Благословення священства для всіх

Коли навесні 1842 року Джозеф Сміт організував Товариство допомоги в Наву, Іллінойс, його членами були жінки, які вже отримали благословення пройти через певні обряди і завіти священства. Їх охристили на відпущення гріхів. Вони отримали дар Святого Духа, що надало їм право завжди мати постійний супровід Духа і здатність керуватися особистим одкровенням. Вони причащалися на спомин про Ісуса Христа і свої завіти. Вони мали дари Духа. Дехто з них отримав патріарше благословення, дізнавшись про особисті дари й потенціал та належність до дому Ізраїля. Господь зцілював їх, утішав і наставляв відповідно до їхніх потреб, віри та згідно зі Своєю волею.

Зображення

Елізабет Енн Уітні

Сестра Елізабет Енн Уітні, яка була на тих перших зборах Товариства допомоги, дізналася про відновлену євангелію за 12 років до того, у 1830 році. “Як тільки я почула про євангелію, коли її проповідували старійшини,—пізніше розповідала вона,—я знала, що то голос Доброго Пастиря”. Її “негайно охристили”, а її чоловік, Ньюел К. Уітні, охристився через кілька днів⁶. Згадуючи про це, вона розповідала про благословення, які отримала завдяки таким обрядам священства, як хрищення і конфірмація:

“Якщо є якісь принципи, що дали мені силу і за допомогою яких я навчилася краще жити корисним життям, то, думаю, що я могла б поділитися цією радістю і силою з іншими, розповісти їм, чим євангелія була і є для мене з того часу, як я прийняла її і навчилася жити за її законами: кожного дня нове одкровення від Духа; відкриття таємниць, які до того були для мене темними, далекими, незбагненними і неосяжними; найбільша віра в божественну силу і безкінечну істину, яка лине від Бога Батька”⁷.

28 квітня 1842 року Джозеф Сміт виступав на зборах Жіночого товариства допомоги Наву. Частина його промови основувалася на вченні апостола Павла з 1 Коринтянам 12–13 про дари Духа. Джозеф Сміт наголошував, що “ці ознаки: зцілювати хворих, виганяти дияволів тощо мають супроводжувати всіх віруючих”⁸.

Оскільки жінки-святі останніх днів отримали дар Святого Духа, вони можуть прагнути й отримувати благословення духовних дарів, таких як: “дар мов, пророцтва, одкровення, видінь, зцілення, тлумачення мов і так далі”⁹. Упродовж усієї історії Церкви жінки-святі останніх днів отримували дари Духа і користувалися ними, щоб благословляти свої сім’ї та інших людей.

Аманда Барнз Сміт була на тих зборах 28 квітня 1842 року, коли Джозеф Сміт навчав Товариство допомоги про дари Духа. Вона знала істинність цього вчення, бо була благословлена даром одкровення ще чотири роки тому, коли потребувала Господньої допомоги, аби спасти свого сина.

Наприкінці жовтня 1838 року Аманда і її чоловік Уоррен разом з дітьми та іншими членами Церкви були на шляху до Фар-Уеста, Міссурі. Вони зупинилися біля млина, щоб відремонтувати свій віз. У той час зловмисники напали на святих останніх днів, які працювали на млині, убивши 17 чоловіків та хлопців і поранивши 15. Аманда, яка заховалася під час нападу, вийшла, щоб знайти Уоррена й свого сина Сардіуса серед убитих. Інший син, Алма, був тяжко поранений. Йому знесло півстегна вистрілом з рушниці. Пізніше Аманда розповідала про особисте одкровення, яке отримала, щоб зцілити свого сина:

“Я просиділа там усю ту довгу страшну ніч з моїми вбитими й пораненим, і ніхто крім Бога, не був нашим цілителем і поміччю.

“О мій Небесний Батьку,—закричала я,—що мені робити? Ти бачиш мого бідного пораненого хлопчика і знаєш мою недосвідченість. О Небесний Батьку, скажи мені, що робити!”

І тоді мене вів голос, який я ясно чула”.

Аманда отримала підказку зробити лужний розчин із золи, яка залишилася від багаття, щоб очистити рану. Потім через натхнення вона відчула, що треба зробити припарку з листя в’яза і прикласти її до рани. Наступного дня вона знайшла трохи бальзаму і налила його на рану, щоб полегшити біль Алми.

