Віра і стійкість піонерів тоді й зараз

Не лише провідники мали достатньо віри, щоб іти за Бригамом Янгом у неродючу пустелю. Багато простих, однак сміливих членів Церкви також вирушили туди. З історії Церкви ми дізнаємося про батьків Олівера Хантінгтона, які в 1836 році залишили заможне життя у Вотертауні, шт. Нью-Йорк,—ферму з 93 га землі, хорошим кам’яним будинком та двома хлівами—і разом із сім’єю вирушили у Кертленд, шт. Огайо, щоб приєднатися до святих.

Після того, як вони залишили все позаду, Олівер писав: “Кожному [з моїх батьків] було боляче бачити інших людей у нужді, а ще більш бачити, як їхні діти плачуть, просячи хліба, якого ніде було взяти і невідомо, як дістати наступного разу”. Олівер підтвердив силу віри його сім’ї словами про те, що він ніколи не чув, аби батьки ремствували чи скаржилися на когось із керівників Церкви чи сумнівалися в істинності роботи².

Емілі Партридж, дочка першого єпископа Церкви у цьому розподілі, згадує, як вони залишили свій затишний будинок в Пейнсвіллі, шт. Огайо, і в 1831 році, коли їй було лише 7 років, вирушили в округу Джексон, шт. Міссурі³. Невдовзі її сім’ю вигнали з дому зловмисники і їм треба було переміститися в округу Клей. Вона описує, як вони нарешті знайшли “стару хатину, зроблену з колод, яка раніше була хлівом. … Там була одна велика кімната і прибудова, але користі від них було мало, оскільки майже всю підлогу було зірвано, а величезна кількість щурів і змій не давали спокою. У тій єдиній кімнаті був великий камін, за ним, на відстані кількох футів від вогню, розвісили кілька ковдр, і дві сім’ї—15–16 чоловік—збиралися за тими ковдрами, щоб не замерзнути, бо на вулиці було дуже холодно, настільки холодно, що чорнило замерзало на пері, коли батько сидів близько біля вогню і писав”⁴.

Пізніше сім’я переїхала до Іллінойсу. Емілі так підсумувала той досвід: “То були важкі часи, і ми були позбавлені майже всього: нас грабували, багато разів виганяли з будинків і позбавляли майна, і ми багато хворіли”⁵.

У 1835 році Фібі Картер також подолала 1200 км від Скарборо, шт. Мейн, до Кертленда, шт. Огайо. Фібі було 28 років, коли вона прийняла рішення приєднатися до членів Церкви, хоча їй треба було подолати весь шлях самій. Ось що пізніше вона розповідала: “Мої друзі дивувалися моєму рішенню, я і сама дивувалася, але щось всередині штовхало мене вперед. Мати так сумувала через те, що я залишаю дім, що мені було важко це витримати. Якби не той дух у мені, я б у кінці здалася. Моя мати сказала, що їй легше було б бачити мене мертвою, ніж уявляти, що йду сама в безсердечний світ. … “Фібі,—сказала вона переповнена почуттями,—чи повернешся ти до мене, якщо побачиш, що мормонізм є хибним?” Я тричі відповіла: “Так мамо, повернуся”. … Коли настав час від’їжджати, я не насмілилася попрощатися з усіма, тож написала прощальні листи кожному і, залишивши їх на столі, збігла сходами й сіла в диліжанс. Отак я залишила свій милий дім дитинства, щоб поєднати своє життя зі святими Бога”⁶.

На той час Фібі навіть не уявляла, що її шлях віри буде набагато довшим за 1200 км до Кертленда. Вона вийде заміж за Уілфорда Вудраффа і разом з ним вирушить через штат Міссурі до Наву, а потім здійснить 2170-кілометровий перехід через неосвоєні землі до Долини Солоного озера.

