Відповідь у восьмому вірші

Була одинадцята вечора, і я сиділа в своїй кімнаті. Я щойно повернулася з вечірки, на якій гуляла зі своїми шкільними друзями. Я знала, що зробила не найкращий вибір. “Однак,—втішала я себе,—цей вибір не був найгіршим”.

Відчуваючи пригнічення, я відкрила домашнє завдання. Я була така стомлена, що просто хотіла якнайшвидше виконати його і лягти спати. “Мені ще слід почитати Писання. Але сьогодні не буду”,—подумала я.

Я почала думати про все, що повинна була робити: читати Писання, ходити на ранкову семінарію, ходити в церкву й на спільні заходи, отримувати хороші оцінки, брати участь у позакласній роботі, ходити на роботу … Список продовжувався.

Я відчувала такий тиск в усіх сферах свого життя, особливо як єдина дівчина, яка була святою останніх днів у нашій школі. Я знову і знову нагадувала собі, що, можливо, я єдина дівчина-свята останніх днів, яку бачать мої однолітки, тому мені потрібно бути хорошим прикладом. Однак я знала, що почала занижувати норми.

“Мені б так хотілося бути безтурботною, як і мої друзі”,—думала я. Я також хотіла, щоб у мене не виникали жахливі почуття, коли я йшла на вечірку або вимовляла погане слово, але насправді я почувалася жахливо. Я фізично почувала себе погано, коли приймала рішення, які, як знала, не були правильними. Однак чомусь я продовжувала їх приймати.

Була майже північ, коли я закінчила виконувати домашнє завдання. О п’ятій годині задзвонить будильник. Я прокинуся, поплентаюся на семінарію і проживу ще один шкільний день.

Потім мене вразила думка: я зовсім не повинна виконувати всі ті правила. Я можу перестати ходити до церкви, до семінарії і на спільні заходи, якщо тільки забажаю. Я зовсім не повинна ходити лише тому, що моя сім’я ходить.

Ця думка принесла відчуття свободи. Я лягла у ліжко і вже майже заснула, як раптом у мене виникло сильне відчуття, що я повинна почитати Писання. “Ні,—подумала я.—З мене вже досить”.

Але відчуття не зникало. Цього разу я подумала: “Ну, мабуть, це вже востаннє”.

Того року в семінарії ми вивчали Новий Завіт. Я відкрила його там, де лежав мій маркер. То було Послання Якова, перший розділ. Саме цей розділ читав Джозеф Сміт, і він надихнув його піти до Священного гаю й вилити своє серце Небесному Батькові. “Яка іронія”,—подумала я і почала читати.

Вірш 5 був мені знайомий: “А якщо кому з вас не стачає мудрости …” Але саме восьмий вірш відкрив мені очі того вечора. В ньому йшлося: “Двоєдушна людина непостійна на всіх дорогах своїх”. Я заціпеніла. Потім я перечитала вірш.

Я була двоєдушною. Я казала, що є святою останніх днів, але мої вчинки почали свідчити про інше. І якщо я буду так продовжувати, то який би шлях не обрала, я буду непостійною і невпевненою, а тому й дуже нещасною.

Мені потрібно було знати, чи євангелія істинна. Мені потрібно було знати, чи варто вставати кожного ранку о п’ятій, щоб вивчати євангелію. Мені потрібно було знати, що я намагаюся прожити своє життя якнайкраще, незважаючи на глузування, бо саме таке життя принесе мені найбільшу радість і щастя.

Уже була майже перша година, але я стала на коліна біля ліжка і вилила серце Небесному Батькові. Я просила Його допомогти мені дізнатися, що є правильним, аби знати, яким шляхом іти; я просила вести мене за руку і забрати збентеження, яке я відчувала.

Просто, чітко і спокійно в моєму розумі з’явилася думка: “Ти вже знаєш”. І я таки знала.

Я встала з колін, вимкнула світло і лягла спати. Через чотири години задзвонив будильник. Сонна, я вимкнула його. За хвилину я встала, готова до нового дня, у тому числі й до ранкової семінарії.

Минули роки після тієї чудової нічної пригоди. Моє свідчення продовжує зростати. Інколи воно сильніше, інколи—ні. Різниця полягає в тому, що я знаю, і я ніколи не озираюся назад.