Невидима гостя

Серце Джулії закалатало, коли вона зазирнула в порожню кімнату. Клас Початкового товариства, в якому півколом стояли розкладні стільці, і немита дошка виглядали точнісінько так само, як і в неї вдома. Але у Джулії все похололо всередині, коли вона увійшла в двері. Усе виглядало так само, але Джулія знала, що це не так. Сьогодні вона була гостею.

Дівчинка сіла на стілець, що стояв подалі від дверей. Їй усе подобалося у літніх поїздках сім’єю до дідуся з бабусею та двоюрідних братів і сестер, крім того, що вона була гостею в іншому приході. Було приємно співати пісні Початкового товариства і слухати урок про Спасителя, але їй не подобалося сидіти самій і нікого не знати.

Джулії також не подобалося слухати, як інші діти разом розмовляють і сміються, і зовсім не зважають на неї. Їй здавалося, що всім було байдуже, є вона чи її немає, так, ніби вона невидима гостя. Джулія—дивовижна невидима гостя!

Дівчинка крутила свої довгі біляві косички. Їй хотілося, щоб поруч знову була вчителька Початкового товариства—сестра Йохансон,—і найкраща подруга—Ханна. “Може, сьогодні все буде по-іншому,—сказала вона собі, ще раз поправляючи окуляри і розправляючи спідничку.—Може, якщо я дійсно постараюся, то щось зміниться”.

Джулія підскочила, коли двері відчинилися. У кімнату зайшли три дівчинки, збуджено розмовляючи. За ними прийшли два хлопчики. Джулія перевела подих і вимушено усміхнулася.

“Привіт!”—випалила вона. Раптом усі поглянули на неї. Джулія почервоніла.

“А, привіт”,—пробурмотіла одна з дівчаток.

“Ти новенька?”—запитала інша.

Джулія, прокашлявшись, відповіла: “Ні, я просто в гостях у бабусі”.

“А-а”.

Усі розсілися. Усмішка зникла з обличчя Джулії, коли вона побачила, що всі стільці були зайняті, окрім того, що стояв поруч з нею. Ніхто не сказав Джулії жодного слова. Вона розглядала свої руки. “Так, я дивовижна невидима гостя”,—подумала вона. По щоці скотилася сльоза.

Минув тиждень. Серце Джулії співало від радості, коли вона поспіхом ішла коридором приходу. Так добре бути вдома! Коли вона зайшла у клас, Ханна була вже там.

“Привіт, Джуліє! Я така рада, що ти вже повернулася!”—сказала вона.

Джулія сіла поруч з Ханною. Невдовзі вони сміялися й розмовляли. Джулія саме почала розповідати Ханні, як вона провела тиждень у бабусі, коли у дверях з’явилася висока струнка дівчинка з рудувато-золотавим волоссям. Джулія дивилася, як дівчинка зайняла самий дальній стілець і сиділа сама.

“Мабуть, вона гостя”,—подумала Джулія.—Ой, як добре, що сьогодні це не я!” Дівчинка звела очі, щоб огледіти все навколо, а потім опустила погляд на свої руки. Серце Джулії стиснулося, бо ніхто не промовив дівчинці-гості жодного слова. “Шкода, що бути гостею так важко,—подумала вона.—Потрібно щось міняти!” Спогад про минулу неділю промайнув у її голові. Джулія пригадала, як сумно було бути невидимою гостею. Вона примружилася. Постривай, але зараз вона може все змінити!

Джулія встала. “Привіт”,—сказала вона, усміхнувшись, і, пройшовши через усю кімнату, сіла поруч з дівчинкою на стілець. “Ти у нас в гостях?”

Дівчинка подивилася, широко розплющеними очима і зашарілася. “Так, я приїхала відвідати свою тітку. А ти також гостя?”

Джулія похитала головою. “Ні, але я знаю, як це,—пояснила вона.—Мене звуть Джулія. А тебе?”

“Eлла”.

“Хочеш сидіти біля нас з Ханною?”

Елла усміхнулася і кивнула. Коли обидві дівчинки ішли через усю кімнату, по тілу Джулії розлилося тепло. “У нас не буде ніяких невидимих гостей!—подумала вона.—Я про це попіклуюся!”