Мій прадідусь Генрі Баллард приєднався до Церкви у лютому 1849 року в Тачгемі, Англія, у віці 17 років. Аби оплатити свій переїзд до Америки, Генрі підписав контракт на роботу в компанії, якою частково володіли Лоренцо і Ерастус Сноу. Його найняли погоничем овець, яких треба було перегнати на захід Солт-Лейкської долини. Ось як Генрі описує свій прихід у долину:

“У жовтні, коли я переганяв овець з невеликої гори до входу в Емігрейшн-кеньйон, я вперше побачив Солт-Лейкську долину. Хоча я радів, що бачу “обіцяну землю”, але й боявся того, що хтось мене побачить. Я ховався в заростях кущів увесь день, поки не настала темрява, бо те лахміття, яке я носив, не прикривало мого тіла і мені було соромно показуватися людям. В темряві я перейшов поле і підійшов до будинку, де горіло світло, … та боязко постукав у двері. На щастя, двері відкрив чоловік, і у світлі свічки мене не побачили інші присутні в домі. Я попросив дати мені одяг, щоб прикрити свою наготу, аби я міг продовжити шлях і знайти батьків. Мені дали одяг, і наступного дня я продовжив путь, а 16 жовтня 1852 року прибув до Солт-Лейк-Сіті, відчуваючи невимовну подяку до Бога за те, що безпечно дістався до свого майбутнього дому”⁷.

Коли ми в цей час маємо так багато благословень, я відчуваю в серці любов до своїх доблесних прабатьків і захоплююся ними.

Моя прабабуся була шотландською дівчиною на ім’я Маргарет Мак-Нейл, яка у віці 13 років прибула до Юти разом зі своїми батьками. Вона пройшла через рівнини, женучи корову і майже увесь шлях несучи на плечах свого молодшого брата Джеймса. Разом із сім’єю вона оселилася на околиці Огдена, а пізніше вона описала це у своїй автобіографії:

“Через поле від того місця, де ми зупинилися, був маленький будиночок, і у дворі була велика купа гарбузів. Ми мало не вмирали від голоду. Моя мати послала мене попросити один гарбуз, бо в нас не було ні цента грошей, а дехто з дітей дуже ослаб через голод. Я постукала у двері, вийшла стара жінка й сказала: “Заходь, я знала, що ти прийдеш, і мені було сказано дати тобі їжу”. Вона дала мені велику паляницю свіжоспеченого хліба й сказала, щоб я передала матері, що вона скоро прийде. Невдовзі вона прийшла і принесла чудово приготований обід, якого ми вже давно не мали”⁸.

З досвіду піонерів ми дізнаємося, що необхідно було виявити справжню віру і сміливість, аби перейти через рівнини 165 років тому. Хоча піонери, які подолали шлях з ручними візками, становлять менше 10 відсотків усіх емігрантів-святих останніх днів з 1847 по 1868 роки, вони стали великим символом у культурі СОД, уособлюючи вірність і жертву піонерського покоління.

Як ви пам’ятаєте, загони Віллі і Мартіна були застигнуті ранніми снігами у Вайомінгу, і багато святих загинули через холод. Кілька років тому разом із сім’єю ми пройшли їхніми слідами, і я стояв, дивлячись на ріку Світвотер, уздовж берега якої зупинився загін Віллі, потерпаючи від холоду й голоду. У щоденниках тих людей ми читаємо про тяжкі випробування і про радість їхнього врятування. Джон Чіслетт писав:

“Саме під час чудового заходу сонця за гори, що виднілися вдалині, … ми помітили кілька критих возів, що рухалися в наш бік. Новина поширилися по табору зі швидкістю лісової пожежі. …Радісні вигуки залунали в повітрі. Сильні чоловіки заплакали, і вони не приховували сліз, що текли по їхніх зморшкуватих, засмаглих на сонці щоках. …

… Того вечора вперше за довгий час у таборі можна було почути пісні Сіону. … Коли голод було втамовано, з вдячністю у серці до Бога і добрих братів ми всі об’єдналися в молитві, а потім полягали спати”⁹.

