Ідеальний Святвечір

Коли я був дитиною, однією з найкращих подій кожного року був Святвечір. Ми з сім’єю робили піцу, гуляли, наспівуючи колядки, а потім збиралися на святкування Різдва. Ми співали гімни в чотири голоси, ледве втримуючи свої партії, і гучно грали колядки на музичних інструментах, які тільки були в нашому домі. На завершення тато завжди ділився духовною думкою про Різдво, в кінці якої ми всі плакали від радості. Святвечір був найщасливішим часом у житті.

Коли я трохи підріс, моя мама почала доглядати за нашою маленькою сусідкою Келлі. Кожного дня Келлі приходила в наш дім після школи, поки її мама Петті працювала. Келлі скрізь ходила за мною, як цуценя—її постійно було чути й вона постійно щось хотіла. Я завжди з полегшенням зітхав, коли Петті забирала свою дочку та йшла додому, залишаючи нашу сім’ю у спокої.

Якось у грудні я був нажаханий, коли мама запросила Петті й Келлі святкувати разом з нами Свяітвечір. Мій Святвечір. Мама усміхнулася і запевнила мене: “Усе буде, як і раніше”. Але я знав краще. Вони з’їдять усю нашу піцу. Келлі буде глузувати з нашого співу. Я був готовий до найгіршого Святвечора у своєму житті.

Коли настав вечір, до нас прийшли Петті та Келлі, і ми увесь час розмовляли, сміялися і співали. Моя мама була права. Усе було ідеально. Опівночі вони подякували й неохоче пішли додому. Я ліг спати з радісним серцем. Я зрозумів, що Різдвяні дари, які мають справжню цінність, не втрачають її, коли ними діляться. Натомість, вони стають ще приємнішими і примножуються, коли ми їх даруємо.