Якби в 19 років я знав

Мої напарники були різної форми, розміру, мали неповторні дари й характери. З деякими відразу ж зав’язувалася дружба, яка тривала роками. З іншими я майже не мав нічого спільного крім того, що ми разом ходили по вулицях і навчали. До одного чи двох, мені навіть соромно в цьому признатися, я взагалі не мав добрих почуттів. Між нами були дійсно дуже холодні стосунки.

Але з кожним з цих напарників я мав щось спільне: обоє ми жертвували своїм часом, коштами і зусиллями, щоб поширювати євангелію Ісуса Христа. Якби мені знову довелося служити на місії, я б доклав усіх зусиль, щоб бути найкращим другом для кожного з напарників, незалежно від того, наскільки співпадали б наші характери чи інтереси. Я б підбадьорював його і намагався ділитися своїм ентузіазмом, уникаючи критики.

Якщо любити свого напарника—це другий з найголовніших пріоритетів, тоді ви можете запитати: “А який же перший?” Бути слухняним. Любити свого напарника —це не означає, що ви повинні порушувати заповіді або місіонерські правила, якщо він їх порушує. На щастя, жоден з моїх напарників не був неслухняним. Кілька з них не були такими старанними, як повинні були б бути, але чого вони найбільше потребували—так це не критицизму і незадоволення, але людини, яка б приймала їх такими, як вони є, і зміцнювала їх.

Пам’ятаю, як ми сиділи в домі місії, коли моя місія закінчилася, і ділилися свідченнями на зборах, де були присутні 13 старійшин і 1 сестра, які поверталися додому. Я не пам’ятаю, що казав. Я не пам’ятаю, що казали інші старійшини. Але я ніколи не забуду свідчення сестри Торп. Вона пояснила, що під час співбесіди з президентом колу 18 місяців тому поділилася з ним своїм потаємним бажанням. “Я хочу побачити чудеса під час місії”,—призналася вона йому. Потім, ніби вибачаючись, вона запитала, чи не є помилкою прагнути чудес. Він запевнив її, що в цьому немає нічого поганого. Переповівши нам цю розмову, вона свідчила: “Я бачила чудеса на своїй місії”.

Раптом я зрозумів, що також бачив чудеса, але не прагнув їх або не сподівався на них. Я просто не заважав їм відбуватися. Але через те, що я не прагнув і чекав їх, я, вірогідно, не дав відбутися багатьом з них. Чудеса приходять завдяки вірі, а віра пов’язана з очікуванням того, що щось відбудеться, і активними зусиллями для його здійснення.

Якби я їхав служити сьогодні, то докладав би зусиль зі свого боку, але очікував би, що Господь виконає Свою частину в тій роботі, яку я виконую як Його слуга. Він—Майстер чудес. А чудом ми називаємо те, що Він робить для нас тоді, коли ми самі не можемо цього зробити. Поступово до мене прийшло переконання, що Він має більше бажання здійснювати чудеса, ніж ми—приймати їх. Навчання через Духа—це, мабуть, найбільш ефективний спосіб, за допомогою якого місіонер може відкривати двері чудесам. Таким чином вплив Господа безпосередньо поширюється на життя зацікавленого Церквою.

Девіз мого першого лідера округу був такий: “В роботі будь кмітливішим, а не стараннішим”. Я не погоджуюся з другою половиною девізу, але якби мені довелося знову служити, то я звичайно був би більш кмітливим. Лідер мого округу був досить таки винахідливим і досить успішним. Наприклад, він організував волейбольну команду з молоді своєї філії, а вони запрошували до гри своїх друзів. То був веселий і простий метод допомогти молоді відчути себе місіонерами. Завдяки такому неформальному підходу, почавши з навчання і розмов, можна було ділитися євангелією.

Я, можливо, був надто суворим і стриманим, визначаючи, якою повинна бути Господня робота. Я вважав себе лінивим, якщо протягом дня не ходив від квартири до квартири і не мав серйозних слухачів. Але Господня робота, щоб її вважали роботою, не обов’язково повинна бути важкою. Якби я зараз був місіонером, то під керівництвом президента місії намагався б бути більш винахідливим у пошуках людей для навчання.

Під час моєї місії неприйняття і невдачі були такою ж частиною повсякденного життя, як вживання їжі та дихання. Найлегше було очікувати, що тебе не приймуть і що зацікавлені втратять інтерес до нашого послання. Але п’ять тижнів, проведених в одному місті, стали для мене цінним уроком. То було місто, де ніхто ніколи не мав особливого успіху. Але про це забули розповісти моєму напарнику і мені. У нас все чудово виходило. Ми старанно працювали. І нам було радісно. Ми зустріли багато людей, зацікавлених у нашому посланні. Наш клас для зацікавлених щонеділі був переповнений у нашій малесенькій філії. У житті людей відбувалися чудеса. І ми відчували, що це лише початок роботи в цьому золотому місті.

Чому ми мали там такий успіх? Я впевнений, що Господь благословив нас успіхом через наше ставлення до роботи. Ми з напарником любили працювати разом. Ми мали єдність. Ми старанно працювали. Ми чесно вірили, що місто було золотоносною шахтою, яка тільки й чекала, щоб з неї почали видобувати скарби. Ставлення до роботи дуже пов’язане з вірою. Віра є основоположною для успіху. А віра передається.

На жаль, я пізно зрозумів цей урок. Мені не вдалося встановити зв’язок між плодами нашої роботи і способом роботи. Тому я не зміг застосувати цей принцип так само успішно у двох інших місцях свого служіння.

Мабуть, є багато інших речей, які я робив би по-іншому, якби мав можливість служити на місії знову, але ці чотири особливо вразили мене. Якщо ви уважно вивчите ці пропозиції, то побачите, що вони співпадають з тими настановами, які Сам Господь дав для Своїх слуг: “І віра, надія, милосердя й любов, з оком, єдиноспрямованим до слави Бога, роблять його правомочним для цієї роботи. Пам’ятайте про віру, чесноту, знання, стриманість, терпіння, братерську доброту, благочестя, милосердя, покірливість, старанність” (УЗ 4:5–6).