“Алмо, дитино моя,—промовила я,—ти віриш, що Господь створив твоє стегно?”

Так, матінко”.

“Тоді, чи віриш ти, Алмо, що Господь може зробити щось на твоєму стегні, що замінить твоє стегно?”

“Мамо, ти думаєш, що Господь може?”—запитала дитина зі своєю безпосередністю.

“Так, мій сину,—відповіла я,—Він усе це показав мені у видінні”.

Потім я поклала його зручно лицем вниз і сказала: “Тепер лежи так і не рухайся, тоді Господь зробить для тебе інше стегно”.

Алма так лежав на животі п’ять тижнів, поки повністю не одужав. У тому місці, де не було суглоба і частини кістки, виріс гнучкий хрящ, … що було справжнім дивом для лікарів.

Одного дня, коли він знов пішов, я була надворі—несла відро з водою, і раптом почула крики дітей. Я, налякавшись, побігла назад, увійшла в дім і побачила Алму на підлозі, який танцював, а діти кричали від подиву й радості”¹⁰.

Завдяки духовному дару одкровення, Господь навчив сестру Сміт, як попіклуватися про свого сина. Вона, як і Елізабет Енн Уітні та безліч інших жінок, отримала “радість і силу” та “нове одкровення від Духа”¹¹ завдяки своїй вірності.

Одна з Господніх цілей організації Товариства допомоги полягала в підготовці Його дочок до більших благословень священства, які містяться в храмових обрядах і завітах. Ті перші сестри в Наву чекали на закінчення будівництва храму з великим захопленням, бо знали, що, згідно з обіцянням пророка Джозефа Сміта, даним Мерсі Філдінг Томпсон, ендаумент виведе їх з темряви до прекрасного світла”¹².

Через пророка Джозефа Сміта Господь дав наступне одкровення святим останніх днів у Кертленді, Огайо: “Я дав вам заповідь, щоб ви побудували дім, в якому Я планую обдаровувати тих, кого Я обрав, владою згори”¹³. Він пообіцяв вірним святим дати “бага[то] благослов[ень]”¹⁴, і Він проголосив, що храм буде місцем “дякування всіх святих і місцем настановлення для всіх тих, кого покликано на роботу священнослужіння в усіх їхніх різних покликаннях та чинах; щоб їх могло бути вдосконалено в розумінні їхнього священнослужіння, і теорії, у принципі й в ученні, в усьому, що стосується царства Бога на землі”¹⁵.

У Наву Господь знову заповідав святим будувати храм, кажучи, що Він відновить там “повноту священства” і “яви[ть] [Свої] обряди”¹⁶.

Сестри з Товариства допомоги допомагали одна одній підготуватися до цих обрядів та відповідних завітів. Вони робили свій вклад у будівництво храму, навчалися від пророка і одна від одної на зборах Товариства допомоги, милосердно служили одна одній і прагнули жити з більшою святістю.

Коли будівництво храму наближалося до кінця, 36 жінок було покликано служити обрядовими працівниками. Елізабет Енн Уітні, одна з тих перших працівників, згадувала: “Я віддавала себе, свій час і увагу тій місії. Я працювала у храмі щодня без перерви до самого його закриття”¹⁷.

В обрядах більшого священства, які святі отримали у храмі в Наву, була “явлена сила божественності”¹⁸. Коли святі дотримувалися своїх завітів, ця сила міцнішала і підтримувала їх у випробуваннях упродовж наступних днів і років (див. розділ 3).

Зображення

Президент Джозеф Філдінг Сміт

У сьогоденній Церкві вірні жінки і чоловіки по всьому світу продовжують служити у храмі і знаходять силу у благословеннях, які можна отримати лише завдяки храмовим обрядам. Президент Джозеф Філдінг Сміт, десятий Президент Церкви, заявляв: “Серед привілеїв цієї Церкви, які належать сестрам,—отримання піднесення у царстві Божому і отримання повноважень і влади цариць і священниць”¹⁹.

