Тверда основа

Мої дорогі брати і сестри, кого бачу і хто зібрався по всьому світу, я прагну вашої віри і ваших молитов, виконуючи це доручення і користуючись привілеєм звернутися до вас.

У 1959 році, невдовзі після того як я почав служіння президентом Канадської місії із штаб-квартирою в Торонто, провінція Онтаріо, я познайомився з Н. Елдоном Теннером, відомим канадцем, якого лише через пару місяців покликали помічником у Кворумі Дванадцятьох Апостолів, потім до Кворуму дванадцятьох, а потім покликáли радником чотирьох Президентів Церкви.

Коли ми зустрілися, президент Теннер був головою величезної компанії “Трансканадський трубопровід” і президентом колу Калгарі. У Канаді його називали “містер цілісність”. На тій першій зустрічі ми поміж іншого обговорювали холодні канадські зими з лютими завірюхами, низькими температурами, що трималися тижнями, і крижаними вітрами, які ще більше опускали ті температурні показники. Я запитав у президента Теннера, чому дороги і шосе на заході Канади переважно залишаються непошкодженими в такі зими: ніяких або майже ніяких тріщин чи ям, хоча дорожнє полотно в багатьох місцевостях з менш суворими зимами стає потрісканим, розбитим і вибоїстим.

Він сказав: “Відповідь полягає в глибині основи дорожньої конструкції. Аби дороги залишалися міцними і не розбивалися, необхідно закласти дуже глибокі фундаментні шари. Якщо основа недостатньо глибока, полотно не може встояти проти екстремальних погодних умов”.

За ці роки я часто пригадував ту розмову і пояснення президента Теннера, бо в його словах я бачу глибокий зміст, актуальний для нашого життя. Кажучи коротко, якщо у нас немає достатньо глибокого фундаменту віри і твердого свідчення про істину, нам може бути важко встояти в лютих бурях і крижаних вітрах випробування, яке невідворотно приходить до кожного з нас.

Земне життя—це період випробування, час довести свою гідність, щоб повернутися у присутність нашого Небесного Батька. Щоб бути випробуваними, ми мусимо мати випробування і труднощі. Вони можуть зломити нас, і полотно нашої душі може потріскатися і розкришитися, якщо наша основа з віри, наше свідчення про істину недостатньо глибоко закладені в нас.

Ми можемо покладатися на віру і свідчення інших лише якийсь час. Врешті-решт ми мусимо мати власну міцну і глибоку основу, інакше ми не встоїмо в бурях життя, які точно будуть. Такі бурі виглядають по-різному. Ми можемо знемагати від смутку і болю за вперту дитину, яка вирішила зійти зі стежки, що веде до вічної істини, і ступити на слизькі схили омани і розчарування. Нас або близьку людину може вразити хвороба, несучи страждання, а іноді смерть. Нещасні випадки можуть залишати свої жорстокі рубці або уносити життя. Смерть приходить за літніми, коли їхні ноги стають слабкими. Її поклик чують ті, хто ледве дійшов до середини життєвого шляху, а часто вона заглушає і сміх дітей.

Іноді здається, що в кінці тунелю немає світла, що темряву ночі не розвіє світанок. Ми почуваємося в оточенні болю розбитих сердець, розчарування через розбиті мрії і відчаю від несправджених надій. Ми вторимо біблійному благанню: “Чи немає бальзаму в Ґілеаді?” (Єремія 8:22). Нам притаманно сприймати особисті біди крізь перекручену призму песимізму. Ми почуваємося покинутими, нещасними, самотніми.

Як нам закласти основу, достатньо міцну, щоб протистояти такій мінливості життя? Як нам зберегти необхідні віру і свідчення, щоб мати радість, обіцяну відданим? Потрібні постійні, стабільні зусилля. Більшість із нас відчували таке сильне натхнення, що не могли стримати сліз і сповнювалися рішучістю завжди залишатися вірними. Я чув такі слова: “Якби у мене завжди були такі відчуття, я б завжди з легкістю робив те, що маю робити”. Однак такі почуття можуть швидко пройти. Натхнення, яке ми відчуваємо на цих сесіях конференції, може розтанути і зникнути з приходом понеділка і рутинними справами: роботою, навчанням, домашніми і сімейними клопотами. Це легко може переключити наш розум зі святого на мирське, з того, що підносить, на те, що притупить наше свідчення—нашу міцну основу, якщо ми допустимо це.

Звісно, ми живемо не в тому світі, де можемо стикатися тільки з духовним, але ми можемо зміцнити свою основу з віри, свідчення про істину, щоб не хитатися, щоб не пáсти. Ви можете спитати: як найкраще закласти і зберегти основу, необхідну, щоб духовно вижити у нашому світі?

Дозвольте запропонувати три підказки для нашого пошуку.

По-перше, зміцнюйте основу молитвою. “Молитва—щире бажання душі, виголошене чи невисловлене” (“Prayer Is the Soul’s Sincere Desire,” Hymns, no. 145).

Коли ми молимося, спілкуймося по-справжньому з нашим Батьком на Небесах. Легко дати молитвам перетворитися на повторювання, виголошення слів, за якими майже нічого не стоїть. Якщо ми будемо пам’ятати, що кожен з нас є справжнім духовним сином або духовною дочкою Бога, нам буде неважко звертатися до Нього в молитві. Він знає нас, Він любить нас, Він хоче найкращого для нас. Молімося щиро і змістовно, дякуючи і просячи про те, що нам необхідно. Прислухаймося до Його відповідей, щоб упізнати їх, коли вони прийдуть. Якщо будемо робити так, то зміцнимося і отримаємо благословення. Ми познайомимося з Ним і зрозуміємо, чого Він бажає для нашого життя. Пізнанням Його, довірою до Його волі ми зміцнимо свою основу з віри. Якщо хтось із нас не поспішав дослухатися до поради завжди молитися, кращого часу, ніж зараз, немає. Уільям Коупер сказав: “Сатана тремтить, коли бачить найслабшого святого на колінах” (in William Neil, comp., Concise Dictionary of Religious Quotations [1974], 144).

