Просто продовжуй плисти
Дванадцятирічна Моніка Сайлі любить плавати. Вона одна з найкращих плавчих у Новій Зеландії. Можливо, вона наполовину риба.
Ну, щодо риби, це, мабуть, не зовсім так. Але є й інше пояснення того, чому вона досягає таких результатів—вона багато тренується.
Вона плаває в басейні по дві години кожного понеділка, середи і п’ятниці, починаючи з 5 ранку. У вівторок, четвер і суботу після школи займається бігом на стадіоні або біжить крос.
Вправа з плавання, яка їй подобається найменше,—це плисти батерфляєм лише однією рукою, тримаючи підборіддя над водою і змінюючи руку кожні 100 метрів. “Тоді плечі дійсно болять”,—каже вона.
Але вона зрозуміла, що коли важко щось робити, не слід відступати, бо це не полегшить життя. Виконуючи складне завдання, вона стає сильнішою.
Наполеглива праця і важкі часи
Наполеглива праця принесла користь. Вона почала завойовувати медалі в 10-річному віці. В 11 років вона була в десятці найкращих плавців країни у своїй віковій групі в стилі батерфляй. У 12 років її відібрали до спеціального табору для плавців з національної збірної і для участі у змаганнях Oceania Games на Самоа, щоб змагатися зі спортсменами-плавцями з інших країн.
Дівчина розповідає: “Мій тато завжди казав: “Успіх є результатом наполегливої праці. Він не впаде прямо в руки”.
Моніка дізналася, що це стосується не лише плавання, але, як вона зрозуміла після раптової смерті батька, що сталася усього через кілька місяців після її 11-го дня народження, так відбувається і в житті.
“Ми з батьком були дуже близькими,—каже Моніка.—Завдяки йому я почала плавати. Він возив мене на всі тренування і змагання. Коли він помер, мені здавалося, що немає з ким поговорити”.
Не здаватися
Було важко втратити батька. Але так само, як Моніка не здається під час важких тренувань, вона не здалася і після смерті батька й не перестала вірити в Небесного Батька.
“Мій батько був для мене прикладом,—каже вона.—Він навчав мене жити за євангелією”.
З часу його смерті Моніка почала вивчати Писання перед сном, і, за її словами, вона “намагається перетворити це на звичку”. Дівчина відстоює свої вірування у школі. “Мені ставлять багато запитань про Церкву”,—каже вона. І вона також служить диригентом у своєму приході.
“Членство у Церкві є великим благословенням для мене,—каже Моніка.—Коли я переживаю сильний стрес, то приходить втішення”.
Більше сили в кінці
Моніка все ще сумує за батьком. Але підтримка мами і сім’ї допомагають їй іти вперед.
Її життя наповнене уроками з піаніно та скрипки, зборами студентської ради, плаванням, програмою “Особистий розвиток” і диригуванням під час причасних зборів.
Вона ще не знає, яких результатів досягне у плаванні чи як довго буде займатися ним. Але щодо євангелії, вона не сумнівається, що буде триматися її завжди.
“Іноді життя важке,—каже Моніка.—Але коли ми робимо те, що важко, ми стаємо міцнішими. Просто треба продовжувати плисти”.
Фотографії Адама С. Олсона