Мовчи, перестань!

Якось одного дня, кілька років тому, коли всі справи в офісі було завершено, у мене виникло сильне відчуття, що слід відвідати одну літню вдову, яка була пацієнткою будинку для літніх людей у Солт-Лейк-Сіті. Я відразу ж поїхав туди.

Зайшовши у її кімнату, я побачив, що там нікого немає. Я запитав у чергового, де вона може бути, і мене направили в кімнату для відпочинку. Там я знайшов цю добру вдову, де її відвідувала сестра й ще одна подруга. У нас зав’язалася приємна розмова.

Поки ми розмовляли, у кімнату увійшов чоловік, щоб придбати в автоматі бляшанку содової. Він поглянув на мене і сказав: “Ви часом не Том Монсон?”

“Так,—відповів я.— А ви схожі на Хемінгуея”.

Він підтвердив, що є Стівеном Хемінгуеєм, сином Альфреда Юджина Хемінгуея, який служив моїм радником, коли багато років тому я служив єпископом і якого я називав Джином. Стівен сказав, що його батько перебуває у цьому ж закладі і знаходиться при смерті. Джин називав моє ім’я, і сім’я хотіла зв’язатися зі мною, але вони не змогли знайти мій номер телефону.

Я відразу ж вибачився перед жінками і пішов зі Стівеном до кімнати свого колишнього радника, де зібралися всі його діти (дружина померла кілька років тому). Члени сім’ї вважали, що моя зустріч зі Стівеном у кімнаті для відпочинку була відповіддю від Небесного Батька на їхнє велике бажання уможливити нашу зустріч з їхнім батьком перед його смертю, щоб задовольнити його прохання. Я також відчував, що саме так і є, бо якби Стівен не увійшов до кімнати, в якій я знаходився саме в той час, я навіть не знав би, що Джин перебував у тому ж закладі.

Ми дали йому благословення. Кімнату сповнив дух спокою. Та зустріч була чудовою, після чого я їх залишив.

Наступного ранку по телефону я дізнався, що Джин Хемінгуей пішов з життя—лише через 20 хвилин після того, як ми з його сином дали йому благословення.

Я мовчки помолився, висловивши вдячність Небесному Батькові за Його скеровуючий вплив, завдяки якому я відчув спонукання поїхати в будинок для літніх людей і зрештою побачився зі своїм близьким другом Альфредом Юджином Хемінгуеєм.

Мені приємно думати, що, коли ми насолоджувалися Святим Духом, разом смиренно молилися і промовляли благословення священства, думки Джина Хемінгуея були відлунням слів з гімну “Вчителю, буря лютує”:

Я й досі люблю цей гімн і свідчу про втішення, яке він приносить:

Незважаючи на сльози і випробування, страхи і смуток, печаль і самотність, які ми відчуваємо, коли втрачаємо близьких людей, існує впевненість, що життя вічне. Наш Господь і Спаситель є живим свідченням, що це правда². Достатньо Його слів із Святих Писань: “Вгамуйтесь та знайте, що Бог Я” (Псалми 45:11). Я свідчу, що це істина.