Проповідь поза трибуною

Якось під час причасних зборів, коли моя сім’я сиділа усього за кілька рядів від дияконів, усе, про що я міг думати перед вступним гімном—це те, що один з дияконів погано зав’язав свою довгу краватку й погано заправив пом’яту сорочку. Я подумав, що хтось мав йому допомогти. Зрештою, коли диякони розносять причастя, вони повинні бути прикладом Спасителя у своїх вчинках і в одязі.

Збори продовжувалися, і я забув про нього. Після того, як диякони рознесли причастя, почалися виступи. Другим промовцем була мати того юнака. Вона розповідала про своє навернення, про те, яких труднощів зазнала в період зростання, і як нелегко їй бути матір’ю-одиначкою. То був чудовий виступ, після якого вона розплакалася. Вона зайняла своє місце в президії і продовжувала плакати, поки хор приходу виходив, щоб співати.

Саме тоді її син, з перекрученою краваткою і незаправленою сорочкою, підвівся і пішов у президію. Він обійняв маму і присів біля неї, щоб втішити. На мої очі навернулися сльози, коли я спостерігав ту сцену. Я був зворушений до глибини душі. Але потім я дещо почав усвідомлювати і моя голова опустилася. Сидячи в своєму новенькому двобортному піджаку з бездоганно зав’язаною краваткою і в начищених черевиках, я зрозумів, що дійсно щось упустив, готуючись до причастя.

Юнак і його мати пішли з президії і сіли разом, коли хор почав співати. Я сидів там, неспроможний слухати музику, бо проповідь, якої навчив цей диякон, заповнила моє серце посланням про Христове милосердя.

Все, що він зробив, було зроблено з ніжністю і турботою. На його юному обличчі не було й тіні збентеження—лише чиста любов. Наступні виступи, які лунали того дня з трибуни, були хорошими, але я завжди пам’ятатиму ту проповідь поза трибуною.