Коли ми стояли на пагорбі, який зараз називається Еміненс (Височина), я відчув спонукання скласти своє свідчення членам сім’ї та іншим, хто був разом з нами. Я сказав: “Якими б вдячними не були ті вірні піонери, побачивши рятувальний загін, наскільки більшим є спасіння, яке дає Спокута Господа Ісуса Христа”. Я нагадав присутнім зі мною, що, незважаючи на релігійну приналежність, Господь Ісус Христос—Спаситель світу,—є центром усього християнського віровчення, і Він врятував усіх людей. Завдяки Спокуті Він дає всім нам надію сьогодні та впевненість щодо вічності.

Страждання піонерів стали у їхньому житті джерелом тієї сили, яка перейшла до нас. Від нас не вимагатимуть спакувати невеликий багаж у фургони або ручні візки і пройти 2090 км, аби продемонструвати свою віру й відвагу. Ми постаємо перед іншими випробуваннями у наш час—іншими горами, на які треба сходити, іншими річками, через які треба переправлятися, іншими долинами, які мають “зацві[сти], мов троянда” (Iсая 35:1). Але хоча пустелі, які нам доводиться освоювати, безумовно не схожі на ті нерівні кам’янисті стежки Юти і неродючу землю, на яку прийшли наші предки, вони сповнені не меншими випробуваннями й труднощами для нас сьогодні, ніж для них у той час.

Наше випробування в тому, щоб жити у світі, який потопає у гріху й духовній збайдужілості, де повсюди панують самопотурання, нечесність і жадібність. Сьогоденна пустеля—це плутанина й суперечливі послання. Піонерам доводилося долати скелясті гребені, вкриті піском або снігом гірські стежки, зосередивши свою віру на Сіоні і на встановленні Церкви у Солт-Лейкській долині.

Нам треба взяти зобов’язання служити Господу і нашим громадам з такою ж старанністю і вірою, які були в піонерів. Ми повинні завжди пильнувати, щоб не стати недбалими у дотриманні Божих заповідей, щоб триматися Його законів і бути чесними і гідними довіри в усьому, що робимо. Ми повинні уникати пасток зла, що є в Інтернеті, які стають легкодоступними завдяки комп’ютерам, планшетникам і мобільним телефонам. Якщо ми станемо недбалими у цьому, Люцифер знайде спосіб послабити наше зобов’язання і зруйнувати віру й любов до Господа й одне до одного, і ми заблукаємо в пустелі світу.

Щоб уникати спокус і зла світу, необхідно мати віру й міць справжніх сучасних піонерів. Нам треба в наш час бути сучасними піонерами, наслідуючи в житті Христа, підтримуючи добрі справи у наших громадах і зміцнюючи свої сім’ї й домівки.

Коли ми по-справжньому віримо, то замість “Що мені треба робити?” запитаємо: “Що ще я можу зробити?” Коли вірування знаходить у нашій душі підтвердження Духа Божого, віра стає двигуном у житті, скеровуючи кожну думку, слово і вчинок у небеса. Ми молимося з вірою, просячи сили і скерування—так само, як і наші предки. Ось це і означає іти з вірою в кожному кроці. Так було для наших предків-піонерів, і так повинно бути для нас у цей час. Ми повинні виховати у своїх дітях і онуках такий самий дух, який скеровував кроки піонерів.

Тож будьмо піонерами сьогодення, завжди прагнучи допомоги від Бога у скеруванні своїх сімей. Навчаймося з минулого про те, як важливо шанувати своїх батьків, дідів—прадідів, і ми можемо знайти силу й сміливість дивитися в майбутнє так, як дивилися в нього вони. Нехай життя і служіння Господа Ісуса Христа яскраво палає у наших серцях і розумі. І нехай вогонь нашого свідчення палає у нашому єстві—так само як і в житті піонерів-святих останніх днів.