“Тату, я пишаюся тобою!”

Оскільки ми з дружиною не знали жодної школи в Мадриді, Іспанія, якою б керували члени Церкви Ісуса Христа Святих Останніх Днів, а ми хотіли, щоб діти отримали релігійну освіту, то записали їх до школи, яка спонсорувалася іншою конфесією. Через те що наші діти були єдиними членами нашої Церкви, які відвідували цю школу, ми сподівалися, що вони не стануть мішенню релігійної дискримінації.

Якось у жовтні 1999 року наш син Пабло, якому в той час було 16 років, приніс мені запрошення зі школи відвідати лекцію й обговорення на тему “Релігійні секти: мормонізм”. Лекцію проводив авторитетний фахівець, знаменитий тим, що присвятив велику частину свого життя вивченню релігії, зокрема Церкви Ісуса Христа Святих Останніх Днів.

Боючись того, що про наше вірування може скластися невірна думка, я зв’язався з президентом колу й поінформував його про ці збори. Він записав дату й місце та попросив мене зв’язатися з Відділом зі зв’язків з громадськістю Церкви і запитати, чи не зможе їх представник прийти й відповісти на будь-які запитання, що можуть виникнути.

Коли настав той день, ми з дружиною і сином пішли до школи. Зал, де проходила лекція, вміщав 500 чоловік. Як тільки ми зайняли свої місця, то почали очима шукати членів Церкви, які могли бути серед людей, що наповнювали зал. Невдовзі ми побачили брата Квірса з Відділу зі зв’язків з громадськістю. Він дружньо махнув рукою з іншого кінця залу.

Збори почалися, і завуч представив промовця, розсипаючи похвали й детально розповідаючи про університети, де він отримав свої ступені, як академічні, так і церковні. Промовець почав доповідь, коротко розповівши про історію християнства від часів Ісуса Христа і Його апостолів до 1830 року, коли світ уперше почув про Церкву Ісуса Христа Святих Останніх Днів, організовану в Америці.

Промовець не був надто суворим, розповідаючи про нашу віру. Було видно, що він прочитав багато наших книжок, тому що часто цитував вірші з Книги Мормона й Учення і Завітів. Він також зачитував великі уривки з розповіді Джозефа Сміта про Перше видіння. Здавалося, що він хотів привести слухачів до висновку, що якщо мормонізм насправді є сектою, у що він вірив, то вона не є небезпечнішою за всі інші.

Я нотував усе, що вважав помилковим, наприклад, лектор сказав, що мормони не є християнами і що Джозеф Сміт переписав Книгу Мормона зі старого американського роману. Лекція містила багато подробиць і тривала понад 90 хвилин, після чого зал вибухнув гучними оплесками.

Коли оплески скінчилися й почалося обговорення, першою особою, яка підвелася, був брат Квірс. Він представився, назвавши себе членом Церкви. Він пояснив, як Джозеф Сміт отримав золоті пластини і яким був його внесок як пророка Відновлення.

Слухаючи брата Квірса, я раптом відчув, що також маю встати і з’ясувати деякі поняття, щоб кожен з присутніх міг знати істину про наше вчення і вірування.

Коли я сказав сім’ї, що хочу говорити, Пабло злякався і сказав: “Ні, тату, будь ласка. Нічого не кажи, тому що кожен тут знає мене, і в мене можуть виникнути усладнення з учителями”. Я вважав, що малодушно з мого боку дозволяти, аби брат Квірс був єдиним промовцем, але не хотів, аби син мав ускладнення, тому в той момент нічого не сказав. Однак, час минав, а Дух наполягав усе з більшою силою.

Я знову сказав сім’ї про те, що відчуваю, а мій син продовжував не погоджуватися з моїм бажанням встати і говорити. Нарешті, не маючи змоги й далі стримувати вплив Духа, я повільно підвівся і, обійшовши задні ряди, підійшов до брата Квірса. Зал здивовано зашумів. “Ще один мормон”.

Коли брат Квірс закінчив свої зауваження, я засунув руку в кишеню, щоб дістати свої нотатки, але, на мій подив, кишені виявилися порожніми. Я залишив нотатки там, де сидів. Саме в цей момент настала черга взяти слово мені.

Я не знав, з чого почати. Усе, що я хотів сказати, вилетіло з пам’яті. Я почав, сказавши, що є членом Церкви Ісуса Христа Святих Останніх Днів 26 років і знаю, що це єдина істинна Церква на землі, що Ісус Христос відновив її через пророка Джозефа Сміта, що Ісус є Сином Божим—нашим Спасителем і Викупителем.

Я не пам’ятаю, як довго говорив і все, що казав. Я пам’ятаю лише, що тиша була неймовірною, і я відчував на собі погляд 500 пар очей. Коли я закінчив, то подякував присутнім за те, що дали мені можливість висловити свої вірування, повернувся і вийшов із залу. Я був спокійний, але коліна тремтіли.

Коли збори закінчилися і я зміг приєднатися до своєї сім’ї, син підійшов до мене і сказав: “Тату, ти правильно зробив. Ти склав прекрасне свідчення і говорив з силою і повноваженням. Тату, я пишаюся тобою!”

Пабло знав, що може мати ускладнення в школі через мій вчинок, але для нього було більш важливо знати, що батько має свідчення і буде його відстоювати.