запросити Господа у своє життя, тоді наші сім’ї стають відображенням нашого власного збентеження. Жінок просять бути підживлювачами для своїх сімей, але також ми маємо бути сильними; ми маємо бути міцним фундаментом для наших домівок. Нашим сім’ям необхідно, щоб ми несли їм спокій, так само, як Господь несе спокій нам. Наші домівки мають бути місцями, де прагнуть знаходитись наші сім’ї і друзі, де всі, хто входять до наших осель, можуть сповнитись силою і сміливістю, щоб протистояти випробуванням життя у все більш злочестивому світі. Нашим дітям необхідно чути, як ми “говоримо про Христа,… втішаємося у Христі, [і] проповідуємо Христа” (2 Нефій 25:26), щоб вони могли знати, де знайти джерело того спокою, що “вищий від усякого розуму” (Филип’янам 4:7).

Сестри, пам’ятайте, запрошення Спасителя є ясним і безпосереднім, і, що важливо для нас, воно є невпинним: “Прийдіть до Мене, усі струджені та обтяжені… Візьміть на себе ярмо Моє… бож … тягар Мій легкий” (Матвій 11:28–30). Це обіцяння Господа мені й вам.

Я молюся за кожну з нас, щоб ми згадували відчуття, коли Господь давав нам Свій спокій і коли нас оточували руки Його любові. І, настільки ж важливо, якщо ви не відчуваєте цю любов протягом тривалого часу, щоб ви прагнули бачити і відчувати її, виконуючи повсякденні справи свого життя. Робіть так протягом днів, місяців та років свого життя, і згадки про цей вплив Господа стануть дорогоцінними дарами, до яких звертаються вдруге, або частіше, щоб знайти підтримку, коли життя є скрутним.

“Мир Свій вам даю!”,—обіцяє Господь: “Я даю вам не так, як дає світ” (Іван 14:27). Спокій. Силу. Ми прагнемо їх і це можливо. Нам лише слід повернутися до Його простягнутих рук. В ім’я Ісуса Христа, амінь.