Різдвяні прикраси, друзі, подібні до Христа

Готуючись прикрасити різдвяну ялинку, я розпакувала коробку, наповнену різдвяним оздобленням, якого не бачила вже кілька років, і не користувалася ним. Перебираючи різдвяні вогники та вишивки, я натрапила на коробку для одягу, наповнену різдвяними прикрасами, які я збирала, коли жила сама і викладала у школі. Я знайшла звичайну, вишиту хрестиком стрічку, з простим написом “Різдвяні дні відкритих дверей—1984”. Я миттю пригадала той рік. Я була незаміжня і з відчуттям страху перейшла з приходу для неодруженої молоді до сімейного приходу.

Я люблю Різдвяну пору, але іноді я відчувала себе дуже самотньо в ці дні. Мені було за 30, я була незаміжньою і у мене не було дітей, тож інколи я відчувала себе забутою. Було легко почати жаліти себе, впадаючи у те, що я називаю “синдромом—бідна я старенька”. Я пам’ятаю, як того самого 1984 року, я прийняла свідоме рішення—подолати цей синдром, подивитися далі самої себе і побачити, чим я можу допомогти, щоб зробити Різдво радісним для інших людей.

Я була відносно новачком у приході і подумала, що, якщо запрошу у своє скромне помешкання членів Товариства допомоги, це допоможе мені добре провести свята і краще познайомитися з сестрами.

Згадуючи про той день відкритих дверей, я пригадала маленьку Різдвяну ялинку, оздоблену іграшками з коробки для оздоблень, запах пісочного печива, яке допомагали мені пекти мої незаміжні подруги, і солодкий смак маминого “білого Різдвяного пунша”, яким я пригощала гостей.

Коли я розглядала різноманітні узори, моє серце наповнили теплі почуття любові і вдячності від думки про багатьох друзів, подібних до Христа, молодих і старих, які любили й дбали про мене у нелегкі часи.

Я дістала накрохмалену, мережену сніжинку, яку крючком зв’язала для мене одна літня жінка, і пригадала, як вона піклувалася про мене. Я подумала про старших сестер з багатьох приходів, які я відвідувала, котрі передавали мені свої знання. Я навчилася в’язати крючком і спицями, шити і плести мережево у тих любих сестер, які воліли ділитися своїм часом і виявляли особливе терпіння, щоб я могла вміти те, що і вони вміють.

Я взяла в руки маленьку мідну трубу і подумала про запрошення музично обдарованого хормейстра, яка запросила мене ще у підлітковому віці приєднатися до ранкових репетицій особливої музичної програми. Її впевненіть вселила в мене любов до класичної музики і бажання співати в хорах до кінця мого життя.

З усмішкою я взяла в руки Міккі Мауса і відчула вдячність до подружжя, яке дозволяло мені піклуватися про їхніх малюків. Їхні діти стали моїми дітьми. Я тримала їх на руках в церкві, читала їм, гралася з ними і любила їх, намагаючись заповнити болісну порожнечу.

Спаситель навчав нас в Матвій 10:39: “Хто душу свою зберігає, той погубить її, хто ж за Мене погубить душу свою,—той знайде її”.

Те свідоме рішення у 1984 році “погубити душу свою”, піклуючись про людей навколо, було насправді поворотним пунктом у тому, щоб “знайти” себе. Розмірковуючи про минуле, я зрозуміла, що багато хто, у свою чергу, дотримався поради нашого Спасителя і “погубив душу свою” за мене. Різдвяні оздоблення стали приємним нагадуванням про друзів подібних до Христа.