Дорога в Сіон

“Mері, що ти бачиш?” Мачуха тихим голосом звернулася до Мері зі свого ліжка.

“Здається, що стрілянина наближається”, сказала Мері, визираючи з вікна. В Америці була Громадянська війна, і бій точився на відстані кількох миль. Звук гарматних пострілів наповнював повітря з самого ранку. Мері звернулася до мачухи: “Мені шкода. Не думаю, що нам вдасться вийти з дому, щоб привезти лікаря”.

“Підійди ближче”. Мері сіла біля ліжка і взяла мачуху за руку. “Я знаю, що твій батько до кінця не одужав,—сказала мачуха тихим голосом, але тобі треба перевезти сім’ю в Сіон—твого брата, сестру та близнюків. Надокучай батькові доти, доки він не поїде до Скелястих гір! Обіцяй мені!”

Мері знала, як сильно її сім’я хотіла поїхати до Солт-Лейк-Сіті. Після того як вони почули про євангелію і охристилися, вони залишили Англію, щоб приєднатися до святих у Сіоні. Але чи вдасться їм це зробити? Вона поглянула на батька, який мовчки сидів на стільці. Три роки тому у батька стався інсульт, який вразив його настільки сильно, що паралізувало його ліву сторону.

Мері глибоко вдихнула. “Я обіцяю”,—прошепотіла вона.

Незабаром мачуха Мері закрила свої очі востаннє.

Невдовзі, одного ранку, Мері вирішила, що настав час сказати батькові про своє обіцяння. “Я знаю, що мені лише 14,—сказала вона,—але я маю привести нашу сім’ю в Сіон”. Вона почула, що близнюки прокинулися. “Треба готувати сніданок,—сказала вона.— Але прошу, подумай про це”.

Через кілька днів батько покликав Мері. “Все готово”,—сказав він. Його мова все ще була невиразною після інсульту. “Я продав нашу землю і вугільну шахту, тож ми можемо купити віз і волів, корів та їжу. Невдовзі один загін вирушає на Захід. Вони не є святими останніх днів, але ми зможемо дістатися з ними до Айови. Коли ми дійдемо туди, то зможемо приєднатися до загону святих, які прямують до Долини Солоного озера.

Мері обняла його. “Дякую, батьку”. Невдовзі вони вирушать у Сіон!

Дні минали швидко, поки Мері допомагала зібрати сім’ю в дорогу. “Все буде добре,—казала вона собі.— Незабаром ми будемо в Сіоні”.

Але батько захворів. З того, як перекривився його рот, Мері боялася, що з ним станеться повторний інсульт.

“Він надто хворий, щоб вирушати в дорогу,—сказала Мері керівнику загону.— Нам треба кілька днів, щоб він одужав”.

“Ми не можемо чекати”,—різко відмовив чоловік. Поглянувши на обиччя Мері, він пом’якшив свій голос. “Ви можете залишатися, поки він не зможе подорожувати, а потім нас доженете”. Не маючи іншого вибору, Мері погодилася.

Через тиждень Мері знову підготувала сім’ю вирушати в дорогу. “Близнюки і Сара можуть їхати на волах,—сказала вона Джексону, своєму 9-річному брату.— Батько може їхати у возі, і ти можеш допомагати мені керувати волами”.

“Мені страшно”,—тихенько сказала Сара. Їй було лише 6 років, і вона здавалася крихітною на широкій спині вола. Чотирирічні близнюки дивилися на Мері широко відкритими очима.

“Ми будемо рухатися швидко і наздоженемо свою групу!”— сказала Мері, вимушено усміхаючись.

Сім’я Уонласс рухалася вперед і вперед, миля за милею, а потім день за днем. Нарешті Мері треба було змиритися з правдою.

Загін не чекав на них. Мері разом із сім’єю треба було добиратися до Сіону самостійно.

“Тп-р-р-р!” Мері натягнула віжки і воли уповільнилися. “З усіма все гаразд?” Вона поглянула на трьох молодших дітей, які їхали на спинах волів. Вони кивнули.

Перед ними була ріка Платт—широка і багниста. “А що тепер?”—запитав молодший брат Джексон. Йому було лише 9, але він допомагав Мері керувати волами. Батько лежав у возі, все ще хворий після інсульту.

“Нам не потрібно перетинати річку,—сказала Мері.— Але ми можемо йти за течією”. Дороги до Сіону не було, але ріка вестиме їх на захід. “Но-о-о-о!”

Мері не знала, що мормонські піонери рухалися протилежним берегом ріки Платт, і пішла в іншому напрямку. Оскільки вони не перетнули ріку, то потрапили на територію індійців. Вони не побачать жодного воза до кінця подорожі.

Вони продовжували свій шлях. Минали тижні. Мері побачила хмару куряви, яка наближалася до них. “Спокійно,—прошепотіла вона волам і собі.— Спокійно”.

Курява розвіялася і показалася невелика група індійців, які їхали на конях. Один з вершників попрямував до задньої частини воза, де лежав батько.

У вершника були добрі очі. “Він хворий?”—запитав вершник, показуючи на батька.

“Так”,—прошепотіла Мері. Чоловік щось вигукнув своєю мовою, й інші вершники від’їхали так само швидко, як і з’явилися.

Мері поглянула на сонце. “Ми тут зупинимося”,—сказала вона Джексону. Вона зняла Сару і близнюків.

“Mері, іди поглянь!”— Сказав Джексон. До них наближався чоловік з добрими очима, тримаючи в руках щось важке.

“Дика качка,—сказав він.— І кролик. Для вас”. Мері дивилася широко відкритими очима, неспроможна вимовити жодного слова, коли він кинув здобич їй у руки. Кивнувши, він скерував коня у сутінки.

“Їжа!— Вигукнула Мері.— М’ясо!” Дарунок того чоловіка був справжнім дивом.

На їхньому шляху траплялися й інші дива. Стадо буйволів проходило неподалік, а потім розділилося, обійшовши віз з обох боків. Пилова буря віднесла одного з близнюків у річку, але Мері змогла врятувати дівчинку.

Однак подорож все ж таки була важкою. З кожним днем віз виглядав гірше, а воли все більше стомлювалися. На дорозі зустрічалося багато схилів і скель. Через гори було важко переходити. Однак Мері разом із сім’єю продовжувала рухатися вперед.

Вони якраз спускалися з високої гори, коли Мері побачила, що до них прямує чоловік на возі.

“Mоже він вкаже нам шлях до міста Легій, що в Юті!”—сказала вона Джексону. Там жив їхній дядько.

“Ви у каньйоні Еко, неподалік від Долини Солоного озера,—сказав чоловік, коли вони запитали, де знаходяться.— А де ж решта вашого загонy?”

Йому розповіли всю історію, і чоловік був вражений почутим. “Ви пройшли 1600 км зовсім самі?” Він похитав головою в захопленні. “Ти смілива дівчина. Я вкажу вам дорогу до міста Легій. Ви вже майже прийшли”.

“Майже прийшли”,—прошепотіла до себе Мері, коли чоловік намалював на землі щось на зразок карти. Майже в Сіоні. “Думаю, що тепер ми туди дістанемося”.

Мері разом із сім’єю доїхала до міста Легій, шт. Юта. Пізніше вона вийшла заміж і мала свою велику сім’ю. Її приклад віри та мужності благословив багатьох людей.