У нас є спільне—це взуття

По сусідству з Райяном жили діти з усього світу: з Австралії, Канади, Єгипту, Англії, Індії, Кувейту, Мексики, Саудівської Аравії, Шотландаї, Сполучених Штатів і В’єтнаму.

Райяну було дивовижно бачити людей з такої кількості країн, однак він помітив, що іноді діти в парку гралися лише з тими дітьми, які розмовляли однією з ними мовою. Райян не міг зрозуміти, чому всі, хоча вони й були з різних країн і розмовляли різними мовами, не хотіли гратися разом. Іноді діти з однієї країни погано ставилися до дітей з іншої країни. Це засмучувало Райяна.

Райян міркував, що б йому зробити, але було важко щось придумати. Він не міг просто сказати всім: “Будьте друзями”, бо вони розмовляли стількома мовами і не зрозуміли б його.

Одного разу Райян із сім’єю прогулювався вулицею. Там гралися хлопці, які були не дуже добрими. У одного з них був м’яч. Райян любив грати в футбол. Зібравши всю свою сміливість, Райян підійшов до хлопців. Він знав кілька слів їхньою мовою, а вони трохи розмовляли його мовою. Райян і хлопці почали сміятися з їхньої спроби розмовляти різними мовами. Потім Райян показав на футбольний м’яч: “Хочете пограти зі мною в футбол?”—запитав він повільно, сподіваючись, що вони зрозуміють. Він дуже широко усміхався.

Хлопці поглянули на нього, а потім один на одного. Вони хвилинку порозмовляли, однак Райян не міг зрозуміти слів. Потім вони знову подивилися на Райяна й кивнули. Райян усміхнувся, й вони побігли до парку. Райян зробив знак рукою своїм друзям, які розмовляли англійською, і ті трохи несміливо також підійшли. Один з хлопців кинув м’яч на землю, і гра почалася.

Через якийсь час Райян ненадовго вийшов із гри, щоб збігати додому попити води.

“Як там справи?”—запитала мама.

“Чудово!—відповів Райян.— Можна сказати, мамо, що у нас є щось спільне–це взуття”.

“Взуття?”—перепитала мама.

“Так. Ми всі різні, однак кожен носить пару взуття. А це все, що потрібно для футболу”.

“Чудове відкриття,—сказала мама.— Ви всі—діти Небесного Батька, і у вас більше спільного, ніж ви думаєте”.

Райян помахав рукою, вибігаючи з дому, щоб далі грати зі своїми новими друзями.

Після того дня діти з усієї округи щочетверга ходили до парку, щоб разом пограти в футбол. Не мало значення, якою мовою вони розмовляли чи звідки приїхали—всім їм потрібна була для гри лише пара взуття, і цього було досить.