На місіонерській ниві
Через тонкі стіни
Автор живе в штаті Юта, США.
Лише пізніше ми зрозуміли, що навчаючи євангелії одну сім’ю, ми також навчали сусіда, який жив поруч.
Ми, сестри-місіонерки, ділилися євангелією з однією жінкою, яка жила в дуже скромних умовах біля підніжжя великого пагорба недалеко від бідного району маленького містечка в передмісті міста Асунсьон, Парагвай.
Соледад і її чоловік Оскар жили в одній кімнатці довгої вузької будівлі, яка насправді була рядом суміжних кімнат, розташованих одна біля одної, з дуже тонкими стінами. Кожна кімната була малесеньким помешканням з одним вікном, одними дверима, одним столом і одним ліжком. У цій місцевості було кілька таких будівель, зроблених з дерева, з дахом з тростини і земляною підлогою. Глина, якою замазали щілини, трохи затримувала холод.
Соледад слухала
Соледад була матір’ю трьох малих дітей; вона й сама була ще дуже молода і переобтяжена життєвими клопотами. Все що вона могла робити—лише піклуватися про дім і щоденні потреби своїх дітей. Але здавалося, що їй подобалися наші візити і вона розуміла, що потребує Бога в своєму житті.
Соледад, не соромлячись, виражала свої думки і почуття. Вона закохалася в Оскара і втекла з ним, хоча її батьки цього не схвалювали. Ні вона, ні її чоловік не мали ні освіти, ні роботи, і їхнє майбутнє було гнітючим. Вона думала, що Бог залишив її і карає їх з чоловіком за неправильні рішення у їхньому житті.
Оскар торгував дрібним товаром, ходячи від дверей до дверей і намагаючись допомогти своїй сім’ї виживати. Коли день був успішний, то він купував їжу, а іноді й невеличкі гостинці для дітей. Але коли торгівля йшла погано, він повертався додому пригнічений, злий і п’яний.
Нам було важко допомагати їм справлятися з такою кількістю земних проблем. Але в той же час Дух спонукав нас продовжувати любити й навчати їх, хоча іноді їхній духовний розвиток нас розчаровував. Після того як ми відвідали їх ще кілька разів і після щирих молитов до нас нарешті прийшло відчуття, що треба дати їм час поміркувати над тим, чого ми їх навчали, повивчати Книгу Мормона і помолитися самим.
Ми пояснили наше занепокоєння Соледад, і це її розстроїло. Їй здавалося, що ми залишаємо її сім’ю. Вона також сказала нам, що чекає на четверту дитину і не знає, як вони житимуть. Переповнена гнівом вона сказала, щоб ми йшли і ніколи не поверталися.
Хуан слухав також
Хоча ми цього не знали, однак сусід, який жив поруч, також слухав через стіну, чого ми навчали. Він був молодий, допитливий і надзвичайно сором’язливий. Поки він слухав, у нього виникло багато запитань про план спасіння, Книгу Мормона і покаяння. Він навіть попросив у Соледад примірник Книги Мормона, прочитав її і молився про все, що він непомітно вивчив.
Минали дні. Хуан почав непокоїтися через те, що ми не поверталися навчати Соледад і Оскара. Тоді одного вечора, коли наближалася зимова гроза, він запитав у Соледад, де ми живемо і як він може з нами зв’язатися. Вона відповіла, що не знає, і він розплакався. Він склав їй своє свідчення про істинність нашого послання і вибіг у буремну ніч шукати нас, хоча полив дощ, перетворюючи вулиці на багнисті ріки.
Минуло кілька годин. Хлопець стомився, замерз, але продовжував шукати. Він почав молитися, коли блукав у темряві, обіцяючи Небесному Батькові, що якщо Той допоможе йому знайти нас, то він охриститься і служитиме Богові усі дні свого життя. Тим часом Соледад, вражена свідченням Хуана, почала молитися, щоб ми повернулися. Хуан прийшов додому, але продовжував молитися і читати Книгу Мормона упродовж наступних двох днів. Соледад також щиро молилася і розмовляла з Оскаром. Вони почали читати Книгу Мормона разом.
І Небесний Батько слухав
Через два дні після грози ми з напарницею стали на коліна помолитися і відчули спонукання повернутися в малесеньку оселю біля підніжжя пагорба. Ми негайно ж пішли, а коли з’явилися там, нас зустріли схвильовані Соледад, Оскар, їхні діти і Хуан зі сльозами радості на очах. Вони розповіли нам про все, що відбулося, і з того часу й надалі всі вони з ентузіазмом вивчали євангелію. Не минуло багато часу, як охристився Хуан, а невдовзі Соледад і Оскар.
Я згадую, як не могла зрозуміти, чому ми відчували таке сильне спонукання продовжувати навчати Соледад і Оскара, хоча вони не дуже сприймали наше послання. Я згадую, як не могла зрозуміти, чому ми відчули, що нам як найшвидше треба повернутися, хоча нас зі злістю прогнали. Але коли я побачила радість, яка увійшла в життя Хуана, а потім і в сім’ю Соледад та Оскара, я знала, що не лише Хуан слухав крізь тонкі стіни, але також і Небесний Батько слухав молитви кожного з нас, молитви, які йшли від серця.