Небезпека прихованих клинів

У житті багатьох знайомих нам людей є приховані клини, так, можливо, і в наших сім’ях.

Дозвольте поділитися розповіддю мого давнього друга, який вже пішов із земного життя. Його звали Леонард. На відміну від своєї дружини й дітей, він не був членом Церкви. Його дружина служила президентом Початкового товариства, син із честю відслужив на місії. І донька, і син з’єдналися у шлюбі зі своїми обранцями в урочистій церемонії, і у них вже свої сім’ї.

Кожному, хто його знав, Леонард подобався, як подобався і мені. Він підтримував свою дружину й дітей у церковних покликаннях. Разом з ними він побував на багатьох церковних заходах. Він прожив хороше й чисте життя, так, життя, сповнене служіння й доброти. Члени його сім’ї та багато інших людей дивувалися, чому Леонард пройшов земним життям і не прийняв благословень, які євангелія приносить членам Церкви.

Під старість здоров’я Леонарда похитнулося. Врешті-решт його госпіталізували і життя поступово залишало його. Під час нашої розмови, яка виявилася останньою, він сказав: “Томе, я знаю тебе з дитинства. Я відчуваю, що повинен сказати тобі, чому ніколи не приєднувався до Церкви”. Потім він розповів мені про випадок, який стався з його батьками багато років тому. На жаль, сталося так, що довелося продавати сімейну ферму, і тоді знайшовся покупець. Потім сусід-фермер, дізнавшись про це, попросив їх продати ферму йому, хоч і за меншу ціну, але, як він казав: “Ми були такими гарними друзями. Якщо земля перейде мені, я зможу доглядати її”. Зрештою батьки Леонарда погодилися і продали ферму. Покупець, той сусід, займав відповідальну посаду в Церкві, і довіра до нього переконала сім’ю продати йому ферму, хоч вони і не виторгували стільки грошей, скільки могли б, якби домовилися з першим покупцем. Невдовзі після угоди сусід продав обидві ферми: і свою, і сім’ї Леонарда, що помножило вартість землі, а звідси й ціну продажу. На давнє запитання, чому Леонард не став членом Церкви, знайшлася відповідь. Він не міг забути, що його сім’ю обдурив сусід.

Після бесіди він визнав, що відчув, як з його плечей нарешті спав важкий тягар, адже він готувався зустріти свого Творця. Вся трагедія в тому, що прихований клин не давав Леонардові дістатися більших висот.

Я знаю одну сім’ю, яка приїхала до Америки з Німеччини. Англійська їм нелегко давалася. У них було недостатньо коштів, але кожен мав бажання працювати і любив Бога.

Їхня третя дитина прожила на світі лише два місяці й померла. Батько був теслею, і тому виготовив прекрасну труну для тіла свого дорогоцінного немовляти. День похорону був похмурим, наче відбивав горе їхньої втрати. Коли сім’я підійшла до каплиці, біля якої зібралося кілька друзів, батько ніс труну на руках. Але двері каплиці були зачинені. Заклопотаний єпископ забув про похорон. Спроби знайти його були марними. Не знаючи, що ж робити, батько взяв труну під руку і разом із сім’єю під заливним дощем вирушив додому.

Якби у членів сім’ї не було такого духу, вони б звинуватили єпископа і затаїли в собі почуття злоби. Коли єпископ дізнався про цю прикрість, він прийшов до сім’ї і вибачився. І хоч на обличчі батька ще досі можна було побачити біль, із сльозами на очах він прийняв вибачення, і ці двоє обійнялися, огорнуті духом і розумінням. Між ними не залишилося прихованого клину, який поглиблював би почуття злоби. Любов і розуміння взяли гору.

Необхідно звільнити Дух від міцних пут та почуттів, яких ніяк не можемо позбутися, щоб оптимізм життя підносив душу. У багатьох сім’ях живуть неприємні почуття та небажання простити. Не має значення, в чому суть проблеми. Не можна і не треба залишати цей біль. Звинувачення не дає ранам загоїтись. Зцілює тільки прощення. Джордж Герберт, поет початку 17-го століття, написав такі рядки: “Той, хто не може простити інших, руйнує міст, через який сам повинен пройти, якщо бажає дістатися небес, бо прощення необхідне кожному”.

