Його спасительна сила

Після того, як місіонери навчали мене євангелії, я переїхала і мої зв’язки з Церквою були втрачені. Однак, я знала, що наші стосунки з Небесним Батьком і нашим Спасителем ніколи не можна розірвати, якщо ми самі цього не зробимо. Саме з цієї причини я ніколи не припиняла молитися і розмірковувати про те, чого навчали мене місіонери.

Одного разу я розмірковувала про целестіальне царство. Моє серце було сповнене безмежною вдячністю Небесному Батькові за таке місце. Я була вдячна Спасителю за Його жертву, яка відкрила шлях в те царство. Хоча мені й було приємно знати, що існує місце, де хороші люди зможуть радіти і відпочивати від усіх турбот, страждань і труднощів, я була переконана, що не зможу потрапити туди. Хоча я й відчувала вeлику радість за те, що гідні отримають не лише заслужену ними винагороду за свої хороші вчинки і компенсацію за всі незаслужені образи, я знову таки була впевнена, що не зможу потрапити в те місце.

Минули роки і я знову повернулась в місто, де існувала філія Церкви. Я охристилась і продовжувала вивчати євангелію крок за кроком. Я неодноразово відчувала любов Спасителя, я неодноразово з благоговінням дивувалась Його силі спасати і допомагати. Я відчувала Його силу, щиро благаючи про Його допомогу, коли у мене не було достатньо сил і я не знала, з чого почати допомагати собі. Одного вечора сталося те, що дуже налякало мене. Здавалося, що моє життя розвалилося за одну мить. Надія пропала. Моя віра зникла, наче перший сніг на теплому сонці. Мною заволодів страх, відчай і болісне усвідомлення того, що у цьому житті я вже ніколи не зможу радіти і бути щасливою—на мене чекають лише втрати і смуток. Тоді я зібрала всі свої сили і подумки заволала до Спасителя. Тієї ж миті я згадала про гімн “Вірую в Христа”. Слова цього гімну: “Христос—мій Цар, в Його руці найвищий дар” знову принесли мир моєму серцю. Знову я відчула надію і зрозуміла, що я не одна, що Спаситель завжди готовий використати Свою спасительну силу, сповнити мене рішучістю і дати тверде знання про те, що з Ним я можу подолати все.

Під час квітневої генеральної конференції 2012 року старійшина Джеффрі Р. Холланд сказав: “Наскільки б ви … не запізнилися, скільки б … нагод не втратили, скількох би помилок, як ви відчуваєте, не припустилися, … чи як далеко від дому, від сім’ї та від Бога ви не віддалилися б, я свідчу, що ви не зайшли далі тієї відстані, куди сягає божественна любов. Ви не можете зійти нижче тієї глибини, до якої сяє нескінченне світло Спокути Христа” (Джеффрі Р. Холланд, “Робітники у винограднику”, Ліягона, травень 2012 р.).

Я все ще навчаюся жити за євангелією і все ще не розумію всього, але я дійсно знаю, що ці слова є істинними. Я дійсно знаю, що наш Спаситель має всю владу спасти кожного з нас і допомогти нам досягти піднесення, яке було приготовлене не для якихось певних героїв або еліти, а для кожного з нас.

Розмірковуючи якось про целестіальне царство, я відчувала безмежну вдячність до Небесного Батька і до Спасителя за місце, підготовлене для щиросердних людей, які виконують заповіді Бога і намагаються чинити добро навіть тоді, коли це не вигідно для них. У той час я вважала, що не гідна бути в такому місці, але я справді раділа за тих, хто є гідними його, бо вони, завдяки їхнім добрим вчинкам, отримають не лише заслужену винагороду, а й компенсацію за всі незаслужені образи.