В євангелії я знайшла дім

Я зростала у Перті, Австралія, і не належала до якоїсь однієї конфесії. Мене охристили в методистській церкві, я відвідувала різні релігійні школи та час від часу ходила разом з мамою на церковні збори баптистів. Попри всю цю духовну плутанину молитва була частиною мого єства—завдяки бабусі, яка ділилася своєю вірою і навчила мене читати Біблію. Я вдячна за її постійний вплив на моє життя, бо, незважаючи на мої мирські прагнення, інтуїтивно я почала вірити в Христа. Озираючись у минуле, я розумію: Небесний Батько готував моє серце до сприйняття відновленої євангелії.

Однією з таких підготовчих подій стала автокатастрофа, в яку я потрапила під час перебування у Франції. За кілька секунд після того як я відчула сильне спонукання пристебнути пасок безпеки, машину занесло і вона впала в кювет з 6-метрової висоти. Завдяки голосу застереження й тому, що мої руки й ноги зажили, хоч інші люди з подібними травмами залишаються назавжди паралізованими, я почала розуміти, що божественна сила є набагато сильнішою, ніж я усвідомлювала.

Через два роки, коли я знову була у Франції за програмою обміну студентами, Кайла Барт, студентка з Каліфорнії, сміливо запросила мене піти разом з нею до церкви. Я була зачарована її захопленням євангелією. Я всотувала кожне слово, коли вона розповідала про план спасіння. Усе це здавалося мені таким знайомим, ніби я вже десь про це чула.

Коли я вперше увійшла до каплиці в Ангулемі, мені здалося, що мене огорнули теплою ковдрою. Я прийшла “додому”. Того ж дня в класі з основ євангелії місіонер, який вів урок, поділився могутнім свідченням про Перше видіння. Коли він пояснював, як Святий Дух свідчить нам, тепло розлилося з мого серця по всьому тілу. Це могутнє свідчення справило на мене незабутнє враження, яке вело мене через випробування, що стали перевіркою моєї віри.

Десь через місяць після того, як я вперше увійшла до ангулемської каплиці, я вирішила охриститися. Мені було 18 років, і я не потребувала на це дозволу батьків. Але коли я зателефонувала сім’ї в Австралію, щоб розповісти про радісну новину, то була шокована і розчарована, дізнавшись, що вони негативно ставляться до Церкви й до мого бажання охриститися.

Це лягло тягарем на моє серце. Чи слід мені христитися всупереч бажанню сім’ї, яку я сильно люблю? А може, слід відкласти хрищення до свого повернення в Австралію, де спротив буде ще сильнішим?

Вірш з Євангелії від Матвія 19:29 допоміг мені прийняти рішення: “І кожен, хто за Ймення Моє кине дім, чи братів, чи сестер, або батька, чи матір, чи діти, чи землі,—той багатокротно одержить і успадкує вічне життя”. Чи хотіла я поставити Спасителя на перше місце, поступитися заради цього навіть сім’єю? Відповідь була ствердною, і 16 грудня 1989 року я була хрищена і конфірмована членом Церкви Ісуса Христа Святих Останніх Днів. Решта часу у Франції я відчувала спокійну радість, якої раніше ніколи не знала.

Коли я повернулася до Перта, сім’я зустріла мене з розкритими обіймами. Але мої спроби ділитися євангелією наткнулися на сильний спротив. Батьки навіть влаштували для мене зустріч з релігійними “експертами”, які могли “просвітити” мене і допомогти побачити “помилковість” обраного шляху. То було серйозним випробуванням моєї віри, і після шаленої антимормонської пропаганди я завагалася, чи правильно вчинила.

Однак у глибині серця я не могла заперечити того, що пережите мною у Франції було від Бога, тож просила Господнього Духа зміцнити мене. Я постилася і молилася кожної неділі, я занурилася у вивчення Писань, я отримувала благословення священства, щоб мати провід і силу, я щотижня ходила до церкви, де спілкувалася зі святими. Замість того, щоб зациклюватися на тому, чого я не могла зрозуміти або чого не знала, я зосередилася на тому, що я дійсно знала: я дитина Бога, Ісус є Христос, Джозеф Сміт відновив Господню Церкву, Книга Мормона і Біблія—це слово Бога і сім’ї можуть бути разом навіки. Завдяки цьому новому баченню моє свідчення почало знову зростати і зміцнюватися.

Останнє випробування, яке я мала пережити,—це укладання храмового шлюбу, на якому не могли бути присутніми члени моєї сім’ї. Юнак, з яким я познайомилася у Франції і з яким листувалася, приїхав на три тижні з Каліфорнії, щоб побачитися зі мною. Ми обоє зрозуміли, що хочемо одружитися, але я постала перед ще одним важким рішенням: укласти храмовий шлюб, щоб запечататися на час і на всю вічність, чи одружитися в будь-якому іншому місці, щоб моя сім’я могла взяти участь у церемонії?

Я дослухалася до поради мого президента колу, і в лютому 1991 року ми уклали храмовий шлюб. У той час члени моєї сім’ї відчували образу, але згодом вони зрозуміли, яким благословенням для мене стала Церква. Спостерігаючи за тим, як мої діти зростають у євангелії, вони дякували нам за те, чого ми їх навчаємо, і за те, якими людьми вони виростають.

Нещодавно моя дочка висловила вдячність за моє рішення прийняти євангелію і виховувати дітей в Господові. Її щирість викликала в мене сьози, бо я зрозуміла, що рішення жити за євангелією благословила не тільки моє життя, але і її.Я вдячна Небесному Батьку за чудеса і вплив земних ангелів, які вели мене додому до євангелії Ісуса Христа. Через двадцять років я зрозуміла, що всі випробування, душевний біль і страх образити свою сім’ю були варті того. Євангелія—це все для мене. Це—істина. Це—мій дім.