Не нехтуймо сімейними молитвами! Це засіб, що відлякує гріх, і тому є найбільш корисним постачальником радості і щастя. Стара приказка досі актуальна: “Сім’я, що разом молиться, разом залишається”. Подаючи приклад молитви дітям, ми також допомагаємо їм закласти свою глибоку основу з віри і свідчень, яка знадобиться їм на все життя.

Моя друга підказка: вивчаймо Писання і “роздуму[ймо] про н[их] вдень та вночі”, як радив Господь у книзі Ісуса Навина (1:8).

У 2005 році сотні тисяч святих останніх днів прийняли завдання Президента Гордона Б. Хінклі прочитати Книгу Мормона до кінця року. Я вважаю, що грудень 2005 року побив усі рекорди щодо годин, витрачених на вчасне виконання поставленого завдання. Ми отримали благословення, виконавши завдання, зміцнилися наші свідчення, побільшало знання. Я б заохочував усіх вас продовжити читати і вивчати Писання, щоб ми могли розуміти їх і застосовувати в життя уроки, почерпнуті з них. Я перефразовую поета Джеймса Фінні Бакстера:

Виділення часу щодня для вивчення Писань безсумнівно зміцнить нашу основу з віри і свідчення про істину.

Пригадайте радість Алми, коли він ішов з землі Гідеона на південь до землі Мантія і зустрів синів Мосії. Алма не бачив їх довгий час, і він був переповнений радості, коли дізнався, що вони “все ще були його братами у Господі; так, і вони зміцніли у пізнанні істини; бо вони були чоловіками з твердим розумінням, і вони вивчали писання старанно, щоб вони могли знати слово Бога” (див. Алма 17:1–2).

Нехай ми також знатимемо слово Бога і житимемо відповідно!

Моя третя підказка до закладання міцної основи з віри і свідчення стосується служіння.

По дорозі до офісу одного ранку я проїжджав повз хімчистку, у вікні якої була вивіска. Там було написано: “Значення має обслуговування”. Послання вивіски просто не виходило у мене з голови. Я раптом зрозумів чому. Насправді, саме служіння має значення—Господнє служіння.

У Книзі Мормона ми читаємо про благородного царя Веніямина. У щирому смиренні натхненого провідника він говорить про бажання служити своєму народу і вести їх шляхами праведності. Потім він проголошує їм:

“Сказавши вам про те, що я провів свої дні в служінні вам, я не хочу хвалитися, бо я був тільки на службі у Бога.

І слухайте, я кажу вам це, щоб навчилися мудрості; щоб ви дізналися, що коли ви служите вашим ближнім, то ви тільки служите вашому Богові” (Мосія 2:16–17).

Значення має саме служіння—служіння, на яке усіх нас покликали, служіння Господу Ісусу Христу.

Крокуючи стежкою життя, ви помітите, що ви не єдиний мандрівник на ній. Є інші, кому потрібна ваша допомога. Потрібно буде укріплювати коліна, тримати за руки, підбадьорювати розум, надихати серця і рятувати душі.

13 років тому я мав можливість дати благословення прекрасній 12-річній дівчині Джемі Палмер. Їй щойно поставили діагноз—рак; вона була перелякана і спантеличена. Потім вона перенесла операцію і болісну хіміотерапію. Сьогодні вона здорова і гарна 26-річна дівчина, яка багато чого досягла в житті. Нещодавно я дізнався, що у найтяжку для неї годину, коли будь-яке майбутнє здавалося страшним, вона дізналася, що на нозі, де була пухлина, необхідно зробити низку операцій. Питання довгоочікуваного походу з класом Товариства молодих жінок кам’янистими стежками до печери Тімпаногос (у горах Васач, близько 40 миль на південь від Солт-Лейк-Сіті) було зняте з порядку денного, думала вона. Я впевнений, що тоді в її горлі стояв ком, а в серці було розчарування. Але тоді інші молоді жінки категорично заявили: “Ні, Джемі, ти підеш з нами!”

“Але ж я не можу йти”,—з болем пролунала відповідь.

“Тоді, Джемі, ми понесемо тебе нагору!” І так вони і зробили.

Сьогодні той похід канув у спогади, але, насправді, він став чимось більшим. Джеймс Беррі, шотландський поет, сказав: “Бог дав нам спогади, щоб у нас стояли червневі троянди в грудні нашого життя” (paraphrasing James Barrie, in Laurence J. Peter, comp., Peter’s Quotations: Ideas for Our Time [1977], 335). Ніхто з тих прекрасних молодих жінок ніколи не забуде той пам’ятний день, коли люблячий Небесний Батько дивився згори зі схвальною посмішкою і був задоволений.

Коли Він бере нас у Свою справу, то запрошує наблизитися до Нього і відчути Його дух у своєму житті.

Закладаючи міцну основу свого життя, пам’ятаймо всі це Його дорогоцінне обіцяння:

Про те, щоб кожен з нас був гідним цього благословення, я смиренно молюсь в ім’я Ісуса Христа, нашого Спасителя, амінь.