Допоможи!

На другий день мого навчання за кордоном у Санкт-Петербурзі, Росія, я зустрілася ввечері зі своїми друзями в центрі міста, щоб пограти в американський футбол. Після гри я вирішила вперше спробувати дістатися додому автобусом. Я ніколи не їздила автобусом у Росії, але господиня сім’ї, в якій я проживала, сказала, що додому мене довезе сьомий або перший автобус. Тож, коли приїхав сьомий автобус, я в нього зайшла.

По дорозі я розглядала магазини і спостерігала за людьми, які йшли по тротуару. Поступово я перестала впізнавати місцевість. Поглянувши на годинник, я зрозуміла, що їду вже 30 хвилин.

Раптом автобус зупинився, освітлення погасло й усі вийшли. Намагаючись не панікувати, я озирнулася навкруги в пошуках допомоги. Я знала, що якщо знайду метро, то безпечно дістануся додому. Я побачила в кінці вулиці молоде подружжя й попрямувала до них.

“Я заблукала,—казала я.—Чи не скажете, як дістатися до метро?”

“Метро дуже далеко звідси,—сказав чоловік.—Але он там є автобусна зупинка. Сідайте на п’ятий автобус і доїдете до метро”.

Я подякувала і швидко пішла вулицею. Однак коли під’їхав автобус, він був не п’ятий, а перший. Я згадала слова господині сім’ї, яка мене приймала: “Сідай на сьомий або перший автобус і доїдеш додому”.

Вагаючись, я зайшла в автобус, і він знову їхав і їхав. Пасажири один за одним виходили, поки я не залишилася одна.

Зрештою автобус виїхав на узбіччя дороги.

“Ви повинні виходити,—сказав водій.—Це кінцева зупинка”.

Я затремтіла всім тілом, намагаючись вдихнути і стримати сльози. Було вже пізно, і якщо я не знайду метро до того, як воно закриється, мені доведеться провести ніч на вулицях Санкт-Петербурга.

“Допоможи мені, Батьку Небесний”,—тихенько помолилася я й почала йти. Потім моя хода перейшла у біг. Я намагалася зупинити таксі. Ніхто не зупинявся.

Невдовзі я дійшла до ще однієї зупинки автобуса, на якій було багато людей. На нас упало світло фар автобуса, який наближався. То був сьомий номер. Я вагалася. Через автобуси я заблукала, але якась потужна сила штовхала мене вгору по сходах, і я зайшла. Я важко сіла і поглянула на годинник. Була вже 23:50. Метро закриється за 10 хвилин.

Я заплющила очі й знову прошепотіла: “Допоможи мені”. Коли я розплющила очі, то побачила яскраві вогні станції метро, до якої під’їздив мій автобус. Я вибігла з автобуса і помчала до метро, аби встигнути на останній поїзд.

Уже в метро я подумала, як може Небесний Батько порахувати всіх Своїх горобців (див. Матвій 10:29–31) і мовчки подякувала Йому. Я знала, що тієї темної ночі в тому великому місті саме Він довів мене додому.