Старійшина Даллін Х. Оукс, з Кворуму Дванадцятьох Апостолів, сказав: “Кінцевим і найвищим виявом жіночого і чоловічого начала є новий і вічний завіт шлюбу між чоловіком і жінкою. Лише ці стосунки приведуть до піднесення. Як навчав апостол Павло: “В Господі ані чоловік без жінки, ані жінка без чоловіка”²². Давні Писання підтверджують це історіями про завітний шлюб між Авраамом і Сарою, Ісаком та Ревекою, Яковом і Рахіллю. Обряд запечатування пов’язує чоловіка і дружину одне з одним, з їхніми дітьми і з Небесним Батьком. “Отже,—продовжує старійшина Оукс,—спільна мета … наших кворумів священства і … наших Товариств допомоги—об’єднати чоловіків і жінок у священному шлюбі й сімейних стосунках, що ведуть до вічного життя, “найвеличніш[ого] з усіх дарів Бога”²³.

Коли чоловік і жінка мають благословення бути батьками, вони поділяють урочисту відповідальність допомагати своїм дітям зрозуміти й отримати обряди і завіти священства²⁴. Наші перші батьки, Адам і Єва, показали приклад взаємозалежності і єдності, коли навчали своїх дітей. Старійшина Брюс Р. Мак-Конкі, з Кворуму Дванадцятьох Апостолів, навчав:

“Адам не один був залучений до цього. …

Єва була активною учасницею. Вона чула все, що казав Адам. Вона казала про “нашу провину”, про “радість нашого викуплення”, про “сім’я”, яке вони матимуть разом, і про “вічне життя”, якого не може мати жоден з них окремо, але яке призначене чоловіку й жінці разом.

Як і Адам, вона молилася; обоє вони благословляли ім’я Господа; удвох вони навчали своїх дітей, отримували одкровення, і Господь заповідав їм обом поклонятися і служити Йому завжди в ім’я Ісуса Христа”²⁵.

Пророки і апостоли останніх днів заохочували чоловіків і жінок наслідувати у своєму домі таку модель: “За божественним задумом, батько має головувати над своєю сім’єю в любові й праведності; він відповідає за забезпечення своєї сім’ї всім необхідним та її захист. Мати в першу чергу відповідальна за виховання своїх дітей. Як рівноправні партнери, матері й батьки зобов’язані допомагати одне одному у виконанні цих священних обов’язків. Недієздатність, смерть чи інші обставини можуть викликати необхідність індивідуальної адаптації. Близькі родичі мають надавати підтримку, якщо в цьому виникатиме необхідність”²⁶.

Святі останніх днів по всьому світу виконують цю пораду, застосовуючи прості, але дієві методи. Чоловіки і дружини збирають своїх дітей молитися і читати Писання. У багатьох домівках батьки виділяють особливе місце—можливо, просто поличку,—де вони кладуть Писання та інші церковні матеріали. Вони навчають євангелії словом і прикладом. Вони допомагають дітям підготуватися до отримання храмових благословень, служіння на місії повного дня, створення власних сімей і неперервного служіння в Церкві. Як Адам і Єва, вони розділяють відповідальність навчатися, молитися, служити і поклонятися Господу.

У деяких випадках чоловік або дружина можуть відчувати себе самотніми у виконанні цих обов’язків, тому що їхній супутник життя не уклав завіти або не виконує укладені завіти. Навіть за таких обставин вірні члени сім’ї не повинні почуватися самотніми. Вони отримують благословення і зміцнення завдяки обрядам священства, які вони пройшли, і завітам, яких дотримуються. Вони також можуть звернутися по допомогу до родичів та інших святих останніх днів.

Багато святих останніх днів ніколи не були у шлюбі. Інші стали самотніми внаслідок смерті подружжя, через те, що їх залишили чи через розлучення. Як і всі члени Церкви, ці святі будуть мати благословення, якщо залишаться вірними своїм завітам і робитимуть усе, щоб прагнути до ідеалу вічної сім’ї. Вони можуть мати благословення, силу і вплив священства у своєму житті і в домі завдяки обрядам, які вони отримали, і завітам, яких дотримуються.

Старійшина Даллін Х. Оукс розповідав про вірність своєї матері, яка овдовіла у молодому віці. Оскільки вона була запечатана до свого чоловіка у храмі, вона не вважала себе самотньою, хоча виховувала своїх дітей сама. Старійшина Оукс пригадує:

“Мій батько помер, коли мені було сім. Я був найстаршим з трьох малих дітей, виховувати яких довелось овдовілій матері. Коли мене висвятили на диякона, вона сказала, як їй радісно мати священство в домі. Але мати й надалі очолювала сім’ю, зокрема призначала когось із нас молитися, коли ми разом ставали навколішки щоранку. …