Майже перед смертю на жахливому хресті Спаситель промовив прекрасні слова. Він сказав: “Отче, відпусти їм, —бо не знають, що чинять вони!”²

Є люди, яким важко вибачити самих себе і які зациклюються на своїх помилках. Мені подобається історія про одного священика. Він прийшов до жінки, яка була на порозі смерті, і безуспішно намагався втішити її. “Я пропала,—казала вона.—Я зіпсувала своє життя і життя всіх навколо. Мені нема на що сподіватися”.

Чоловік побачив фотографію симпатичної дівчини в рамці на комоді. “Хто це?”—запитав він.

Жінка засяяла: “Це моя донька, єдине прекрасне, що є в моєму житті”.

“Ви б допомогли їй, якби вона потрапила в халепу або зробила помилку? Ви б простили її? Ви б продовжували любити її?”

“Звичайно!—вигукнула жінка.—Я б для неї все, що завгодно, зробила. Що ви таке питаєте?”

“Бо хочу, щоб ви знали,—сказав чоловік,—що, кажучи образно, у Небесного Батька на комоді стоїть ваша фотографія. Він любить вас і допоможе вам. Попросіть Його”.

Прихований клин, який не давав їй бути щасливою, зник.

В день небезпеки або в час випробування таке знання, така надія, таке розуміння принесе втіху збентеженому розумові й сумному серцю. Весь Новий Завіт випромінює дух, який пробуджує людську душу. Темрява відчаю розсіюється променями надії, смуток поступається місцем радості, а почуття загубленості в суєтному світі—знанню, що Небесний Батько піклується про кожного з нас.

Спаситель переконував у цій істині, коли казав, що навіть горобець не впаде на землю, непомічений нашим Батьком. Тоді він закінчив цю думку прекрасними словами: “Отож, не лякайтесь,—бо вартніші ви за багатьох горобців”³.

Колись я прочитав замітку агенції Ассошіейтед Прес в газеті: “Один чоловік похилого віку розповідав, як в юності жив зі своїм братом в однокімнатному маленькому будиночку поблизу Каністео, шт. Нью-Йорк. На похороні свого брата цей чоловік розповів, що після суперечки вони поділили кімнату навпіл, провівши межу крейдою, і відтоді ніколи ані перетинали лінію, ані слова не промовили один до одного, а було це 62 роки тому”. Який великий і руйнівний прихований клин!

Елекзендер Поуп писав: “Помилятися—це людське, прощати—божественне”⁴.

Інколи ми так легко ображаємося. А в інших випадках, ми довго відмовляємося прийняти щирі вибачення. Приборкуймо свій егоїзм, гординю й образу, а тоді зробімо перший крок зі словами: “Мені справді дуже шкода! Станьмо тими, ким були,—друзями! Не перекладаймо на майбутні покоління злобу сьогодення та образи!” Давайте витягнемо всі приховані клини, які не приносять користі, а тільки руйнацію.

А звідки ж беруться ці приховані клини? Деякі виникають з невирішених суперечок, що викликають злі почуття, а тоді докори сумління й жаль. Інші беруть початок у розчаруванні, заздрощах, перепалках і надуманих образах. Ми повинні розв’язувати їх—покласти їм край і не дозволити роз’їдати нас, мучити і зрештою знищити.

Колись до мене прийшла одна приємна жінка, якій було більше 90 років, і несподівано розповіла про те, що її хвилювало. Вона сказала, що багато років тому сусід-фермер, з яким вони разом з її чоловіком періодично сварилися, запитав, чи може він пройти їхньою територією, щоб навпростець дістатися до своєї землі. Її розповідь на мить перервалася, і з тремтінням у голосі вона сказала: “Томмі, я не дозволила йому зробити цього, хоч він і йшов пішки, і тому йому довелося зробити величезне коло, щоб дістатися до свого поля. Я зробила неправильно і шкодую про це. Він уже помер, але я так хотіла б сказати йому: “Вибач!” Якби тільки у мене був ще один шанс!”

