Тепер прийшов час

Коли нашому найстаршому сину (який тепер вже є батьком трьох дітей і присутній тут на зборах священства) було 11 років і він навчався у шостому класі, він, як і решта його однокласників, отримав у школі завдання принести рецепт улюбленої страви своєї сім’ї. Їхній шостий клас мав подати на великий весняний благодійний базар книгу рецептів, яку б розповсюдили у громаді. Коли вчитель сказав про цей проект і назвав крайню дату—до наступної п’ятниці, наш син Бретт відразу ж вирішив, що для виконання цієї роботи часу ще ой як багато і просто перестав про неї думати. На початку наступного тижня, коли вчитель нагадав учням, що п’ятниця—крайній строк, Бретт вирішив, що легко впорається з цим завданням у четвер увечері, а до того він може ще позайматися іншими, більш приємними справами.

У призначену п’ятницю, вранці, учитель сказав учням покласти свої рецепти перед класом. Бреттове зволікання призвело до того, що він геть забув про те завдання і зовсім нічого не підготував. Нервуючись, він повернувся до однокласника, що сидів поруч, і розказав про свою проблему. Намагаючись допомогти, той сказав: “Я приніс не один рецепт. Якщо хочеш, візьми один з моїх”. Бретт поспіхом схопив рецепт, написав на ньому своє ім’я, згорнув його, відчуваючи, що викрутився без жодних наслідків, які мали б настати для нього через невиконане завдання.

Пройшло кілька тижнів, і ось одного вечора я повернувся з роботи додому, щоб освіжитися перед тим, як піти на свої вечірні церковні збори. За кілька днів до цього мене було покликано служити президентом колу, а раніше я кілька років прослужив єпископом. У громаді нас знали як членів Церкви, що намагалися жити за принципами своєї релігії. “Тобі треба тут дещо подивитись”,—сказала моя дружина Діана, коли я ще входив у двері. Вона вручила мені книгу в оправі, в ній була позначена якась сторінка. Глянувши на обкладинку з назвою Рецепти улюблених страв школи Ноелані—1985 рік, я розгорнув її на відміченій сторінці і прочитав: “Рецепт улюбленої страви сім’ї Холстром—Ромовий пиріг Bacardi”.

Багато хто з нас ставить себе в умови, що викликають не просто розгубленість, а призводять до більш далекосяжних наслідків через своє зволікання повністю навернутися до євангелії Ісуса Христа. Ми знаємо, що є правильним, але ми відкладаємо своє повне духовне залучення до неї через лінь, страх, виправдовування себе або недостатню віру. Ми переконуємо самих себе, кажучи: “Одного дня я це буду робити”. Однак для багатьох це “одного дня” так ніколи й не настає, і навіть ті, хто врешті-решт роблять певні зміни в собі, безповоротно втрачають щось у своєму розвитку і напевно у чомусь регресують.

Щоб самим якось оцінити стан нашого духовного зволікання, поставимо собі запитання: “Яким є наше ставлення до відвідування зборів у Церкві?” Чи воно є бажанням знайти знання саме “через навчання і також через віру” (УЗ 88:118), що ясно означає: ми повинні чинити так, як нас цього навчають? Чи ж у нас виникає думка: “Та я вже чув усе це раніше”, яка відразу ж блокує доступ Святого Духа до нашого розуму та серця і дозволяє зволіканню великою мірою визначати наш характер?

Про одного із видатних ранніх дослідників відновленої Церкви, який склав завіт слухатися кожного наказу, який би Господь міг дати йому, сказано так: “І він прийняв Слово з радістю, але Сатана відразу спокусив його… і клопоти світу спонукали його зректися Слова” (УЗ 40:2). А Господь ясно каже: “Той, хто приймає Мій закон і виконує його, той є Моїм учнем” (УЗ 41:5).

Алма із сильним почуттям заявив: “І ось, мої браття, я бажаю з глибин мого серця, так, з великою тривогою, що викликає біль, щоб ви прислухалися до моїх слів, і відкинули свої гріхи, і не відкладали день вашого покаяння” (Алма 13:27).

Амулек, Алмин друг і напарник у навчанні людей, посилив це послання, заявивши:

“Бо знайте, це життя є часом для людей підготуватися до зустрічі з Богом; так, ось цей день цього життя є днем для людей чинити діяння свої.

