Магія Різдвяних колядок

Зображення

singing Christmas carols

Ілюстрації Майкла Муллана

Колядування не є Різдвяною традицією в Аргентині. Насправді Різдво там дуже відрізняється від традиційного засніженого пейзажу, який спадає вам на думку. Оскільки ми живемо в південній півкулі, Різдво завжди викликає у мене асоціацію з великим фруктовим салатом!

Тож коли мої батьки запропонували, щоб ми пішли колядувати всією сім’єю, ми з братами і сестрами відчували суміш збентеження і радості. Ми не були впевнені, що маємо видатні музичні здібності, тож вирішили приготувати печиво, щоб у людей, яких ми будемо відвідувати, була хоча б причина для усмішки.

Чоловік на ім’я Хоакін був у нашому приході так довго, скільки себе пам’ятаю. Того грудня він дуже захворів і більше не міг приходити на причасні збори. Мій тато і брати були серед тих, хто в неділю після церкви приносив йому причастя в лікарню.

У неділю перед Різдвом уся наша сім’я застрибнула в автівку, щоб відвідати Хоакіна, сподіваючись, що ми принесемо йому тепло Різдвяного духа. Коли ми приїхали, медсестра показала, де він знаходився. Біля його ліжка лежали Писання і гімни, ніби він нас чекав.

Було видно, що він дуже зрадів нашому приходу, і всі ми відразу ж відчули таку ж любов до нього. Мої брати приготували, благословили і дали причастя. Перш ніж піти, ми заспівали чудову мелодію гімну “В землях Юдеї”: “Слався Господь, Слався у Царстві Небеснім. Мир всім людям на землі” (Гімни, № 124).

Звичайно ж, відчувалися мир і добра воля, що увійшли в наші серця, коли він назвав нас “aнгелами” і подякував за відвідування, хоча все, що ми хотіли—це дати йому відчути це.

Зображення

singing carols

Був Святвечір, і я не хотіла іти й співати колядки.

Однак моя мама подумала, що буде весело, якщо ми всією сім’єю сядемо в нашу стару автівку і поїдемо ковзькими дорогами найближчих вулиць, щоб заспівати колядки трьом вдовам нашого приходу, а мій тато з радістю підтримав її пропозицію.

Я почувалася ніяково. Хто захоче нас слухати? Я помру від збентеження, якщо зустріну когось із знайомих. З незадоволеним бурчанням я сіла на заднє сидіння машини разом з братом і сестрою.

Перша квартира знаходилася лише за кілька кварталів. Ніхто не відкрив двері. Ми поїхали до наступної людини. Знову ніхто не відкрив вері. Я почала потихеньку радіти.

Коли ми заїхали на вузеньку доріжку, що вела до третього будинку, я подумала: “Будь ласка, нехай і тут нікого не буде вдома”.

На вулиці вже стемніло. Поки мама стукала і чекала, на ґанку було темно. Добре. Невдовзі ми будемо вдома, де я зможу заховатися в своїй спальні.

Раптом засвітилася лампочка біля входу, і двері відкрилися. Це мене так збентежило. Я не сумнівалася, що ми потривожили ту жінку.

“Заходьте, заходьте”,—сказала маленька худорлява жінка. Вона вказала на своє старе піаніно.

“Ви граєте?—запитала вона у мами.— Давайте будемо співати навколо піаніно”.

Її тепле ставлення і ентузіазм пом’якшили моє серце. Може вона зовсім не проти, що ми прийшли. Ми заспівали кілька пісень, і вона запропонувала нам гарячий шоколад.

“Допоможеш мені?”—попросила вона мене. Коли ми увійшли на кухню, я була здивована, побачивши красиво накритий стіл з чудовими різдвяними прикрасами. Все виглядало так святково! Біля кожного прибору лежав маленький, ретельно загорнутий пакетик.

“Для кого все це?”— запитала я. Я знала, що вона була самотня.

“Для моїх сусідів,—пояснила вона.— Кожного разу на Різдво я запрошую таких, як я—тих, у кого немає сім’ї поруч—на Різдвяний сніданок і готую невеличкі подаруночки”.

Ця ідея спровокувала вибух у моєму 13-річному мозку. Моє вперте серце наповнилося захопленням. Якою прекрасною була ця кімната. Якою прекрасною була ця низенька старенька сестра. Якою прекрасною була моя мама, що привезла мене сюди. Нарешті я була щаслива.

Наступного місяця в церкві ця сестра знову подякувала нам за відвідини. Вона сказала, що ми єдині того року згадали про неї. Через кілька місяців вона раптово померла.

Я пригадую те Різдво і відчуваю вдячність за чудових батьків і за ту стареньку сестру. Усі вони хотіли донести радість Різдва до інших.