Коли я слухав її, то на згадку прийшли слова Джона Грінліфа Уіттіера: “З усіх слів, які коли-небудь вийшли з вуст чи з-під пера, найсумнішими є такі: “А все могло б бути інакше!”⁵

У книзі 3 Нефій Книги Мормона є така натхненна порада: “І не буде сперечань між вами. …

Бо істинно, істинно я кажу вам, той, в кому є дух суперечок, не від Мене, але від диявола, який є батьком суперечок, і він підбурює серця людей сперечатися із злістю, один з другим.

Ось, це не моє вчення— підбурювати серця людей на злість один проти одного; але моє вчення у тому, щоб з цим було покінчено”⁶.

Дозвольте завершити розповіддю про двох чоловіків, які для мене—герої. Про їхні мужні вчинки не оголосили на всю країну, але про них знали у затишній долині, що називається Мідвей, шт. Юта.

Давним-давно Рой Колер та Грант Ремунд служили разом в церковних покликаннях. Вони були найкращими друзями. Вони обробляли землю і мали молочні ферми. Але між ними виникло якесь непорозуміння, яке призвело до розриву стосунків.

Потім, коли Рой Колер сильно захворів на рак, і жити йому залишилося недовго, ми з моєю дружиною Френсіс відвідали Роя і його дружину, і я дав йому благословення. Під час розмови брат Колер сказав: “Дозвольте мені розповісти про один з найприємніших епізодів мого життя”. Потім він розповів мені про суперечку з Грантом Ремундом і подальший розрив. Він зауважив: “Ми стали байдужими один до одного”.

“Тоді,—продовжував Рой,—я мав запастися сіном на зиму, але якось уночі, внаслідок спонтанного займання сіно спалахнуло, вогонь знищив саме сіно, комору та все, що було в ній. Я був у розпачі. Я не знав, за що мені хапатися. Ніч була темною, лише жеврів вогонь на згарищі. У ту мить я побачив, як по дорозі з боку будинку Гранта Ремунда до мене наближаються фари трактора і гуркіт техніки. Коли “загін рятувальників” повернув до наших воріт і побачив мене всього у сльозах, Грант сказав: “Рою, у тебе тут повно прибирання. Ми з хлопцями допоможемо. До роботи!” Вони разом взялися за роботу. Прихований клин, який розділяв їх цей недовгий час, зник назавжди. Вони працювали всю ніч аж до наступного дня, а з ними й інші їхні сусіди.

Рой Колер і Грант Ремунд вже пішли з життя. Їхні сини служили разом в єпископаті в одному приході. Я ціную дружбу з цими двома прекрасними сім’ями.

Завжди поводьмося взірцево у себе вдома й будьмо відданими в дотриманні всіх заповідей, не залишаючи місця прихованим клинам, але пам’ятаючи заклик Спасителя: “По тому пізнають усі, що ви учні Мої, як будете мати любов між собою”⁷.

З молитвою підготувавшись, поділіться цим посланням у такий спосіб, щоб це заохочувало ваших слухачів до обговорення. Ось кілька прикладів:

1. Попросіть одного із членів сім’ї зав’язати черевик однією рукою. Обговоріть, що приховані недобрі почуття можна порівняти зі спробою робити щось однією рукою і при цьому відмовлятися від допомоги. Наведіть кілька прикладів зі статті президента Монсона про те, як життя людей змінюється на краще, коли вони прощають одне одному. Попросіть іншу людину допомогти зав’язати черевик. Свідчіть, як прощення робить нас здатними отримувати більші благословення.

2. Коротко перекажіть історію про клин і про дерево. Запитайте, як відмову прощати можна порівняти із забутим клином у дереві. Яким чином непрощення послаблює нас? Як прощення веде нас до зцілення? Прочитайте одну з історій президента Монсона, щоб проілюструвати необхідність прощення. Свідчіть про благословення, які приходять до нас, коли ми наслідуємо приклад Господа і прощаємо.

3. Принесіть мотузку, щоб розділити кімнату навпіл. Нехай хтось із членів сім’ї стане в одній частині кімнати, а решта—в іншій. Перекажіть історію про двох братів. Заберіть мотузку і обговоріть, як уникати духу суперечок. Прочитайте Іван 13:35 і спонукайте членів сім’ї виявляти любов одне одному.