Коли помер мій батько, мати очолила нашу сім’ю. У неї не було чину священства, але як єдина з двох батьків вона стала старшою у своїй сім’ї. У той же час вона завжди і в усьому поважно ставилася до влади священства нашого єпископа та інших керівників Церкви. Вона головувала у своїй сім’ї, а вони головували в Церкві. …

Моя сповнена віри овдовіла мати не сумнівалася у вічній природі сімейних стосунків. Вона завжди шанувала роль нашого сповненого віри батька, який пішов з життя. Вона зробила так, що його присутність відчувалася в домі. Вона говорила про вічну тривалість їхнього храмового шлюбу. Вона часто нагадувала нам про те, яких вчинків очікував від нас наш батько, щоб ми могли бути гідними Спасителевого обіцяння і стати вічною сім’єю”²⁷.

Ще один чоловік розповідав про те, як його мати головувала в домі: “Саме тоді, коли я готувався до служіння на місії, мій батько залишив сім’ю і Церкву. За таких обставин мені було важко їхати з дому на два роки, однак я поїхав. І поки я служив Господу в далекій країні, я дізнався про силу, яку мала моя мати в домі. Вона потребувала особливої уваги чоловіків-носіїв священства—її батька і братів, домашніх учителів та інших чоловіків її приходу, і вона була вдячна за неї. Однак найбільша допомога надходила від Самого Господа. Їй не доводилося чекати на відвідування, щоб отримати благословення священства у себе вдома, а коли брати йшли з дому, благословення не йшли разом з ними. Оскільки вона залишалася вірною завітам, які уклала у водах хрищення і в храмі, вона завжди мала благословення священства у своєму житті. Господь дав їй натхнення і силу більшу за її власну, і вона виховала дітей, які зараз дотримуються тих самих завітів, які підтримували її”²⁸.

Ці жінки розуміли, що вони отримали додаткову силу і допомогу завдяки укладеним завітам, яких вони дотримувалися.

У Церкві Ісуса Христа Святих Останніх Днів чоловіки і жінки мають укріпляти і зміцнювати одне одного й разом працювати у єдності. Господь сказав: “Будьте єдиними; а якщо ви не єдині, ви не Мої”³⁰.

Пророк Джозеф Сміт навчав: “Усе має робитися в злагоді, бо інакше не буде жодного результату”³¹. І він показував приклад, працюючи в злагоді з іншими. Сестра Елайза Р. Сноу пам’ятала і плекала цей приклад усе своє життя. Вона розповідала про нього місцевим провідникам Церкви, коли Товариство допомоги знову було організоване в Юті. Вона навчала, що єпископи повинні мати “таке саме ставлення” до Товариства допомоги, яке мав Джозеф Сміт у Наву. Вона також навчала, що “жодне Товариство … не може існувати без поради [єпископа]”³².

Коли сестра Бетшеба В. Сміт служила четвертим генеральним президентом Товариства допомоги, вона згадувала вчення і приклад Джозефа Сміта. Вона навчала сестер з Товариства допомоги працювати у злагоді з провідниками священства. Вона казала: “Ми зі смиренням прагнемо звеличувати покликання, дані нам Господом, і щоб це було прийнятним, нам потрібна буде віра і підтримка Першого Президентства Церкви, апостолів, президентів колів і єпископів, яких ми завжди підтримуємо і з ким бажаємо працювати в гармонії”³³.

Цього взірця дотримувалися упродовж десятиліть. Президент Генрі Б. Айрінг, радник у Першому Президентстві, сказав: “Чудова складова спадку Товариства допомоги виявляється в повазі, з якою священство завжди ставиться до Товариства допомоги, і в повазі, з якою Товариство допомоги ставиться до священства”³⁴.

Коли сестра Барбара В. Віндер почала служити одинадцятим генеральним президентом Товариства допомоги, Президент Гордон Б. Хінклі, який на той час служив радником у Першому Президентстві, попросив її об’єднати сестер, які служили в Товаристві допомоги, Товаристві молодих жінок і в Початковому товаристві під проводом священства. Сестра Віндер зрозуміла, що єдність—“полягає не лише в тому, що сестри працюють разом, але в тому, що ми є партнерами братів у священстві. Ми є напарниками в роботі”³⁵.