І ось,… оскільки ви мали так багато доказів, отже, я благаю вас, щоб ви не відкладали день свого покаяння на кінець” (Алма 34:32–33).

Коли я був у віці вчителя в Аароновому священстві, здавалося, що кожної суботи вранці упродовж місяців я прокидався від звуків, що долітали через вікно моєї спальні з подвір’я, де батько щось робив. (Я довго не міг второпати, чому це він завжди розпочинав свою роботу саме під моїм вікном). Намагаючись певний час не звертати уваги на ці звуки, я ще лежав у ліжку, а потім усе ж таки вставав і приєднувався до батька, виконуючи свої щотижневі обов’язки, допомагаючи йому підтримувати порядок навколо нашого дому.

Можливо після кількох таких ранків, коли я не поспішав вставати з ліжка, або через якісь інші схожі причини, коли йому доводилося неодноразово просити мене щось зробити, одного дня мій батько сів разом зі мною і показав велику фотографію лінивця, тварину, яка відома своєю лінивістю. Потім він розкрив Учення і Завіти і дав мені прочитати: “Бо ось, це не годиться, щоб Я на все давав накази; бо кого у всьому примушують, той є лінивим і немудрим слугою; отже він не отримає винагороди” (УЗ 58:26, курсив додано). Відтоді той образ і його урок стали безцінним скарбом у моєму житті.

Одним з ефективних заохочень Президента Спенсера В. Кімбола був лаконічний заклик: “Роби це!” Пізніше він розширив його до “Роби це зараз!”, щоб виразно навчити, як важливо все робити своєчасно.

Президент Кімбол навчав ще й такому дуже важливому принципу, що зволікання призводить до втрати піднесення. Він сказав: “Одним з найбільш суттєвих недоліків людини в усі віки було зволікання, небажання брати на себе особисту відповідальність просто зараз. … Багато [людей] дозволили собі відволіктися, стати… залежними від інтелектуальних і духовних лінощів і прагнути мирських задоволень” (Учення Президентів Церкви: Спенсер В. Кімбол [2006], сс. 4–5).

Багатьом з нас хочеться легкої дороги—такого життя, яке б не вимагало серйозних зусиль і жертви. Скажу, що одного разу мені здалося, що я знайшов таку. Їдучи машиною по зеленій долині, розташованій поза містом Гонолулу, я дивився на дороговкази і побачив напис—Легка Дорога! Оскільки я фантазував, якими ж є переваги мого відкриття, що здатні змінити життя, то я витяг фотоапарат, щоб увіковічнити цю щасливу мить. Я наводив об’єктив, і ось—у буквальному і переносному значенні—навів фокус. Великий жовтий знак повернув мене до реальності—Легка Дорога була тупиком!

Зволікання може здаватися легким шляхом, оскільки дозволяє відразу ж направити зусилля, необхідні для досягнення чогось важливого, на щось інше. Іронія в тому, що зволікання накладає великий тягар, що збільшує почуття провини і цілковитої відсутності задоволення собою. Земні, а ще більш важливо—духовні цілі не будуть досягнуті через зволікання.

Тепер час виявити нашу віру. Тепер час зобов’язатися бути праведними. Тепер час робити все, що вимагається, аби усунути небажані обставини. Тепер час примиритися з Богом через милосердний процес зміни, який став можливим завдяки Викупителю людства.

Ми звертаємося з цим до:

• Кожного, хто отримав свідчення про істинність євангелії та Церкви Ісуса Христа Святих Останніх Днів і не був охрищений і конфірмований.

• Кожного носія Ааронового або Мелхиседекового священства, хто через гріх або просто бездіяльність живе всупереч клятві і завіту, що належать священству (див. УЗ 84:33–39).

• Кожного члена Церкви, який отримав свій ендаумент, але на даний час не відповідає вимогам храмової рекомендації.

• Кожного члена Церкви, ображеного чиїмось вчинком, хто у будь-який спосіб відокремив себе від Церкви.

• Кожного, хто живе за подвійними стандартами і несе тягар неусуненого гріха.

Це моє свідчення, що ви і всі ми можемо змінитися і можемо змінитися тепер. Це може бути нелегко, але наші страждання можуть бути “поглинут[і] радістю через Христа” (Алма 31:38). Я свідчу про це в ім’я Ісуса Христа, амінь.