Сестра Віндер сказала, що невдовзі після того, як її покликали служити генеральним президентом Товариства допомоги, старійшина Даллін Х. Оукс попросив її зустрітися з ним. Його попросили підготувати заяву Церкви стосовно одного важливого питання, і він відчув, що повинен отримати інформацію від жінки-провідника Церкви. Він з повагою поставився до знання, думки та натхнення сестри Віндер, попросивши у неї допомоги й скориставшись нею.

Сестра Віндер пізніше навчала, що чоловіки і жінки у Церкві мають потребу в отриманні взаємної допомоги у своїй роботі. “Я зрозуміла, що коли вас запрошують на збори,—розповідала вона,—вас не запрошують прийти для того, щоб вислухати ваші скарги про свої проблеми. Вас запрошують прийти і запропонувати рішення. Потім разом ви можете обговорити ідеї, щоб побачити, що спрацює. Брати у священстві сподіваються почути точку зору жінок Церкви і мають у цьому потребу. Нам потрібно підготуватися і допомагати їм”³⁶.

Ця єдність мети є очевидною під час зборів рад у Церкві. Коли чоловіки і жінки на тих радах слухають одне одного, шукають проводу Духа і працюють у єдності, вони отримують натхнення, щоб знати, як задовольняти потреби окремих людей і сімей. Господь сказав: “Де двоє чи троє зберуться разом в ім’я Моє, стосовно чогось, знайте, там буду Я серед них”³⁷.

Президент Томас С. Монсон, шістнадцятий Президент Церкви, навів приклад того, що може відбутися, коли сестри з Товариства допомоги і брати у священстві працюють разом у Господньому служінні:

“24 серпня [1992 р.] ураган Ендрю пронісся узбережжям Флориди південніше Маямі. Пориви вітру перевищували двісті миль на годину. … Вісімдесят сім тисяч домівок було зруйновано, залишивши без даху над головою 150 тис. чоловік. …

Місцеві провідники священства і провідники Товариства допомоги швидко організувалися, щоб оцінити пошкодження та збитки й надати допомогу з розчищення території. Три великі потоки волонтерів з членів Церкви загальною кількістю понад п’ять тис. чоловік працювали плі-о-пліч з потерпілими від стихійного лиха, допомагаючи ремонтувати три тисячі будинків, юдейську синагогу, церкву п’ятдесятників і дві школи”³⁸.

Пророки останніх днів говорили про благословення, які отримує Церква і сім’ї, коли вірні брати у священстві й вірні сестри з Товариства допомоги працюють разом.

Президент Спенсер В. Кімбол, дванадцятий Президент Церкви, сказав: “Є сила в цій організації [Товаристві допомоги], яка ще повною мірою не виявилася, щоб зміцнювати домівки в Сіоні й будувати Царство Боже. І ця сила не виявиться доти, доки як сестри, так і священство не матимуть всебічного бачення Товариства допомоги”³⁹.

Президент Джозеф Філдінг Сміт коротко охарактеризував стосунки між Товариством допомоги і кворумами священства:

“Вони [сестри] мають свої збори, наприклад, збори Товариства допомоги, на яких вони отримують силу й повноваження робити багато чого. …

Господь у Своїй мудрості покликав сестер допомагати священству. Завдяки їхньому співчуттю, ніжності й доброті, Господь дивиться на них і покладає на них обов’язок служити нужденним і знедоленим. Він вказав шлях, яким вони мають іти, і Він дав їм цю величну організацію, в якій вони мають повноваження служити під керівництвом єпископів приходів та в злагоді з єпископами приходів, намагаючись задовольнити як духовні, так і матеріальні потреби людей”⁴⁰.

Коли Президент Гордон Б. Хінклі служив п’ятнадцятим Президентом Церкви, він розповів наступне сестрам з Товариства допомоги:

“Хочу сказати вам, сестри, що ви не посідаєте другорядне місце в плані нашого Батька для вічного щастя і благополуччя Його дітей. Ви виконуєте надзвичайно важливу роль у тому плані.

Без вас план не міг би здійснюватися. Без вас уся програма зазнала б краху. …

Кожна з вас є дочкою Бога, обдарованою божественним первородством. Вам не потрібно захищатися. …

… Жінки цієї Церкви є сильними і здібними. Вони обіймають керівні посади і дають спрямування, мають стійкий дух незалежності і все ж відчувають глибоке задоволення через те, що вони є частиною цього, Господнього царства, і працюють пліч-о-пліч зі священством, щоб просувати роботу вперед”⁴¹.